Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
Невдовзі рука в Юлії почала боліти, бо ліхтар був важкий, й вона вирішила трохи перепочити. Не хотілось гасити ліхтар, бо це ненадовго. Її огорнула цілковита тиша, коли зникло відлуння кроків. Юлія надпила води і з’їла ледь солодкий сухарик. Кожна клітина її тіла з вдячністю приймала цю майже символічну поживу, даючи їй натомість силу йти далі. Туди, де вона зможе пригорнутись до рідної людини й розповісти їй геть усе. Хоча в глибині душі дівчинка знала, що не зможе розповісти багато, бо її слова вбогі, та й тітка сприйме їх надто близько до серця й почне жаліти її.
— Але я жива, — каже Юлія тихо, і слова її безліч разів відлунюють у цьому твердому й сухому місці. — Мене нема за що жаліти.
Вона помічає, що сама собі суперечить, бо дідусь, коли ще був живий, дуже мучився. А тепер його душа вільна, і ця душа знає, що Юлія зробила все, що змогла. Коли розбиратимуть руїни, то побачать, що дідусь помер не на самоті, що з ним хтось був до останньої хвилини, і поховають його в землі. Але вона не хотіла б зустрічатися з цими людьми. Серед тих, хто ходять зараз по місту, не ховаючись, можуть бути й ті, хто вбив її маму. Вона не знає їх в обличчя, а тому кожен з них — убивця її мами. Вона покине Кенігсберг, щоб ніколи сюди не повертатись. Навіть не дивитиметься у той бік.
Юлія не знає, що війна вже закінчилася, що Дрезден був спалений і стертий з лиця землі й сотні тисяч людей перетворились на попіл. Що битва за Берлін була не менш жахливою, ніж за Кенігсберг. І що історія Юлії повторюється в різних місцях. Одні дівчата ховаються під ліжком, інші були зґвалтовані по кілька разів. Але Юльхен пощастило, що існує підземний Кенігсберг і вона має ключ від цього велетенського міста. Треба тільки знайти в ньому вірний шлях.
А поки що вона йде в сукні з чужого плеча, і її величезні черевики тупотять по кам’яній долівці, вкритій столітнім пилом. Жодного поруху повітря. Юлія все ще йде пологим спуском, щораз віддаляючись від наземного світу з його криком, плачем, стріляниною, гуркотом і тоннами попелу — останками того, що було колись людьми, деревами, тваринами, книгами. Однорідна субстанція, яку врешті-решт розчинять дощі, яку звіють вітри, яку втопчуть вантажівки й черевики — змінить склад ґрунту, отруїть його сіллю. Спершу на випаленій землі забуяє життя, і це триватиме рік, два, п’ять, а потім настануть роки безплідні й голодні.
Юлія йде з Кенігсберга до центру землі, туди, де завжди темно, тихо і тепло, а потім за якимись іншими дверима її стріне море вогню та розплавленої лави. Монотонне сходження втомлює людську дитину, і її починає хилити на сон. У неї була тяжка ніч, але то не перша така тривожна ніч, і вона може йти далі. Не годиться залишатися в тунелі, все одно, що на вулиці. Пройшло чимало часу, перш ніж вона дійшла до місця, де тунель розгалужувався. В одному відгалузку вона побачила на підлозі квадратний отвір, у який треба було спускатися металевою драбиною, а інший коридор закладений цеглою. Вибору в неї немає. Там, нагорі, в підвалі під будинком у неї був вибір: залишитися або увійти через металеві двері. А тут… Юлія вагається, втома і тиша пригнічують її дедалі більше. У цьому отворі, на дні його може бути щось вкрай небезпечне: наприклад, каналізація чи щурі. Дівчинка ставить ліхтар на край отвору, а сама, нахилившись, принюхується й прислухається. Нічого. Трохи тхне цвіллю.
Якщо поміркувати, то дідусь дав їй ключ, бо вважав, що вона може пройти увесь шлях. Треба слухатися дідуся. Тут усе так просто, що не потрібно карти чи плану. Бо дідусь би намалював їй отой план. Отже, треба йти. І добре, що тут немає інших людей. Юлія не готова з ними зустрітись.
Навряд чи вона зараз усвідомлює, що ця відлюдькуватість і відокремленість створить для неї поважні проблеми в майбутньому. Треба сподіватись, що тітка чи хтось інший допоможе їй впоратись: відведе за руку до людей, навчить дивитися їм в очі й просити допомоги.
Бог. У цієї маленької мешканки Кенігсберга зараз немає Бога. Вона забула про цей останній притулок для зраненого серця. Ця частина її свідомості просто замкнена на засув. Замість Бога в Юлії — тітка Агнеса, рідна сестра матері. Можливо, вона теж переховується зараз у якомусь підвалі, можливо, будинок її теж знесло хвилею ненависті й спустошення, що називається війною.
Але дідусь напевно просив її зачекати на Юльхен. Це єдине, на що може опертися дівчинка, наріжний камінь її світобудови. Вона відганяє від себе будь-які сумніви. Звідси потрібно вийти — ось що зараз важливо. Правда, металева драбина, що веде у безвість, її лякає. Та й незручно, бо треба тримати в одній руці ліхтар, не розбити і не впустити. Без їжі й води вона проживе довго, без світла — ні.
Коли я спущусь вниз, — вирішує Юлія, — перепочину як слід. Вона цілковито зосереджується на процесі сходження, і не тямиться від щастя, коли ступає на широку тверду поверхню, й ліхтар вихоплює коридор, викладений з каменю, блискучого від вологи. Тут легше дихати, очевидно, звідкись надходить повітря. І холодно. Їй аж перехотілось спати.
Невдовзі коридор розгалужується на два, і це викликає в Юлії істеричний сміх. Вона аж згинається навпіл, і тільки біль у кишках змушує її повернутися знову до контролю над собою.
Ось воно! Їй снилось багато разів, що вона не може вибрати якийсь потрібний напрямок, весь час віддаляється від мети — і ось це трапилось насправді. З чого їй обирати? З двох однаковісіньких коридорів? А хіба не все одно?
Дівчинка почала пригадувати казки, які читала колись давно мама, й найперше згадала історію двох дітей — Гензеля і Гретель. Вони кришили, здається, хліб, щоб повернутись із лісу додому. Ні, Юлія нізащо б не кришила хліб. Від самої згадки про нього її охоплювала голодна млість. Та в ранці могли знайтися клаптики паперу або навіть шматок крейди. Вона відкрила ранець, але скільки не рилася, знайшла лише табель зі школи. Чи піде вона коли-небудь до школи? Це ще не знати, але табель — наразі єдиний документ, який вона має. Але в самому куточку Юльхен надибала згорнуту записку, здається від Маріанни. Вони в школі часом розважалися на уроках.
Але Юлія не захотіла перечитувати ту дурну записку. Вона розірвала її навпіл і поклала на долівку. Тепер треба вибрати коридор, яким вона вирушить далі. Думай, Юліє, думай. Може, лічилки, що передували грі в схованки? Але тут потрібно двоє людей. Від згадки про те, як літніми вечорами вони бавились з подругами в схованки на подвір’ї у тітки, в Юлії зрадницьки затремтіли губи й до обличчя припливла кров. Вона потягнулась до коміра сукні, щоб розшпилити верхній ґудзик. І пальці торкнулись речі, про яку вона встигла забути і яка стала вже частиною її тіла. Перли. Вона так давно не дивилась на них. Хтозна, коли ще трапиться така нагода гарненько розглянути перлове намисто. Вона навіть не лічила ті перлини. Якщо їх буде парне число, вона піде в правий коридор, а якщо непарна — то в лівий.
— Яка я розумна! — втішилась Юлія. Вона ще згадала, що коли триматись весь час одного боку, наприклад правого, то можна вибратися з будь-якого лабіринту. Хоча це підземелля не лабіринт. Лабіринт — це де жив Мінотавр. Але, може, вона стріне тут чудовисько. Добре чудовисько.
Юлія дуже обережно зняла з себе намисто й поклала собі на коліна. На темному тлі перли матово виблискували. Намистини були різного розміру, посередині більші, по краях менші. 49 перлин, затям собі, Юліє. За кожну з них можна купити або палац, або корабель чи авто. На менше не погоджуйся, коли вийдеш звідси. Мама хотіла виміняти перли на борошно і сало. Але дідусь не дав. Він подарував ці перли бабусі на весілля. «У нас повинно бути щось святе», — сказав він.
— Святі перли, — пирснула Юлія.
— Мій спадок.
Ключ — теж її спадок. Вона повісить його на шовкову стрічку в своєму домі, якщо колись його матиме, й розповідатиме своїм дітям, як пройшла увесь Кенігсберг під землею, сама-самісінька. Вона вірила, що так буде. Дідусь не послав би Юльхен на загибель. Він покладався на її кмітливість.
