Такий він був... - Парфанович Софія (читать полную версию книги .txt) 📗
А новина була. І ім’я її: скринінґ. Від чого воно, це слово? Кажуть, що «скрін», то сито. Значить, скринінґ: пересівання крізь сито. Кого пересіватимуть, псів? Ні, людей. Крізь яке сито? Політично еміграційне, міжнародньо-комуністичне, хто його знає ще яке. Але раз таке почалося, значить щось буде. Щось уже рушилося. Не сидіти ж нам тут, в таборі, без кінця, до суду-віку!
Зібралися у великій кімнаті й виповнювали формулярі. Писали, хто вони й відкіля, яких батьків, які мали прізвища, коли та де народилися. А там: коли приїхали до Німеччини, де були, що робили, скільки їм платили за роботу. А чи були в армії, якій?
Тут уже було не одне табу. Знали їх усі: не пиши, що ти з Східньої, тільки з Західньої. Не пиши, що сам поїхав, тільки що насильно вивезли німці. Не пиши, що робив якусь іншу, крім каторжної, роботу, за яку платили обмаль. В арміях не бував, борони Боже, політики слихом-слихати, видом-видати не чув і не видів. Чому не вертаєшся? Бо винищили сім’ю та й мене знищать. Що хочеш робити? Емігрувати! Куди? До Америки!
До Америки! До Америки!
Хитріші мали готові документи, що наявно свідчили про їхню правду. Інколи в поспіху забирали з собою метрику не Медведя, а Медведенка, і не з Печеніжина чи Левандівки, а з Чорнухів, Олексіївни чи Запоріжжя. А тут ще така метрика по-латині чи по-польськи, розбери її. Правда, та була жовта від старости й подерта або дбайливо склеєна, а ця… але на все є спосіб, одна, як і друга, папір. Очевидно, найкраще не мати жадної! Тоді й не видно, котра звідкіля. І загалом документ — шкідлива штука, і не знати, котрий може помогти, а котрий може й угробити людину. Цур їм, отим паперам!
Скринінґи тягнулися й тягнулися. Спершу писали. Потім кликали й переслухували. Кружляли глухі чутки, мовляв, мають і вони своїх донощиків, мають і вони таких, що знають кожного і про кожного. Народ бо наш правдомовний і говіркий, як набридне мовчати й брехати, таки правду скаже, ще й забожиться.
Карту Західньої вивчали напам’ять. Містечко й село знали, як свою Олексіївку, і знали, хто там і жив і який ксьондз був і яка школа. Аякже, добродію, аякже, пане-товаришу!
Штуки вдавалися. Були, врешті, й західняки, ті пролазили, як мурашня, і кари на них не було Господньої. А вже наш брат…
— Ну, і що ж ти поробиш ?! Хитрющі оті французи чи американці, чи хто його знає, чиї вони. Хто їм не довподоби — давай набік відкладати папери. І наших в одну кімнату, а тих, західняків, в другу. Тоді прийшов такий панок у першу кімнату й каже:
— «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус!» — а наші тільки роти пороззявляли, бо ніколи вони не чули такої дивовижі! І зайшов він до другої кімнати і каже: — «Нєх бендзє похвальони!» — а західняки, як один, на ввесь голос: «На вєкі вєкуф, амен!» Такі сволочі, не могли помовчати!.. Подумаєш, хваляться, що знають польську мову. Он спробували б по-русски, чи втяли б …
Ну, як пробували, так пробували, як хто відказував, так відказував, але скринінґи йшли. Людей чистили, наче полову від зерна відсівали.
Нова паніка впала на табори: вичищених вивозитимуть з таборів! Большевикам віддадуть! Німцям на поталу, на пожертя! На голодну смерть!
І знову народ гудів, мітингував, погрожував, що не дасть братів, що боротиметься до останньої краплі крови, що...
Трохи вивезли до якоїсь німецької школи і позбавили опіки ІРО. Дістали німецькі харчові картки. Біда була їм. Але поки були табори, то ще там між своїми роздобували харчів, а дехто ще трохи й доспекульовував. І стали добиватися назад своїх прав. Бо й справді, чому вичистили Івана Лисого, а не вичистили Степана Чубатого, обидва з того самого села і на одному возі втікали? Комітети, наради, поїздки довірених …
Нові скринінґи. Вискринінґуваних приймали назад, невискринінґуваних вискринінґовували. Рух був, аж гуло в таборі! Пригадувався анекдот про діда-жебрака та сливки, які кінець-кінцем усі були добрі...
Було б весело, якби не було страшно. Бо ще й тепер можна було бачити авта з червоними зірками, як крутилися вони біля таборів, ще й тепер зникав один чи другий, невідомо, чи набридло йому скитальче життя та й записався на «родіну», чи може захопили десь у місті, між швабами. І хто і де і кого? Глухі вістки тривожили.
Стільки літ і постійно тривога, постійно небезпека. Коли ж, коли воно покінчиться?
Сім’ї Жуків-Ставничих пройшли щасливо всі скринінґи. Навіть не мусіли вибріхуватися. Марія показала знімок Омеляна, зроблений по повороті з тюрми, його повикручувані пальці. Показала довідку з табору, де німці громадили вивезених. І розказала, як згинули чоловік та донька. Про брата й не питалися, бо було ясно, що мандрували разом і були політичними емігрантами, які заслуговують на право азилю.
Про Фіка не розпитували. Але Марія сама розказала нашвидку його історію. Слухали з зацікавленням. Але заздалегідь заявили: «Якщо прийдеться емігрувати, то майте на увазі: псів не можна з собою брати. Заздалегідь подумайте, де його примістити. Коні, звичайно, продайте».
Але ні тепер, ні згодом, коли вже йшла підготова до виїзду, Марія не шукала Фікові приміщення. Натомість шукала способу, як би його забрати з собою.
А Шпака та Карого згодом продали, частинно за гроші, а частинно за харчі та одяг.
Не вертатися нам уже додому, в Україну.
В ОСТАННІЙ МОМЕНТ
Дерев’яна буда котилася вулицями міста. Спереду сиділо двоє людей: один керував конем, а другий тримав у руках довгу палицю з прикріпленою в кінці петлею.
Невідомо, чи навчені гірким досвідом, чи підштовхувані інстинктом, пси, почувши наближення тої буди, втікали з вулиць і ховалися по хатах. Відтіля вили і гавкали скажено.
Фік, що сидів у буді, не бачив нічого у темряві і в псячому натовпі. Навіть нюх не казав йому багато. Були з ним самі таборові пси і всі пахнули однаково: стандартною кухнею, чадом і таборовим подвір’ям. Призначені на знищення, вони дрижали зі страху й навіть не були здібні вити в передчутті смерти. А буда котилась, пси по вулицях вили: так вони прощалися з тими, що відбували свою останню дорогу. Зляканий, як і інші, Фік сидів у куті.
Буда спинилась і крізь відкриті задні двері впало всередину світло.
— Равс! — пролунав наказ. Пси, привчені слухатись, почали вистрибувати. І тоді залунали постріли. Один по одному падали вони мертві на подвір’я міської живолупні. Улюбленці своїх господарів закінчували тут своє життя, повне небезпек і недостач, життя, проведене в мандрівці.
Фік, зачувши постріли, забився в темний кут. Він ліг, припав до дошок і, мабуть, вирішив радше померти, як дати себе застрелити. Біля нього, тремтячи всім тілом, лежали два пси.
— Вже всі? — пролунав запит.
— Здається, всі, бо вже більше не виходять. — Якесь обличчя заглянуло до буди.
— Равс! — залунала команда, але Фік не рухався.
— Мусиш взяти залізний прут і вигнати оцю дурну бестію, — наказав голос.
Відчувши гострий біль, Фік підвівся на ноги, вискалив зуби і кинувся вперед.
Пані Марія застукала нервово в двері канцелярії таборового лікаря, доброго приятеля Жуків і Ставничих.
— Хто добивається? — запитала медична сестра. — Прошу чекати своєї черги.
— Я не можу чекати!
Побачивши зблідлу жінку, сестра відступила від дверей.
— Наглий випадок?
— О, так! Я мушу говорити з доктором негайно! — і, не чекаючи на дозвіл, Марія вбігла до канцелярії.
— Докторе, поможіть! Нашого Фіка забрав живолуп!
Доктор свиснув із здивуванням і махнув рукою. Проте, він знав наказ влади: усунути з табору всіх псів. Люди виїздили на еміграцію й залишали своїх улюбленців знайомим чи приятелям. Пси волочилися по таборі й по місті і дехто з них почав промишляти грабіжжю. Це злостило німців. А коли десь у місті появився скажений пес, влада зарядила усіх бродячих собак виловити й знищити.
— Бідний Фік! — сказав із співчуттям доктор.
