Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович (серия книг .txt) 📗
— Себто під твою булаву?
— Ні, я свою булаву тобі віддам. Аби тільки було на добро.
— Й ти думаєш: Москва зможе нас захистити?
— Сподіваюся. Річ Посполита геть пошарпана.
— Та й Москва несильна.
— А все-таки напиши цареві.
Юрій подивився вгору. Там у гущавині на вербі вовтузилась якась птаха.
— Що я писатиму цареві, гетьман — вільний чоловік, наді мною немає ні коронного гетьмана, ні воєводи. І що я матиму?
— Явишся на пресвітлі очі його величності, — «пресвітлі очі його величності» пролунало більш іронічно, ніж серйозно, — так написано до мене в листі. І йдеться не про те, що матимеш ти, а Україна.
— А що вона матиме? Москва сама сідницями світить. Он вже платить своїм ратникам мідними грошима.
Сомко ступив два кроки вбік, сів на млинову палубу. Юрій сів поряд. Довго мовчали. Тиша була наповнена чимось недомовленим, крихким.
— Чи думав я, що доведеться колись вести з тобою отаку балачку, — кахикнув Сомко.
— А чи думав я? Оце почув би батько. Він королю служив. І всі літа ми були під королем. Він воював за нову Річ Посполиту.
— Так повстав же батько. Бо вже не було снаги. І немає в нас викруту, хоч розбийся об суху землю. Ні цар, ні король не хочуть поступатися й на цяту. А іншої сили немає.
— А може, й є, — Юрій непевно.
— Яка?
— Мені Дорошенко розказував: на початку року п’ятдесят першого Хмельницькому турецький султан запропонував протекторат. Тільки протекторат — захист, під таким жили Молдавія і Валахія, й ніхто їх не чіпав. І нічого більше: ні данини, ні земель наших. Тоді б і татари зашерхли. І не було б ні Берестечка, ні Переяслава. Хміль вже був майже погодився. Та в останній мент передумав.
«Для чого це йому виповідаю, — подумав. — Казав батько: не вір нікому, кругом підступ, кругом зрада. Навіть рідному брату не вір. На кого покластися, кому повірити, за вигоди своєї продасть будь-хто». І далі думав: «І розумних мало. Треба було сколегуватися з Виговським. То чоловік великого клича, хоча й він обкручений колючою дерезою. А все ж при його раді було б легше. А всі інші… І Золотаренко, й навіть дядько… Кожен у свій бік». І сплив на думку напис на батьковій булаві: «Не вір ні приятелеві, ні другові, ні братові, бо в крутий час зрадять тебе. Не одкривай нікому серця, тільки сам можеш захистити його».
— Було таке. Та хто знає, яким боком воно б вилізло пізніше.
— Зате знаємо, яким вилазить Москва.
— І Варшава.
— Й немає в нас інших союзників. Щоб без ярма.
З лугу долітали гасла: «Корсунь», «Ніжин», «Біла Церква», «Брацлав» — то перегукувались дозорці.
— Оце почув би нас Батько Хміль, — по паузі мовив Сомко. — Та він би…
— Хто знає, що й він зробив би.
— Він заприсягнув Москві.
— А тоді каявся. І тою заприсягою ввергнув нас у чорну біду на віки вічні.
— Може, колись визволимось.
Розійшлися ні з чим. Потім московські воєводи ставили Сомкові в провину цю зустріч: нібито він збирався віддати Переяслав Юрію Хмельницькому.
Як зарожевів схід, дозорці доповіли, що від Яготина підходить з великим військом воєвода Ромадановський. Хмельницький наказав бити ритарду — відступ. Відходили в густому тумані, який і сховав їх.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Блищить, як дзеркало, водяна гладінь, проміння відбивається від води, сліпить очі. То — Гниле море. З калюж Нестор гребе сіль. Калюжа позагороджувала низесенькими, в півліктя, тинками, сонце випарює воду, лишається сіль — біла, ледь червонувата. Нестор загрібає її граблями в купки, потім приїде каламайкою хазяїн-татарин, повантажать, продасть її чумакам з України, Польщі, москалям. Ноги в Нестора порепані — в ципках, в деяких місцях сочиться кров, обличчя задубіло, стало як кора, шия теж у жорстких зморшках, тіло ниє, голову цілий день пече сонце, бо ніде ні билини, тільки по березі солоної води росте кермек — нікчемний бур’ян з білими квіточками. Але далі — степ. Орел доглядається з високості: чи живий ще цей неборака, чи можна вже спускатися клювати його очі. А степ хвилюється, манить, надить. Он там татарчата пасуть овечки. Вони в’їдливі, кілька разів підбігали до Нестора, гаркали, як вовченята. Тоді він піднімав граблі, й вони відбігали. Вівці вони пасуть на конях, он вони спутані ходять біля овечого гурту. Деякі попаски відходять убік, до ярка. Отам би затаїтися, надвечір упіймати одного… Нестор не тільки мріє, а й потай плете гнуздечку з надраного в долинці лозового лика.
…Хмарка заволокла сонце, що вже сідало. Сутеніло. Нестор простягнув пучок трави. Буланий безклубий коник потягнувся, ступив уперед, Нестор ухопив його за чілку. Кінь потягнув назад, але не вирвався. Нестор потягнув ще, коняча голова опинилася в кущі в’язовника, й він одягнув на нього виплетеного з лика недогнуздка. Кінь одразу скорився. Нестор повів його вниз, у яр, де дзюркотів струмок, а тоді далі, за течією струмка, в гущавину. Продирався з конем через кущі глоду, тернини, ліщини, поки не забився в таку гущавінь, що й світла не стало видно. Там сидів ще якийсь час. Тримав коня в поводі, той скуб траву. Коник був поганенький, з гострою хребтиною, зі збитим лівим клубом, либонь, вимореного його пустили відпасатись. Прив’язавши коня, вибирався нагору, прокладав лаз для себе й для нього. Він не поспішав, чекав, поки зовсім стемніє, знав: коня шукають, а в полі його, Нестора, буде видно здалеку. Потім поїхав у зворотний від заходу сонця бік. В той бік, де мала бути Україна, де мало бути село, де мала бути Настя. Про неї думав неперестанно; коли думав, тепліло на серці й почувався дужчим. Ніч стояла темна, він знав, що місяць зійде аж під ранок. Вельми коня не поганяв, бо той міг вступити в сурчину чи байбакову нору, на бігу зламати ногу. Шелестіла тирса, потріскував бур’ян. Один раз попереду почулося іржання: тарпан чи татарський кінь, обійшов трохи ліворуч. Їхати було мулько: хребтина гостра, мов дошка. Кінь пофоркував, і тоді у Нестора здригалося серце. Час від часу читав молитву, не з псалтиря, а яка йшла на думку: «Боже, пошли мені чистий шлях, дай сили, дай мені втекти…». Зійшов місяць, тоненький серпик жав тирсу. До світанку було ще далеченько, але йому зустрівся байрак, і він вирішив там переднювати: хто його знає, що буде далі. Спав не спав: тримав коня в поводі, доточивши його таки ж ликом, кінь пасся. Це колись була українська посполитська шкапина, кінь знав «но» і «тпру».
Другої ночі, теж перед світанком, зупинився у видолинку, де росла тирса. Тирса буває низька — до колін і висока — вище пояса. Тут була й та й та. Пустив коня на відчай душі: вже не було сили весь час стежити за ним. Та й сподівався, що кінь з видолинки не вийде, пастиметься: тільки коні їдять тирсу, корови й вівці — не їдять. Йому ж самому кишки приросли до хребта: за весь час з’їв грудку пшоняної каші, приховавши її з обіду. Заснув як убитий. Прокинувся від якогось холоду на нозі. Підвів голову й вже похолов животом: по нозі повзла велика змія. Він напружився, одним дужим порухом хвицьнув ногою, скинув змію. Вона засичала. Й тоді побачив, що і в головах, і з боків лежать скручені в клубки змії, а кругом — купи наритої землі й нори. Він ліг спати в зміїному кублі. Здригаючись усім тілом, підвівся, переступив змію, відійшов убік. Тут була якась рослинність, схожа на листки молодої капусти. Роздивився для певності, ліг. Кінь пасся за кілька сажнів.
І ще одну ніч провів у ярку, в заростях верболозу, над струмком, який біг кам’яним ложем, а далі розливався в невелике озерце. Помітив, що з озерця на бистрінь випливають якісь рибки, але тільки він ворухнеться, вони миттю бризкають в озерце. Там їх упіймати неможливо. Довго мізкував. Вирвав з кінського хвоста кілька волосин, зробив волосінь з петлею, прив’язав до прута. З-за каменю увів волосінь на пруті у воду. Першу рибинку вловив, але вона зірвалась у повітрі. Друга теж упала, але вже в траву. Їв її сиру, ще живу, без смаку, тільки відчуваючи кольки в шлунку. Так з’їв трьох рибок, три головні. Далі вони перестали випливати на бистрінь.
