Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
І ось лише за один-єдиний крок до торжества все зривалося: на полі бою сердюків Яна Мазепи не було! Тож як він тепер зійдеться у смертельному двобої зі Степаном Раковичем, зіб'є його з коня, притисне до землі й «потішить» останньою новиною про старого батька, перш ніж зарізати?..
А може, гетьман Мазепа зі своїми сердюками десь-таки неподалік?! Зараз би тільки роздивитись…
Пришпоривши коня, Іван вивалився з битви, виїхав на невеличкий горбочок обабіч поля… і звідти, через сивий серпанок порохового диму вгледів-таки нарешті гетьманський почет. Його смертельний ворог може бути там і тільки там! Тож уперед!!!
Але дістатись до сердюків було, звісно, не так вже й легко. Прорубатися в напрямку шведського обозу Іванові довелось не прямо, а забираючи все більше ліворуч. Коли ж майже дістався того місця, то зачув заклик одного, потім декількох сигнальних ріжків: шведи відступали.
– Степане, Степане! Де ти?! – загорлав Іван, майже втративши здоровий глузд від несамовитого розчарування. – Біжиш разом зі своїм боягузом-господарем?! Ні-і-і, не вийде!!! Виходь зі мною битися, негіднику! Я тут – чуєш?! Я і ти!!!
І з подвоєною силою запрацював шаблею, немовби весь сьогоднішній день зовсім не бився, а тільки-но підвівся з ліжка, вмився крижаною колодязною водою і був свіжим та бадьорим. Та де там!.. Шведські вояки здавали займані позиції, проте самовіддано боронили обоз, ціною власного життя даючи можливість відійти насамперед своєму пораненому королеві та його вірному союзникові – старому гетьману Яну Мазепі.
А отже, і його сердюкам…
Дідько б забрав їх усіх – тих, хто зараз заважав Івану Богдановичу здійснити найпалкішу за все його життя мрію: зійтися в поєдинку з його особистим ворогом – зі Степаном Раковичем!!!
Утім, як не кляв він упертість шведів, справі це жодним чином не допомогло: до сердюків він так і не дістався. Скориставшись прикриттям, ті відійшли першими, виводячи своїх ватажків з-під потужного удару московитів. Ні, не судилось йому відібрати Степанове життя, насолодившись розгубленістю та безсилою люттю цього хвалька! Дарма Іван заздалегідь торжествував, дарма бачив віщі сни про своє торжество…
Так думав Богданович по завершенні битви, коли пустив стомленого коня неспішною ходою у напрямку табору московитів. Коли побачив щось дивне: між чотирьох мертвих російських драгунів спиною до нього лежав загиблий чоловік у сердюцькому мундирі. А що, як раптом!..
Похмурих думок як не бувало. Зіскочивши на землю, Іван підбіг до трупів, що привернули його увагу, впав на коліна й різким рухом розвернув мертвого сердюка обличчям до себе.
Так і є: між порубаних драгунів лежав мертвим заклятий його ворог – Степан Ракович!!! Як же вийшло, що шукав він його, шукав – і не зустрів?! Чом не він, а інші обагрили шаблі кров'ю негідника?! І чому Степан здох, так і не дізнавшись про долю свого старого батька?!
О Господи, чом же Ти такий несправедливий, що не даєш нам, простим смертним, насолодитися витонченою, ретельно підготовленою помстою!!! Ось і йому, Іванові Богдановичу, лишилось одне-єдине задоволення – стояти навколішках біля бездиханного Степанового тіла й нагло, але безсило всміхатися в його широко розплющені, проте вже мертві зіниці!..
Ну, нічого, нічого… Він мертвий – а мертві, подейкують, відають усе, що коїться на нашій грішній землі. Либонь, нікчемна Степанова душа, якою зараз опікуються відьми, чорти та інші пекельні завсідники, бачить муки свого старого батька, якого катують у далекій імперській в'язниці. Тож нехай мука ця додасться до опіків од вічного полум'я, в якому його нечистий дух смажитиметься довіку!!!
Богданович сумно зітхнув (шкода все ж таки, що не він відібрав життя в Степана!), підвівся, обтрусив пил та бруд з колін, плюнув на холодний труп свого затятого ворога – а далі скочив на коня й поїхав своєю дорогою. Тепер лишалось привести завтра на це місце одного зі шпигунів імператора Петра і сказати: «Ось він – особистий порученець з особливо таємних справ гетьмана Яна Мазепи! Як бачите, він мертвий – тож про гетьманські таємниці нехай розповість його старий батько: він не міг не бути посвяченим у справи зрадника-синка…»
Не виключено, московити чимось нагородять Івана за вірність: адже обіцяли за голову Степана Раковича п'ять сотень червінців! От і буде бодай сяка-така компенсація за пережите нині розчарування… Нічого: хай краще так, ніж зовсім ніяк!
Глава 5
Стрілою через степ
– Ваша милосте…
– Що?
Звісно, Паулю було дуже й дуже незручно звертатися з подібним запитанням до самого Великого Магістра… але й утриматись він теж не міг:
– Ваша милосте, скажіть, будь ласка, от що. Ви тільки-но обмовились, що вбивство свого ворога вважали колись єдиним достойним виходом з ситуації. Мабуть, я не надто добре зрозумів усю глибину думки Вашої милості…
Але тут юнак все-таки замовк. Бо відчув, як невидима, але дужа рука залізною хваткою стискає його горло. Справді, коли взяти до уваги, що його запитання звернуто не до якоїсь пересічної людини, а до самого Великого Магістра, тоді, звісно…
– Чом же ти замовк, мій маленький хробачок?
Паулю здалось, що пильний погляд принца зараз пробуравить його чоло у самісінькому центрі. Він весь зіщулився, але промовчав.
– Отакої! Бачу, ти вже зрозумів, що відібрати у ворога життя – то надто легко. А от забрати у ворога все, що для нього найдорожче, й лишити при цьому серед живих, аби він, ошуканий, мучився цим щодня, щогодини, щохвилини, – оце і є найжахливіша кара!
– Так, Ваша милосте, – на знак повної згоди юнак схилив голову.
– Ну-ну, хробачок, не сумуй! Згадай-но, що тоді, давно-давно й у зовсім іншій землі я мислив так само, як зараз мислиш ти. Шкода, звісно, що я обрав найлегший, а відтак і найменш дієвий шлях для помсти. Звісно, ворог мій був таким саме дурником, як і я тодішній, і ти нинішній. Тобто він прагнув убити мене – от і все. Ну, хіба що трішечки помучити перед смертю – але на більше його фантазія та ненависть були абсолютно неспроможні. Так, так, саме так… – Граф посміхнувся трохи голосніше і з несподіваною радістю додав: – От бачиш, наша бесіда біля каміна виявилась корисною навіть для мене нинішнього! Бо зараз я з особливою чіткістю усвідомив, що головною моєю вадою тоді було невміння ненавидіти – як не дивно це звучить.
Почувши таке і справді несподіване зізнання, Пауль не зміг утримати здивованого вигуку:
– Ваша милосте!..
– Саме так, хробачок, саме так, – губи принца скривилися в сухій презирливій посмішці, – адже ненавидів я не так… тобто не тією мірою, що слід було ненавидіти ворога. Та й, зрштою, абсолютно помилково обрав об'єкт для ненависті. Насправді ненавидіти слід було зовсім інших людей і за зовсім, зовсім інші речі! Бо усі біди йшли не від колишнього мого товариша по навчанню, як мені ввижалось на той час. І зовсім не він понівечив моє життя. Тобто він також був винен – але менше від інших! – І побачивши в очах Пауля німе запитання, граф уточнив: – Від тих, хробачок, кому безпосередньо або ж через посередників намагалися прислужитись ми обидва. Бо і він, і я, грішна душа, – коротше, ми намагалися знищити одне одного за будь-яку ціну. Як і тисячі інших маленьких людисьок – от що було найнебезпечнішим! Отакі-от невеселі думки, юний мій хробачок…
Цього разу Великий Магістр замовк надовго. Знадобилось нове обережне кахикання Пауля, щоб вивести його зі стану глибокої замисленості.
– Чого тобі?
– Ваша милосте…
– Ну-ну, я слухаю, слухаю.
– Скажіть мені, будь ласка… А як Ваша милість зрозуміли, хто це – отой справжній ворог Вашої милості?
Після цих слів принц не ворушився так довго, що Пауль вже почав непокоїтися станом його здоров'я: а що, як раптом граф забувся наяву?! Або ще гірше – якщо його шляк трафив?!
Та в останню мить перед тим, як юнак остаточно впав у відчай, Великий Магістр солодко потягнувся, поправив теплий шотландський плед і мовив тихесенько:
