Конотоп - Кожелянко Василь (книга бесплатный формат txt) 📗

Таким чином, під Конотопом зустрілись дві військові потуги двох могутніх сюзеренів Европи - польського короля та московського царя, що мали між собою вирішити: кому має підлягати цей непослідовний васал - Україна. Звісна річ, що зверхник цього васалітету гетьман Виговський в силу відомих причин і особистих симпатій виступив на польському боці. Про те, що його піддані не були одностайні в орієнтації на Польщу, свідчить (окрім подій подальших) те, що на російському боці виступив загін запорожців під проводом наказного гетьмана Івана Безпалого.

А т.зв. союзників - кримських татар слід розглядати винятково як наймане військо в одному ряду з іншими найманцями: німцями, волохами та сербами.

Тому не треба шукати символічної «битви пригноблених народів проти азіятсько-деспотичного поневолення». Це була пересічна феодальна війна, притаманна тій епосі, як терористичні акти нашому спливаючому XX-му вікови. Це не була ні Бородінська, ні Грюнвальдська, ні Куликовська битва, це був прикрий для Російської імперії військовий інцидент, який одначе дуже швидко було виправлено. А остаточну крапку у закономірному процесі приєднання Малоросії до Російської імперії було поставлено через півстоліття під Полтавою, де ще один невдячний васал - гетьман Іван Мазепа зробив спробу поміняти сюзерена. Результат - прямо протилежний фіналу конотопському, бо на початку XVІІІ cт. весь світ зі страхом збагнув, що процес розширення Російської імперії вже нікому й нічим не зупинити. Найрозумніші з малоросіян це зрозуміли і влились (а на деяких етапах й очолили) у цей процес, нерозумних було просто зметено з історичної арени.

…Ще раз мусимо наголосити, що абревіатура ВКБ в історичному контексті не має права на існування, бо це було: а) не велика; б) не битва, а так, вовтузня. Навіть не батрахоміомахія, а банальна жабомишодраківка.

Газета «Ніч»

Автовізій САМІЙЛЕНКО

Dіscursus de bello moscovіtіco

Не мав би ваш кореспондент жодного права носити горде ймення «журналіст», якби, перебуваючи у самому пеклі, - в гущі подій Великої Конотопської битви рівно 340 років тому, не взяв би інтерв’ю у його ясновельможності гетьмана всієї Руси-України головнокомандувача Збройних сил України Івана Виговського. Щоправда, наша розмова протікала дещо дискретно і у дещо специфічних умовах. Аля ґер, ком аля ґер, перепрошую за банальність. Два дні 28 і 29 чеврня 1659-го року я провів поряд з й.я.в. гетьманом Виговським і два дні тривало наше інтерв’ю. Щоправда, питань, які я заготовив для високомудрої розмови з паном гетьманом, задати мені не вдалося, бо не було належних умов, та й диктофона мені було розтрощено московською кулею ще на самому початку битви. Тому із запланованого масштабного на дві шпальти інтерв’ю вийшли якісь окрушини. Тому так.

- Ваша ясновельможносте, пане гетьмане, товаришу генерал (від перших же гарматних вибухів і свисту мушкетних куль я трохи втратив почуття реальности і на якийсь час у мені рельєфно ожили спогади про службу в т.зв. Совєтській Армії, тому й звернувся я до гетьмана так якось анахронічно, але згодом отямився, бо й.я.в. гетьман Виговський дав наказ відступати на той бік річки Соснівки. Поволі з боями ми відступали, а на нас насідали московці князя Пожарского), дозвольте спитати Вас, чи Ваша жорстока розправа з опозицією, я маю на увазі групу полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового Якова Барабаша і самопроголошеного гетьмана Силку та наказного гетьмана Івана Безпалого, не поставить під сумнів Вашу леґітимність яко демократично обраного президента незалежної України?

- Що я тобі скажу, Автовізію (українські полки відступали, і гетьман вповні контролював цей процес, слідкував, аби відступ не перетворився на втечу), демократія - це не вседозволеність. Колишній кошовий отаман Барабаш та колишній полтавський полковник Пушкар підняли заколот проти законного, до того ж тричі обраного, гетьмана, тому й отримали по заслузі: Пушкаря вбито в бою, а Барабаша, за вироком військово-польового суду, - повішено. Що ж до Силки й Безпалого, то це - банальні зрадники-перекинчики, а що роблять з перебіжчиками до ворога під час бойових дій, Автовізію? (я жестом продемонстрував й.я.в. гетьману Виговському свій вирок). Отож бо. Силку вже прикуто ланцюгом до зарядженої гармати, біля якої стоїть козак із запаленим ґнотом, зараз піднесе, а може (гетьман вийняв зі свого бойового шкіряного пояса золотий швейцарський дзиґарок, натиснув потаємну кнопку, вічко, ґравійоване монограмою шляхти Виговських, з музикою відкрилось, глипнув на циферблат), вже підніс запала, тому Силка вже в пеклі, а Безпалого чекає не менш справедлива кара, я дам татарам звеселяючого трав’яного тютюну і вони його порубають на 666 шматків.

- А як же, Ваша ясновельможносте, щодо проблеми опозиційности на загал? В сенсі філософічному?

- Є людина, є проблема, нема людини, нема проблеми, пане літописцю, це і Барабаш Мотузяний, і Силка Пригарматний можуть підтвердити.

- Ваша ясновельможносте (українські сили перейшли Соснівку і відступали далі, московці Пожарского насідали, вони теж перейшли на цей бік), Ви щойно дуже бароково висловились щодо цих, очевидно, таки винних, осіб, а це свідчить про Ваші неабиякі здібності в царині літературній. Зізнайтесь чесно, Ви пишете вірші?

- Та що там казати (й.я.в. гетьман Виговський трохи зашарівся, мабуть, від того, що я мимоволі викрив його секрет, і дав команду сердюкам: руйнуйте муст і гатіть ріку! В бойовому запалі від надмірного хвилювання й.я.в. збився на свій рідний поліський діалект і вживав «муст» замість «міст». Через якийсь час Соснівка розлилась, і води захопили москву на переправі, вони почали топитись, і тут на них вдарили українські козаки із засідки та наші союзники - татари. Московці князя Пожарского потрапили в кільце і їх просто нищили, як тепер колорадського жука), я не поет, але яко кожен інтелектуал XVІІ століття не цураюсь поетичного слова й роблю свій посильний вклад у розвиток української філологічної науки.

- І треба сказати, В.я.в., цей вклад є досить вагомим, Вас років через 350 назвуть великим реформатором українського правопису і першим практиком фонетичної орфографії, яка, на відміну від московського історико-етимологічного принципу, засвідчує окремішність, автентичність та давність української мови. Виробляючи новий український правопис для Реєстру Війська Запорізького 1649 року, яким принципом Ви послуговувалися?

- Пиши, як чуєш, читай, як бачиш.

- Пане гетьмане (ми уже гнали московське військо до стін Конотопа, і коні наші, без перебільшення, ступали по ворожих трупах - і це так), Ви ще залишитесь в історії як мистець-каліграф, майстер барокового письма, - дуже вишуканого й емблематичного.

- Я стою на тому, що кожен козак яко сотворіння Господнє - істота неповторна, єдина в своїй іпостасі, то чому написання його ім’я не повинно бути таким же неповторним? Тим більше - наймодніші віяння і тенденції стилю «бароко» змушують йти враз з часом. Та й що там казати, та ж Ви знаєте, - маю дар від Бога прегарно писати (побоїще московитів тривало далі, вони відходили до свого табору, танучи на очах, чимало москви потопилось в болоті, багато вирізали українські козаки, а багатьох просто тут татари брали в ясир, в’язали мотуззям з кінського волосу і відправляли в свої обози).

- Ваша ексцеленціє, Ви один з найосвіченіших людей своєї доби, письменник, державний діяч, а тепер вже, очевидно, що - видатний полководець (московці біля конотопських валів геть змішались, побачивши це, по них з Конотопу вдарив полковник Гуляницький зі своїм Ніжинським та Чернігівським полками, козаки захопили чимало московських гармат, серед них три мортири, одна з яких є страшно велика, а також дванадцять возів вогнистих куль та провіанту, до всього ж поклали багато ворожого трупу), скажіть, пане гетьмане, що Ви тепер читаєте?