Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗
— Жону вітця свого береш? — хрипко сказав Осмогруд.
Але Соболь нічого не відповідав і продовжував по-собачому винними очима дивитися на молодшого брата. Пирувальники лякливо перешіптувались і нишкли, бо коли два тигри вчепились один в одного, вовкам належить мовчати, підібгавши хвіст.
— І вона породить тобі твоїх братів? Такого не дарують наші кумири.
Соболь уперше за ввесь час озвався:
— Як то — братів?
— Твій син буде братом нашому братові Юрикові. Братом і тобі!
Соболь пережовував неслухняну думку, й Осмогрудові стало зовсім бридко стояти й дивитись на нього. Він обернувся, щоб вийти, та в дверях стояла якась жона в зеленому грецькому плащі-гіматії. Й той плащ, і простоволоса чорна голова, й саме вже те, що вона зважилася переступити поріг намету, де пирують можі, підказали йому, хто се й чого вона тут вештається, хоч Осмогруд зроду не бачив другої жони свого вітця.
Лють, яка під братовим винуватим поглядом поступилася була щемові, тепер спалахнула знову. Осмогруд відтрутив мачуху-грекиню й кволим кроком заспускався до берега.
Та коли пізно ввечері, давши доброго гаку, повернувся до своєї полотки, підійшов молодий воїн-служка й шепнув йому:
— Ота-о є тут.
— Хто?
— Вдова ж ота… Княгиня.
Осмогрудові тьохнуло серце, й він увійшов у полотку Ні, то, слава кумирам, була не Опія, й він даремно перелякався, та радіти було ні з чого.
— Що хочеш у моєму домі? — грубо спитав Осмогруд.
Княгиня-вдова Кіно презирливо засміялась:
— Дивні слова твої: маєс мені руку цілувати, а не… я зона вітця твого!
— Відаю те, — не змінивши голосу, проказав Осмогруд. Її нечиста говірка дратувала його. Проживши ввесь вік на сій землі, вона до пуття навіть мови не навчилася. — То й що хочеш у моєму домі? — сказав удруге княжич.
— Не ціпляйся до мого сина.
— Се він тебе прислав?
— Ні, сама-м прийсла, — одказала мачуха. В полотці було майже темно, й Осмогруд не міг бачити ні виду її, ні віч.
— Брат мій старійший чинить не за поконом і законом дідів наших. Бере собі жоною жону свого вітця. Се є супротивно кумирам.
Княгиня Кіно тремким, певно, від прихованого посміху, голосом сказала:
— Дивись!
Осмогруд напружив зір, але здалеку не міг розгледіти того, що простягла йому мачуха. Й раптом не те що побачив, а вгадав. У руках у неї був священний меч його предків!
— Пощо ти се взяла єси?!
То була ганьба — Юрів меч у руках жони. Й Осмогруд знов охрип:
— Т-с украла його!
— Посцо вкрала? — засміялася княгиня.
— Я-м — мати Великого князя. Він дав його мені сам.
Осмогрудові стало боляче, й у сю мить він пошкодував, що в день тризни сам вигукнув «славу» братові своєму.
— Речи йому, — сказав княжич, — нехай не чинить супротивно кумирам сколотським. Того ніколи не відали діди наші.
Княгинин голос видався йому голосом змії-попелюнки, коли Кіно просичала:
— То відай зе, князицю, сцо дідом сина мого був Дексілай, архонт города Істрії й сам онук басилевсів.
— Дідом твого сина був мій дід Боримисл! — вигукнув і у нестямі Осмогруд.
— Я-м грекиня, й син мій такоз є еллін! — з достойністю відповіла Кіно. — Запам'ятай се, князицю! Й кров матері водою не стане!..
Вона гукала й ще щось, але Осмогруд, шарпнувшись у двері, вибіг і більше не слухав її.
А вранці прийшов старий конюший Радун Струнич, який мав ту посаду й за Велеслава, й переказав Осмогрудові, що господар кличе його до себе. Се вкололо княжича. Брат уже не приходив до нього сам, а слав гінця. Та, подумавши, він убрався й пішов. Великий князь є князем для всіх, і так велять кумири — підкорятися вождеві.
Зрештою, настав час поговорити з братом і про те, що вже довгі місяці палило груди. Княжич увійшов до полотки. Тут знову сиділо все болярство веліє, та після вчорашнього пиру було прибрано й чисто. Роби ще тільки вносили наїди й напої. Великий князь поманив Осмогруда до себе — поправуруч, на найголовнішому біля господаря місці ніхто не сидів, — певно, Соболь умисне тримав те місце для брата. Й Осмогрудові трохи відлягло. Він сів на тугу скіряну подушку, й Соболь нахилився до нього:
— Мати звечора… Я-м не посилав її. Сама… Що ти в жони спитаєш!..
І налив братові повен келих міцного вина. Осмогруд випив і, так само не дивлячись на старшого брата, промовив:
— Витислав убив нашого вітця.
То було нагадуванням, і зовсім недоречним, і Великий князь нахмурився.
— Знаю, — почув Осмогруд його невдоволену відповідь, а брат убитого Великого князя, древлянський жупан Гостомисл Диба, який сидів майже поряд і пильно дослухався до розмови між своїми небожами, хоч і вдавав, нібито старанно обгризає теляче ребро, несподівано докинув:
— Кров забитого волає до помсти, Великий княже. Соболь хижо блимнув на стрия.
Він добре пам'ятав, як Диба в перший день поминок, на тризну, гукав «славу» не йому, а братові, але змовчав і знову, ніби й не чувши стриєвого закиду, сказав Осмогрудові:
— Будеш по праворуч од мене. Наставляю тебе старшим конюшим. А матір мою не слухай, жона…
Осмогруд подумав про те, що брат по вчорашній розмові таки стямився, й йому зовсім попустило. Старий конюший — то тобі не просто князь і не який там болярин. Відтепер під його рукою буде ввесь полк, уся рать комонна, й він поведе її на помсту за вітця. Се ж мав на оці й брат мій Соболь, наставивши мене конюшим, інакше ж не могло й бути, бо кров рідна є кров і водою вона ніколи не стане, розчулено подумав Осмогруд.
І тут його дума спіткнулась об каменюку. Сі слова сказала звечора його мачуха… Осмогруд поморщився, наче йому зуб заболів, тоді згадалось оте щойно сказане братом: «…матір мою не слухай: жона…» — й він знову випив долитий Соболем келих.
А тоді раптом знадвору, з-під сусідньої полотки долинула пісня. Співали жінки й діви, й Осмогруд потеряно роззирнувся. Всі присутні якось ніяково всміхалися й ніхто ні на кого не дививсь. Осмогруд глянув на брата, але Великий князь незворушно мовчав. Пісня була весільна, та вона, зрештою, могла й не мати жодного віднесення й стосунку до Соболя, й усе те — від вина й од учорашнього бісування.
— Он де, вже весільної затягли, — озвався в загальній мовчанці жупан Диба, й усім стало ще ніяковіше. Кожен би зараз охоче вихилив зо два келишки, але Великий князь пиру ще не починав і ніхто не зважувався порушувати звичай. Осмогруд пив, але він — Осмогруд і йому не заказано, іншим же зась.
А княжич сидів, мов на голках, і дослухався до знайомої пісні. Він за свій недовгий вік перебув на багатьох весіллях і знав, що та пісня про чаєчку та сокола має означати. Вино вдарило йому в голову й щоки то наливалися, то знову блідли й по тому наливались щораз дужче. Й коли він хотів уже спитати Соболя, хто там бере злюб і до кого співають, у дверях з'явилися двоє можів, навкіс, через плече, перев'язаних рушниками. Ставши в порозі проти світла, вони клякнули й уклонилися Великому князеві. Один з них був велій болярин Сур, а другий — старійший волф Граб.
— Просимо на влови, Великий княже! — проказав Сур і знову вклонився.
Соболь геть почервленів і, не дивлячись ні на кого, надто ж на рідного брата, повільно звівся на рівні й підійшов до сватів. І коли вони всі разом вийшли, почали підводитися й інші пирувальники й виточуватись у двері. Осмогруд дивився їм услід і чомусь думав про те, що завіска на дверях, яку він учора зірвав, знову пришпилена й червлено має на вітрі.
Осмогруд і собі встав і рушив до виходу. Й коло самих дверей його наздогнав хрипкуватий голос:
— Пожди й мене, небоже.
То був голос жупана Диби. Осмогруд озирнувсь на стрия. Диба звівся й, проходячи повз головну соху, вдарився лобом об чорні скіряні піхва Юрового меча, який висів на сосі, покинутий і нікому не потрібний. Вони вийшли вдвох, стрий і небіж, і, навіть не глянувши в той бік, звідки линула весільна пісня, поплентали вглиб Стану.
А вслід їм заляскотів переможний сміх. Осмогруда мов по спині оперезали. Він обернувся й побачив другу жону свого вітця. Мачуха Кіно стояла коло полотки Опії і реготала з нього.
