Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
І я взявся до роботи.
Ізограф зупинився навпроти своєї фрески й пильно вдивлявся в обличчя розп'ятих.
— Я давно їх не бачив… не бачив свого ж таки творіння, — пояснив вибачливо. — Триста років минуло, — додав, — а вони зовсім не постаріли. Правда? — перепитав мене і я згадав, що теж побував у нижніх минулих світах.
— Вони й не могли змінитися, — відповів я. — Бо й нині триває передсмертна мука ігумена Данила. Його крик тут лунає… чуєш?
— Чую, — відповів ізограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до крику, що вилунювався зі стін; ми чули цей крик обидва, і в цьому було чудо мистецтва. — Невже, брате, — різко повернувся до мене ізограф, — і в твоїх верхніх світах нині потрібен зойк ігумена Данила… потрібен, щоб будити, щоб серця вилущити із збайдужілих шкаралущ? Невже й нині косарі й женці проходять мимо, не помічаючи Святого Духа? Невже все повторюється? — Він присів навпроти мене навпочіпки, узяв мої руки у свої й вперто очікував відповіді.
— Наказано минати Святий Дух… наказано, — не міг я приховати правди.
— Господи? — скрикнув ізограф. — Хто повелів?
— Єфрейтори. Хіба ти їх не знаєш? — відповів я.
— Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися інакше. Пам'ятаю, коли моє малювання було готове… коли по одному, спочатку рідко й боязливо, а далі з кожним днем, із кожним місяцем і роком почали до Святого Духа навертатися на лише косарі та женці, а й спудеї також, міщани, Божі мандрівники, попи й ченці, злодії теж — ціле поспільство стало приходити сюди й стоячи німо слухали, як у їхніх таки грудях відлунювався передсмертний крик ігумена Данила… крик, а чи, може, поклик до шаблі?
Не дивно, що покликано мене перед очі ясновельможного пана на Черчені.
— Ти бунтуєш моїх людей, поспільство тривожиш криком якогось черця! — сердився він. Постарілий, згорблений, він виглядав жалюгідно… і було мені тяжко й встидно, що, запобігаючи у нього ласки, я колись малював його задницю.
Шляхцюра споглядав на мене не тільки гнівно й владно, але й здивовано; він мене не впізнавав; я не стояв перед ним, сточений червами; я не розсипався перед ним тлінню; не тхнуло від мене покоєвим гноєм; він бачив мене сильним і розквітлим, немов би я тільки те й робив, що качався у росах, споживав пшеничні паляниці, запиваючи медом; він тюпав горбато й кривоного навколо, обнюхуючи мене й обмацуючи збілілими більмаками, угадуючи первопричину мого скресіння людського й малярського; він розумом куцим не доглупувався, що стоїть перед ним мистець, який талантом своїм повернув людям зганьблену й приспану пам'ять… і в поверненій же пам'яті, як у святій купелі, сам очистився й сцілився.
Розмова з паном на Черчені не тривала довго; він вигадав кару: жеби мальовидло в церкві не навертало схизматів на думання, то наказую ізографу самому знищити його, щоб по мальовидлу й сліду не зосталося.
Таке, брате мій, було веління суворе; ще тієї таки ночі я з кількома вірними приятелями покрили вапном малювання на стіні, наперед змастивши його оливою; ми хотіли вірити, що настане час і Голгофа знову знадобиться косарям і женцям, мистцям і торговим людям, священикам і мужам збройним — цілій землі.
— Що ж сталося з тобою, брате? — спитав я, вражений його оповіддю. Голгофа на стіні постала переді мною не якоюсь сторінкою з історії забутого храму, а якби символом терпіння цілого народу.
І тоді вперше по-справжньому пройняв мене страх за неї; я мимоволі зазирнув у безодню ненависті до неї, до Голгофи, котру вже копали товариші єфрейтори.
Господи, порятуй!!!
— Що сталося зі мною, — лагідно перепитав і посміхнувся ізограф. — Кинуто мене у катуш, у підземелля, у ніч, у безвість. Віки наді мною текли й текли… Ти себе послухай… собі заглянь в душу… я триваю в тобі… але й Голгофа триває на цій землі.
ПАВЛО КЛЮЧАР
«Лише місяць минув, Майстре, відтоді, як Ви від'їхали до Львова, а мені видається, що я Вас не бачив цілу копу років; літо прожите з Вами схоже на розлоге поле, на якому Ви ходили за плугом, а я, як міг, топтав за Вами борозну.
У Черчені покищо все по-старому. У церкві Святого Духа буваю майже щодня, жене мене туди не тільки потреба надивитися на фреску, щоб перелити біль розп'ятих мучеників у своє серце… начебто у моєму серці того болю бракує; жене мене туди підсвідома пересторога, страх, що за ніч, поки я спав, чорні сили закралися до храму й знищили старе малювання; воно, малювання, дарма, що давнє, але вельми актуальне й у сьогоднішньому дні. Вічно триває наша Голгофа. Розуміємо це ми з вами, Василю Васильовичу, але й розуміють це щезники з пекла.
Хочу похвалитися, що Голгофою у Святому Дусі зацікавилися не тільки люди в Черчені. Ваша стаття у „Бистричанській правді“, інтерв'ю на Львівському радіо придали нашій фресці мало не всеукраїнську популярність. Майже щонеділі напливають до Черченя людські гурти: хто автобусом, хто своїм транспортом, а сторонські з сусідніх сіл — „другим нумером“, тобто пішки, і я мушу відчиняти церкву й брати на себе роль екскурсовода. Зрозуміло, не тільки фреска кличе сюди приїжджих… не знаю, як їх маю називати: туристів? мадрівників? людей знудьгованих? шанувальників мистецтва та історії? Наша Страдча долина з Козацькою могилою та стрілецьким цвинтарем не залишає байдужим нікого, і це мене тішить, Майстре; вони, приїжджі, усе мене розпитують та розпитують і я, пам'ятаючи, звісно, про всюдисущих стукачів, розповідаю, як можу. Здогадуюся, що це не дуже безпечно, але ж люди запитують, то мушу їм відповідати.
Чи не зашкодить це Святому Духові й фресці?
Ні, не буду накликати біди, що вистромила в куті, де віник, вуха…
Були в Черчені високі гості з Бистричан та з Рогача: секретар обкому, який кермує пропагандою, Омелян Демидович Чорній, районний Перший, а з ними ще дві „Волги“ меншої ідеологічної тюльки, в тому числі й директор обласного краєзнавчого музею Галина Левківна Журавель — жінка, на мій погляд, закохана у свою справу, а головне, що музейну справу вона таки знає; приємно було з нею розмовляти. Начальство дуже уважно, я сказав би, через „льорнету“ розглядало фреску, товариш Чорній спробував навіть її похвалити, казав, що в культове мистецтво українського середньовіччя проникли ідеї соціальної і національної боротьби… хоч мистець напевне помилився, зображаючи на фресці єдність, однакову долю усього тогочасного суспільства, розп'явши на хрестах козацького старшину, представника духовенства та вбогого ратая. Нам про це треба пам'ятати, особливо тому, хто тлумачить зміст цього мальовила.
Отак фреску було оцінено з висоти партійної дзвіниці.
Перший з Рогача у розумні розмови не втручався, туман-туманом, він тільки ворушив бровищами, що зрослися на переніссі, й нипав згідливо важкою, як із колоди витесаною, головою.
Журавель з Чорнієм обіцяли, що в Святому Дусі облаштуємо музей Голгофи, це, мовляв, щось буде дуже цікаве й нове. Голова наш Чобіт із парторгом пропозицію начальства підтримали, аякже, така мистецька пам'ятка, яка рознесе славу про Черчен і наш колгосп по цілому світі, вартує того, щоб її належно зберігати й популяризувати, не пошкодуємо, мовляв, коштів. „У чьом діло, — сказав Пиндилик, — за нами не стане“. Я з свого боку застеріг, що музей повинен бути лише Голгофи, ніякої етнографії, історії й зрозуміло, стендів про новітній розвій села (ні, я не сказав „соціалістичний розвиток“, боявся сполохати начальство). Громада на це не погодиться. Це точно. Адже конфлікт на цьому грунті уже відбувся свого часу, всі пам'ятаємо.
Партійному начальству, звісно, як кістка в горлі — стрілецьке кладовище. „М-да, — заклопотано шкрябав потилицю товариш Чорній, — сусідство не дуже зручне. Оті надгробки, хрестики, м-да… Люди будуть розпитувати: хто там лежить, за що загинули? А то ж націоналісти полягли, нібито за Україну. Треба цілу лекцію прочитати, щоб… Одно слово, складно. Ліпше, щоб тих хрестиків взагалі не було“. Так розмірковував товариш Чорній й з-під величезних окулярів метав на мене зирки, видно, йому доповіли, хто я такий, і всю оту ганебну історію з моїм вступом до партії.
