Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗
Абай спитав Мурата, онука Дамежан, як живеться жатакам ближньої сторони. І кирпатий Мурат, блиснувши чорними очима, гаряче заговорив:
— Тільки голодні степовики, які прийшли з аулів Карашолаку, Шоптигаку та з жатаків Жоламану оббивають пороги у баїв, а міський робітник не буде свою робітничу гідність за шматок хліба та за миску юшки продавати. Він звик певну плату, хоч би той самий золотий, за свою працю одержувати. Міському робітникові тепер нема куди податися. Нема у нас заробітків, просто-таки дихати нема чим.
Урен дивився на маленького Мурата захоплено: «Ач, як говорить, нібито дорослий!» — і раптом, несподівано для самого себе, зареготав. За ним зайшлися реготом і інші хлопці. Деякі з них збентежилися мало не до сліз, але спинитися ніяк не могли. Надто довго сиділи вони статечно, провадячи серйозну розмову. Мурат зашарівся і сердито пробурмотів:
— Ну, чого регочете, хіба я збрехав?
У його ясних очах, звернених до Абая, були образа і прохання про допомогу.
— Діти, Мурат дуже добре говорив,— заступився за нього Абай.— Я ще ні від кого не чув того, що він сказав.
Підбадьорений Мурат розповів ще, як багатії — різники і торговці — знущаються з хлопців і жінок, коли ті приходять просити роботу: «Сороківця на день тобі вистачить чи, може, такій важній особі цього замалої», «Та вже кого, як не тебе, й найняти, баю?»
— Отак насміхаються з бідноти Сейсеке, Блеубай-хаджі і Жакин з Хасеном…
Рахім зі слів Абена передав Абаєві думку Павлова відносно переселенців:
— Чому саме цього року покинули вони насиджені свої гнізда і зринули сюди цілим народом? Виявляється, у самій Росії цей рік був теж важкий, неврожайний. І цар, побоюючись, що скупчення голодних людей у центрі країни може загрожувати його владі, вирішив переселити селян у такі краї, де землі багато, а народу мало…
Рахімові слова почув з сусідньої кімнати Жалель. Він підхопився з ліжка і став на порозі. Засунувши руки в кишені так, що відстовбурчилися поли святкового мундира, Жалель перевальцем підійшов до Рахіма. Косі його очі насмішкувато дивилися з-під м’ясистих повік. Хизуючись доброю російською вимовою, він заговорив, звертаючись до Рахіма:
— Ти що ж думаєш, Російська держава боїться якихось голодних мужиків, зовсім недавно звільнених від кріпацької залежності? Російське селянство звикло до свого скотського стану не з учорашнього дня. Замість говорити про те, чого не знаєш і розуміти не можеш, мовчав би краще!
Рахім хотів був відповісти йому, але Жалель тільки відмахнувся:
— Годі базікати, навіть слухати тебе не хочу!
— Ти помиляєшся, Жалель,— заперечив Абай із стриманою досадою.— Рахім правильно говорить. Якщо більшість народу бідує, голодує, то уряд може опинитись не тільки в дещо скрутному становищі, але й іноді навіть у небезпеці, а через це буває змушений вживати запобіжних заходів. Ти погано розумієшся на цих справах і судиш дуже поверхово.
І Абай, повернувшись спиною до Жалеля, знову заговорив з Рахімом. Жалель похмуро і вороже глянув на Абая і, не знаючи, що відповісти, вийшов.
Цієї ночі, після того як юні гості полягали спати, Абай покликав у свою кімнату Дармена. Лежачи на дерев’яному ліжку, він сказав Дармену:
— Давно придивляюся до сина нашого Какитая, до цього Жалеля, і ніяк не можу збагнути, чого саме його вирішив батько віддати в російську школу? Невже нема в нього спадкоємця більш достойного?
Дармен, який цілий вечір мовчки спостерігав Абая, милуючись, як добре той розмовляє з своїми гостями, зрозумів, що Жалель таки розсердив його.
— О Абай-ага, якщо цей не придатний до навчання, то інші й поготів! — Дармен розсміявся.— Приміром старший його син Дархан. Я сам чув, коли Какитай питав нашого Магаша, якої він думки про Дархана: «Як ти думаєш — виросте з нього хороша людина?» Магаш глянув на тупу фізіономію цього Дархана і відповів батькові жорстоким і правдивим жартом: «Звідки стати йому хорошим, сам подумай! Мені ще не доводилося бачити хорошу людину з таким лобом, як у нього. Один великий російський письменник так сказав про одного свого героя: «У його честі мідний лоб». Боюсь, що й син твій виросте міднолобим…» Після цієї розмови Какитай і віддав Жалеля до школи замість Дархана…
Абай невесело посміхнувся.
— Буває, що навчання перероджує людину,— відповів він, роздумуючи.— Можливо, Жалель і виправиться. А якщо ні,— лихо буде. Адже їх не тільки російська гімназія виховує, вони ще Кунанбаєви. Можуть з них пихаті степові чваньки вирости, хазяїни забіякуватих багатих аулів. Стануть бідою для народу!
І Дармен з Баймагамбетом, які не любили Жалеля за його пустопорожнє чванство і грубість, погодилися з Абаєм.
2
Магаш, який кріпився в перші дні після батькового приїзду, почав швидко марніти. Абай з страхом помічав, що син часто задихається, що липкий холодний піт зрощує йому лоб, що посилюється сухий, надривний кашель. Абай, котрий бачив багато усяких хвороб у своєму довгому житті, не раз зустрічався і з цією, особливо небезпечною для незміцнілих молодих людей. Адже від неї помер Абіш. Охоплений невимовною тривогою, він усі свої надії покладав на лікування. Адже Магаш ще на ногах, хвороба ще не здолала його, і вправний лікар міг би врятувати сина! Навіть якщо не можна вилікувати хворого, невже нема ніяких засобів до того, щоб затримати невблаганний хід хвороби, віддалити неминучий кінець! Усвідомлюючи, що життя Магашеве в небезпеці, Абай вперто чіплявся за цю останню свою надію.
Сьогодні вдень, сидячи у Магаша, Абай з хвилюванням чекав приходу лікаря; разом з ним пообіцяв прийти Павлов, звільнений з-під арешту.
І ось Федір Іванович входить разом з невисоким чоловіком, У цього чоловіка приємне обличчя, від якого віє здоров’ям, кучерява русява борода. Відкритий погляд, високий розумний лоб, впевнені, неквапливі рухи,— все викликає у Абая довір’я. Ввічливо привітавшись, Станов, не чекаючи на особливе запрошення, іде до Магашевої спальні і щільно причиняє за собою двері. Павлов і Абай залишаються удвох і, сівши біля письмового столу, тривожно думають кожний свою думу.
Сьогодні вирішальний день: Абай, Павлов і Станов домовилися зустрітися, щоб вирішити дальшу долю хворого. Цим разом лікар надовго затримався у Магаша. Він оглянув його особливо уважно. Станов заборонив Магашу з’являтися на міських зборах, звелів якнайбільше лежати в добре провітрюваній кімнаті, якнайменше зустрічатися з людьми, додержувати дієти.
Очікуючи, поки Станов вийде, друзі потроху втяглися у звичну розмову. При першій їхній зустрічі в домі Кумаша їм весь час заважали сторонні відвідувачі, і Павлов не міг говорити вільно. Тепер він використав нагоду, щоб розповісти Абаю важливі новини, які надійшли від товаришів з Центральної Росії.
Царський уряд дуже боїться революції. Влітку по внутрішніх губерніях прокотилася хвиля селянський бунтів. Назріває протест серед заводських робітників. Царський уряд шукає способів відвернути від себе народне невдоволення і з цією метою затіває війну з Японією. Війна відкриває широкі можливості для псевдопатріотичної пропаганди під гаслом «врятування вітчизни» від чужоземного ворога. А легка перемога, на яку сподівається самодержавство, зміцнить його становище в країні…
— Я думаю, Ібрагіме Кунанбайовичу,— закінчив Павлов, — що ближчим часом ми з вами почуємо про початок війни між Росією і Японією.
— Скажіть, Федоре Івановичу,— невпевнено спитав Абай,— якщо все буде так, як ви кажете, і між Росією та Японією справді виникне війна, то кому ж ми повинні бажати перемоги?
Абай замовк, не наважуючись довести свою думку до кінця, але Павлов твердо відповів:
— Коли ви хочете знати думку мою і моїх другів, то ми бажаємо поразки російському цареві. Поразка ця аж ніяк не загрожує існуванню Росії, але вона прискорить прихід революції.
— Я не певен, що ви маєте рацію, Федоре Івановичу,— заперечив Абай, хоч чекав саме такої відповіді.— Мабуть, я посперечаюся з вами.
