Шлях Абая - Ауэзов Мухтар (читаем книги txt) 📗
Тепло одягнувшись і взявши з собою Дармена і Макен, Айгерім вийшла надвір, щоб провести пастухів і дати розпорядження про худобу. Сама закутала шарфом шию наймолодшого з пастухів, кремезного, червонощокого Акжола, і дбайливо напучувала його:
— Гляди, не обморозь обличчя і руки. Коли таке станеться, добре три снігом.
Вона побажала пастухам щасливої дороги, і в чудовому її голосі забриніла щира тривога. Аж доки троє саней і худоба не сховалися за високим горбом, Айгерім дивилась їм услід.
Мороз аж тріщав, але в повітрі було тихо, а завжди в цих місцях в такі холодні дні лютує ще й пронизливий, обпікаючий вітер. Не випадково місцевий народ дав стільки назв зимовій погоді: «лютий мороз», «ревучий мороз», «виючий мороз», «пекучий мороз»… Цього року грудневі морози скували кригою усе навколо, наводячи жах своїм смертоносним подихом. Люди в благенькому одязі боялися навіть вийти з дому. У будь-якому аулі скрізь і старе, і мале тягнеться до тепла. Якщо зрідка і з’явиться на зимовищі хтось проїжджий, то, значить, його погнала з дому нагальна потреба.
А до того ще й сніг сипав без кінця-краю, рівняючи пасма гір з низиною. Навколо прослалася біла застигла гладінь: ні кущика, ні зелинки. Пошукати б вівцям травичку, розриваючи сніг, що вкрив таволожник, зарості чию і комишу. Але це не до снаги дрібній виснаженій худобі, тим паче, що сніг затвердів, взявся крижаною кіркою.
На зимовищі в Абая залишилися тільки піврічні ягнята, старі вівці, стригуни, телята, кволі верблюденята, одним словом, худоба, яка не витримала б суворого зимового перегону. Залишено було й кілька міцних коней для роз’їздів. Доглядати таку кількість худоби не дуже важко. З цим цілком впораються жінки й дітлахи.
Метушня, що цілих десять днів відвертала Абая від його занять, вщухла; потроху заспокоювалася бліда від турбот Айгерім. Її привітне обличчя знову порожевіло, знову чувся в домі її дзвінкий, співучий сміх. Тепер вона інколи навіть просить Абая розповісти про те, що він читає, і Абай, закривши товсту книжку, потім провівши пухлими пальцями по напівприкритих повіках, починав розповідати напрочуд жваво і цікаво! Айгерім зробить ледь помітний знак Злісі, та побіжить до Макен, Дармена, Хасензі-мулли, і всі, затамувавши подих, слухають. А Абай говорить про чудові теплі країни, де вічно сяє сонце, про незвичайних людей з прекрасним обличчям і благородною душею, про сміливих і гордих борців із злом. Ці доблесні герої не бояться своїх ворогів, сила яких хоч і височить перед ними, немов чорна гора, а підступність і злість їхні невичерпні.
Сьогодні, сидячи біля столу, Абай читав книжку французького письменника. Раптом двері кімнати розчинились, і якийсь незнайомий подорожній переступив поріг вітаючись. Весь одяг гостя, його приношені дебелі онойкові чоботи і навіть ремінний нагай у руці взялися інеєм. Сіра смушкова шапка перетворилася на суцільну крижану грудку. Здавалося, до теплої кімнати зазирнула люта пика морозу з окованими кригою вусами і бородою. Тільки коли гість, сідаючи на почесне місце, запропоноване господарем, підійшов ближче і дружньо поздоровкався, Абай пізнав у ньому доблесного жигіта Абди. До кімнати одразу зайшла Айгерім, а за нею — Дармен і Макен. Абди, знявши малахай і обережно знімаючи крижинки з бороди і вусів, почав розповідати:
— Їду з міста до своїх, ледве дістався до вас, хоч у дорозі двічі заночував. Кінь мій зовсім охляв.
— Та ти зовсім замерз,— занепокоївся Абай, душевно настроєний до жигіта.— Хіба ж жарт — такий холод настав! Ти скинь швидше чапан, він у тебе весь проморозився! — І, обернувшись до жінок, Абай гукнув: — Айгерім, Макен! Готуйте швидше чай, курт та з обідом покваптеся! Адже Абди котрий вже день на морозі, подбайте про нього як слід!
Абай запитав про уаків, через землі яких проїжджав Абди, як у них там з зимою. Абди розповів, що скрізь лежать гори снігу і всі хочеш не хочеш переводять худобу на домашній корм. У кого вистачає сил, пробираються хоч трохи розжитися на корм. Жалко дивитися на тих, хто їде і йде дорогою до міста: обличчя обморожені, темними плямами вкриті. Загалом початок зими такий, що і людині, і худобі — хоч помирай. Ходять чутки, що вся Семипалатинська округа, Карабужур, Калба, Усть-Каменогорськ і ще далі — Кокпекти, Тарбагатай — у такому ж тяжкому становищі. Дошкульно вдарила сувора зима і по міській бідноті. Влітку по всій області був неврожай, і тепер це дається взнаки. Борошна на базарі нема, дорожнеча страшенна. В деяких хатах і шкоринки хліба не знайдеш…
Абай з гіркотою подумав про своїх затонських друзів. І тут Абди, згадавши, що не можна розповідати гостинним господарям самі тільки погані звістки, круто змінив розмову:
— На цьому й покінчимо розмову про злидні та нестатки. Приїжджих звичайно питають: «Що на світі доброго, що поганого?» Поганого я не приховав, а тепер маю для вас, Абай-ага, добрі вісті!
Виявляється, в місті відбуваються зараз великі збори шести повітів. Туди з’їхалися люди гірських, степових і низинних родів. Уже тиждень точиться у них словесна боротьба. Роди двох сусідніх повітів ворогують між собою, влаштовують один на одного наскоки, розоряють аули, виганяють худобу, справа часом доходить до вбивства. Збори намагаються їх примирити. І ось серед виборних Семипалатинської області найбільше вславив своє ім’я мудрим і справедливим словом Магаш. Абди ходив його навідати і бачив, що весь двір і вулицю перед будинком, де жив Магаш, заповнили люди, що прийшли до нього по допомогу і пораду. Судячи з одягу, малахаїв і по тавру на конях, там були не лише тобиктинці, але й бошани, шакантай-керейці, терістанбал-матайці, сибани. Більшість людей, що прийшли до Магаша, були в приношених шубах, драних чапанах, потертих малахаях і чекменях — одним словом, біднота. Самому Абди так і не вдалося пробитися до Магаша, але він пішов з його двору задоволений.
Абай з домочадцями радісно слухав добрі вісті про Магаша.
Днів через три по від’їзді Абди заїхав в Арал-Тобе ще один чоловік. Він прибув перед заходом сонця і з допомогою робітника Айгерім довго порався у дворі, розпрягаючи коня і вкриваючи кошмою та запоною мішки з хлібом на санях. У домі він з’явився перед вечірнім чаєм, коли вже засвітили світло. Легко одягнений Абай одразу відчув крижаний подих морозу, коли до його кімнати зайшов добре одягнений подорожній. Від промерзлих чобіт віяло стужею, білі пасма стелилися по підлозі. Айгерім, що накривала на стіл, здригнулася від холоду і мимоволі притулилася до чоловіка. Гість з круглою обмерзлою борідкою, засніженими вусами і бровами, ледве ворушачи язиком, промовляв слова привітання.
— Уай, Алпеїм, ти? — здивувався Абай.— Ну як, усе ще вивчаєш наху чи знайшов іншу мету життя?
Посміхнувшись зведеним від холоду ротом, той весело відповів:
— Та де там! Кинув я ту наху, Абай-ага. Ваше слово вилікувало мене від дурості. Поїхав я у свій аул, на Такир, тепер узявся за батькове ремесло. Ви сказали тоді: «Сій хліб, починай корисну працю». Я так і зробив.
За чаєм Алпеїм розповів, що їздив у місто зерно молоти. Половину хліба продав на базарі, накупив чаю, цукру, дещо з одежі. Тепер він на зиму всім забезпечений. Порівнюючи з іншими степовиками, він просто багатій: адже люди голодують. Алпеїм також розповів Абаю і його домочадцям про лихо, заподіяне суворою зимою тисячам і тисячам людей. Він добре знав бідняцькі аули, розташовані навколо Семипалатинська, вниз і вгору по Іртишу. Такі багатолюдні селища, як Шоптигак, а в низинах Байгели — Шагала, геть розорилися. Люди розійшлися по містах — хто на заробітки, а хто й просто старцювати. Подорожніх уже перестали пускати в будинки, бережуть кожну шкоринку хліба, травинку сіна, стеблинку соломи; кожний цурпалок на обліку, і це цілком природно: мороз аж шкварчить. Біля Кушикбая і Мукира вже котрий день безперестану лютує хуртовина…
Від цих тяжких звісток повіяло на господарів моторошним холодом нещадної цієї зими.
Алпеїм почав розповідати про Магаша:
— Близько сотні біїв з’їхалися у місто з шести повітів, з-поміж усіх народ особливо вирізняє Магаша. Про нього так і кажуть люди: «На зріст невисокий, а думкою великий», «Одразу бачить, де чорне, а де біле!»
