Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
— Ви, товаришу лейтенант теж, очевидно, очікували на мою заяву? — спитав я дільничого. — А я завжди був упевнений: моя міліція мене береже. І міркую: не з любові лише береже, Бог із нею, з любов'ю. Зобов'язана по службі це робити.
— Багато вас, — буркнув, як із діжки, Яцина. Обличчя мав червоне, набубнявіле, очі визирали з-під волохатих брів, як слимаки: певно, й на цей раз дільничний перехилив не одну чарку.
— Нас справді багато й усі ми платимо податки, в тому числі на утримання міліції. — Я навіщось вступив у суперечку. Мене дратував міліціонер і сільський голова, я хотів взагалі їх здихатись, бо навіщо мені їхні прохмелені протоколи. Та вони були влада, що сповняла службовий обов'язок.
— Вам у Рогач потрібно, щоб зняти в лікарні синяки на випадок суду, — сказав Яцина.
— З ким маю судитися? — обірвав я лейтенанта. — Нападників, напевне, не знайдуть.
— Маєте рацію, — радо підтакнув Яцина. — Шукай пана в чорному капелюсі. Діло, видать, тьомноє…
— Так і запишіть у протоколі: діло, мовляв, темне, — я зловив його на слові.
— Хто зна, може ми його таки просвітлимо, га? І виявиться, що напад на вас має побутовий характер… скажімо, змовився чоловік із сусідом вас провчити за те, що ходили до його жінки. — Міліціонер примружив око. На масних губах висіла посмішка.
Тепер мені стало зрозуміло, чому місцева влада зацікавилася моєю пригодою: комусь було потрібно перевести випадок зі мною на побутову площину, мовляв, професорська пригода не має нічого спільного з його роботою в церкві Святого Духа (якби хтось щось запідозрив); професор зі Львова сам винен, що моргав на чужих молодиць («ай-я-яй, как не стидно. А ещьо інтелігент, художнік»). І я подумав; темні сили, дияволи уже сьогодні мають у запасі кількох молодичок, які готові посвідчити про що завгодно, навіть про зґвалтування.
Першим моїм бажанням було показати міліціонерові на двері, я був готовий згарячу викривати «товаріщей» з кадебе, з партії, чи ще звідкись, що це вони змовилися супроти мене… ні, супроти моєї роботи в Святому Дусі; я кипів у гніву саркастичного сміху, брутальної елементарної лайки, але не вимовив ні слова; я зненацька відчув себе кволим, слабим, ще більш побитим, ніж три дні тому: проти мене стояли не підхмелений лейтенант з масними губами й хитруватий сільрадівський голова, які були в грі примітивними пішаками, за їхніми плечима причаївся молох вікопомної руйнації нашої культури; я уявляв молоха, тую ненависну злу силу в образі кам'яного колеса, тупого й безжалісного, що котиться Україною, залишаючи за собою безплідний потопт; лежачи в бинтах, мимоволі заплющив очі, холодіючи, що ось-ось колесо накотиться на мене і я тільки хрусну під його трибами, як травневий хрущ.
Ой, колесо котиться…
Щоб колесо мене не зачіпило бодай сьогодні-завтра, потрібна була витримка, спокій… і я, зіщулений, змалілий, але таки не розчавлений, хвалив себе, що наука Петра Степановича не пішла в ліси, на цей раз єфрейтори голими руками мене не візьмуть; я буду обачний, я буду мудрий, я матиму четверо очей та безліч вух, я буду носити в собі вагу, на якій буду зважувати… Господи, знову за рибу гроші. Що я буду зважувати? Пересторогу, мабуть? Добро і зло? Друзів і ворогів? Боже мій, хіба легко жити й творити, ходячи повсякчас із наготованою вагою? Мистець — це ж імпульс, це вітер і сонце, це простір і свобода, любов і ненависть; мистець — це багатоголосся життя. Що ж станеться з моєю творчістю та з моїм життям, якщо буду змушений зважувати, як крамар, слово і думку, краплину дощу й закличний погляд зустрічної жінки та ще многе й многе… та ще тую судомну муку, що я відкрив для себе на стіні в Святому Дусі.
To… To потрощити на кавалки хитромудру мою вагу і кинути її у міжпланетний простір, у космос, щоб там собі плавала, поки не згорить на космічний пил.
— Знаєте, лейтенанте, — повернувся я з космосу на землю, — лежу я отут спеленений, слухаю, як болить мене… слухаю і думаю, що, може, й справді пияки наді мною пожартували. Або ж не за того прийняли? Або й направду комусь приснилося, що я обіймав його дружину. Це так легко: заснув і приснилося… Правда?
Лейтенант не помічав моєї іронії, він був прямодушний… до того ж йому хотілося, щоб я проковтнув приманку, отой грубої ковальської роботи гачок із районного Рогача.
— Мабуть, що так воно і є, — лейтенант поспішив погодитися з моєю версією. — Дурнів на світі багато… ми їх однак спробуємо вивести на чисту воду, — пообіцяв.
— Дурні мене не цікавлять, — відповів я. — Шкода зусиль.
— Ну да, та тільки надалі будьте обережні, бо що зуби… голову можна втратити. Раз-два… — не то попередив, не то загрозив.
Міліціонер із Цимусем забралися з хати, сповнивши службовий обов'язок. Я лежав охоплений тривогою: єфрейтори ціляться у мене, навели мушку під серце; вони стрілять у мене, щоб убити Святий Дух і фреску.
Десь далеко билися, вдаряючись лобами, припізнілі серпневі громи й велика Ключарева хата постогнувала глухо, мовби громи поціляли в неї.
Та й чи то були громи?
Та чи не котилося кам'яне колесо? Та й чи віднині воно котиться?
То неправда, що я про неї забув…
Виявляється, у моїй душі, десь у далекому куточку, десь немовби у забутому, зарослому ромашками й дикими крапчастими тюльпанами, поміж лататтям і соковитим стеблом чорної м'яти, немов «божа корівка» або й тільки краплина роси, жила пам'ять про Наталену, про молодесеньке дівча з першого курсу української філології, про існування якого, про її перебування на землі забув цілий світ, бо ж, прецінь, забувається про відцвілу квітку або ж про листок, що зірвався з гіллі під кінські копита. Наталена жила, поки жили її тато й мама, поки не постаріли й не пішли з життя її професори; подруги теж її не пам'ятали, бо провчилися з нею лише один рік; тільки я один володів таємницею її перебування на землі.
Щоправда, траплялося, що я про неї не згадував і рік, і два, і більше, і вона не жалілася, ніяк мені не докоряла, вона ж бо добре знала, що в мене є Дарка — законна моя дружина, і є діти, й інколи появляються і зникають «чужі» жінки, які шепчуть мені на вухо, що люблять безтямно, але я знаю, що це неправда, це шепоче любовний шал, який на них накочується; що є у мене робота, що обсідають мене єфрейтори, що врешті-решт, я просто живу, пливу у житейській ріці й нема часу, щоб брати з пелюстки на долоню «сонечко», або зазирати поміж латаття й… очікувати чуда, коли стане перед тобою тендітне біляве дівча, як воно, взявши твоє обличчя в свої долоньки, промовить жалібно: «Ти про мене забув, Василику?»
Вона зрідка сама нагадує про себе.
Вона приходить до мене в снах, так, принаймні, мені здається, хоч, правду кажучи, я сумніваюся, що це був сон, я часом не можу розпізнати межу поміж сном і дійсністю, відбувається начебто щось фантастичне: я знову повертаюся у свою молодість і реально там, у молодості, живу… живу до того часу, поки цього бажає собі Наталена. Але найфантастичнішим у цій історії є те, що сни, в які приходила Наталена, були мені конечно потрібні, вранці я почував себе знову молодим, сильним і радісним, таким, що не боїться труднощів, лиха всякого й навіть смерті; я не помічав своєї сивини, не боявся ніяких страхів, не було в мене жодних хворіб, душа моя розпогоджувалася, небо піднімалося високо, а земля стелилася переді мною рівнинне, м'яко, і увесь я перебував у пориві дійти до виднокола, до свого Єрусалиму, що світився золотисто, як ікона, на далеких горах; мені всміхалися всі зустрічні жінки на вулиці, я їх любив і мав силу переспати з ними не одну ніч, і мав силу, хоробрість і талант, що найголовніше, почати і сповнити найдерзновіший задум.
Траплялося, що я сам розшукував свою Наталену, і кликав її, і просив з'явитися із пралісів мого буття, із свічкою, здавалося, блукав поміж білим пелюстям квітів — і скрізь було глухо, тихо, ніде й не пахло конваліями, які так любила Наталена; низом поміж квіттям, поміж повзучими батогами ожини, руділи сліди старої пожежі.
