Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
І він почепив оберегу Микули собі на шию.
У цей час до них підійшли вої. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однієї лодії, а прощаючись, схилився до нього, поцілував.
Це була остання лодія з пораненими болгарами. Микула стояв на березі, а вона пливла далі й далі плесом.
Осінь ходила над морем. Іноді від заходу сонця ще повівав теплий вітер, але його зустрічали бурі зі сходу, швидко остигла вода. Роздратовані хвилі борознили море, важкі попелясті хмари висіли низько над обрієм, часом проливались дощами.
Вої на лодіях стояли біля вітрил, коли вітер віяв від заходу, сідали на весла, коли він заходив від сходу, вичерпували воду, що попадала в лодії. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечінь, непорушно стояли біля стерен.
Їхні злигодні поділяв і князь Святослав. Він задовольнявся, як і всі, коротким спочинком уночі чи вдень, а то весь час був з своїми людьми, дивився на високі хвилі, що з шумом і ревом вставали попереду й позаду лодій, поглядав на захід, де лишились береги Дунаю, і на тьмяний, затягнутий туманами схід. Коли ж було важко, брав весло чи стерно.
Лодії не зупинялись. День і другий, коли хвилі вставали як гори, князь радився з воєводами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря великої шкоди. Але, зваживши все, вирішували вони йти крізь бурю, хвилі, швидше стати на луці моря, біля рідної землі, Дніпра.
Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторів моря й побачили луку моря – страх пройняв їхні душі. Там піски вже вкривала паморозь, під промінням сонця, що виглянуло із-за хмар, береги лежали сліпучо-білі, холодні.
І все ж вони стали посуватись вгору по Дніпру, щоб дістатись хоча б до острова Григорія, а там дати вість у Тиверську й Углицьку землі, послати гонців до Києва. Бодай взимку, а бути в Києві!
Але чим далі піднімались вони Дніпром, тим густіше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодії затирало, бували години, коли, здавалося, їх зовсім замкне, розтрощить.
До того ж, і розвідники, яким Святослав велів іти попереду лодій понад берегами Дніпра, щоб подивитись, чи не причаївся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче від порогів на обох берегах бачили в плавнях печенігів, які ждуть, либонь, руських воїв.
Князь Святослав і воєводи замислились. Весною і влітку печеніги часто стоять над порогами, ждуть легкої поживи. Але що робити їм тепер, взимку, коли все навкруг засипають сніги? Чи не наслав їх хтось?
Деякі воєводи говорили князеві:
– Залишимо, княже, лодії тут, а самі купимо коней у херсонітів і вборзі поїдемо до Києва…
– Не продадуть нам коней херсоніти, – відповів на це Святослав. – А якби й поїхали вборзі, то як візьмемо з собою добро наше?!
Князь говорив правду – надіятись на те, що херсоніти продадуть їм коней, не доводилось. А коли б вони й мали коні, то куди поїдуть на них? З неба сипле сніг, все дужчає й дужчає мороз, у полі ні проїхати ні пройти, десь над порогами і на кожному кроці в полі на них чатують печеніги.
Князь Святослав велів воям вертатись назад, до Білих берегів, до самої луки моря. Краще вже стояти там, де є поодинокі села, де, може, щось продадуть і херсоніти, аніж замерзнути серед Дніпра або загинути від кривої шаблі печеніга.
Це була страхітлива холодна, голодна зима. У пізніший час літописець, згадуючи похід князя Святослава й цю зиму, писав, що не було в них борошна й був голод великий, по півгривні платили за кінську голову. Скільки горя й муки, скільки смертей таїться за цими короткими словами!
Щоб дерев’яні лодії не затерла крига, князь велить витягти їх на кручі.
І вої його, а з ними й він сам, кілька днів по пояс у крижаній воді бродять, волочать важкі лодії на берег, піднімають на високі кручі.
Деякі лодії вони поперевертали, щоб жити довгу зиму під ними, викопали землянки на березі, щоб там рятуватись від вітрів і морозу. Обходили навкруг береги, вирубуючи кожне дерево, збираючи кожну тріску, щоб хоч крихту зігрітись взимку й зварити якусь юшку. І коли настала зима, тут, на Білих берегах, виріс цілий стан, оточений валами з піску на випадок, коли б на них спробував напасти ворог.
Ворог не напав. Печеніги, напевно, сиділи до перших морозів над порогами, а тоді рушили далі в поле, де були глибокі яри, в яких можна було сховатись від вітрів, росли ліси – паливо, був звір – хутро й м’ясо на всю зиму, близько були городи й села, з якими печеніги торгували.
Але в стані на Білих берегах були інші вороги, і вривались вони туди не через вали.
Першим ворогом були хвороби. Ідучи до Києва, князь Святослав велів взяти з собою всіх поранених. Деякі з них померли в дорозі, і їх опустили на дно моря, деякі довго й тяжко хворіли й помирали один за одним на Білих берегах.
Хворіли й здорові вої. Морові хвороби прокочувались над станом. Вої тяжко страждали від застуди, шлункових хвороб та ще невідомої хвороби, від якої тіло вкривалось струпом…
Найбільше ж мучив людей голод. Князь Святослав не помилився – херсоніти напевне знали, що руси сидять на Білих берегах, але в полі не з’являлись. Коли ж самі руси з важким трудом добрались до Херсонеса, щоб купити коней і волів, то з них справді брали півгривні за одну кінську голову…
І зараз там, у пісках над Дніпром, тліють кості воїв князя Святослава. Багато їх тоді прийшло сюди – мало залишилось. Ті ж, що залишилися, ждали весни, але не знали, чи діждуться.
Серед ночі з моря Руського заблукав вітер. Він війнув над Дніпром – і там задзвеніла крига, пролетів над кучугурами й косами – і там встали вихори з піску й снігу, вперся в далекі ліси – і застогнали, зарипіли старі, похилені до землі дерева. Але люди, що зимували на Білих берегах, не злякались. Почувши серед ночі тужний стогін вітру, вони вилазили з печер, хиж, настилів над лодіями і підставляли засмаглі, обморожені обличчя назустріч теплим хвилям.
«Теплий вітер, – раділи вони, – розжене сніги, порве мости на Дніпрі, понесе лодії додому, в Київ… Вій, вітре, дужче повівай з теплого краю!»
Вітер ніби чув їхні благання – линув і линув з моря, шугав кілька днів підряд, дужчав, вихрив, зламав нарешті кригу на Дніпрі, заходився її трощити, вивертав на кручу, гнав мимо Білих островів…
У цей же час, як не шумів між пісків вітер, як не скреготала крига на Дніпрі, але вої почули, як високо-високо вгорі, у голубому небі між хмарами, народились і полетіли до землі чарівні звуки. Там з далеких полуденних земель на північ летіли гуси й журавлі.
Це був тільки початок весни. Ще кілька днів після того шумів і гримів Дніпро, крига насувала на кригу, перла в береги, лізла на кручі. Вітер заходив з півночі, дихав холодом, іноді з неба зривався й сніжок – зривався й танув.
Проте вої знали, що настав час весни, рвалися до рідних осель, не могли далі сидіти тут, на Білих берегах над морем. І тільки на Дніпрі то тут, то там між сірою кригою зачорніла каламутна вода, вони заходились спускати лодії, ладнали в кочетах весла, оглядали вітрила…
Ранньої весни 972 року лодії князя Святослава почали одриватись від Білих берегів над Руським морем і попливли вгору, до Києва.
Князь Святослав і воєводи зважили на те, що десь над Дніпром можна потрапити в засідку. Печеніги, звичайно, вже поспішають до Дніпра, щоб зустрічати повесні гостей з півночі й моря. Вирішили розбити лодії на три частини: перша пробиватиме шлях Дніпром, друга везтиме скарби й по потребі прийде на поміч першій, третя прикриватиме рать. Князь Святослав поїхав з першою частиною. Як і завжди, він хотів бути й тепер на чолі своїх воїв…
Це був дуже важкий шлях. Якби віяла низовка, вої поставили б вітрила, і лодії летіли б до рідних берегів. Але вітер не тільки не допомагав воям, а дув і дув тепер з півночі, гнав супротивну хвилю. Вої виходили на берег, брали бечови, пробували тягти лодії. Шлях їм перетинали затоки, плавні, та й небезпечно було тягти лодії понад берегом – тут за кожним кущем міг причаїтись печеніг. Доводилось гнати лодії на веслах – проти швидкої течії, високої хвилі. Люди ж були такі стомлені й виснажені після важкої зими!
