Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно читать без .txt) 📗
За адресою, даною в Ризі, вони швидко знайшли і найняли горішній поверх дачі в охайної підстаркуватої латвійки. І море було майже поряд! З балкончика його було видко! І сосни збігали до моря, не можна було розібрати, чий то шум: моря чи сосен.
Сусідні дачки були такі ж самісінькі — охайні, чистенькі, як на малюночках! І такі ж, як і їхня, привітні й охайні хазяїни, не запобігливі, а просто привітні. Неподалечку — тут усе було неподалечку — був курзал, де вечорами грала музика, інколи заходили туди і Марія з Митею, але частіше блукали над морем або над річкою, яка обрамляла Дуббельню з протилежного боку.
Якось майже вночі почули над шаландами спів. Співали ри балки, спочиваючи навколо вогнища. Варили юшку. Марія і Митя підійшли, підсіли, і то вже була така властивість Марії — навіть у незнайомій мові вона могла одразу знайти якийсь місток, легкий зв'язок. Може, тому, що підійшла, тихо підспівуючи, одразу вхопивши мотив їхньої народної пісні, і сіла спокійно на борт шаланди, і підспівувала без слів далі, і ніхто не припинив пісні. На її волосся була накинута косинка, і вона не схожа була на курортних чепурних дам. Може, в темряві її прийняли за швачку чи служницю, що приїхала з міста із своїм милим погуляти над морем?
Як там не було — вони просиділи довгенько, спочатку співаючи, потім і розмовляючи ламаною російською і латиською мовами — адже за кілька днів Марія вже встигла схопити звичайні звернення, привіти, запитання. Потім несподіваних прибульців пригостили надзвичайною наваристою рибальською юшкою і найсмачнішою — запевняла Марія — рибою, і гості не відмовились, а з охотою покуштували, і рибалки ще більше переконались, що це, певне, якийсь майстер та майстриня, але з чемності не розпитували. Розпрощалися по-приятельському, і рибаки запрошували прийти вдень — вони покатають їх на шаланді.
— Я сина приведу, — сказала Марія, — у мене хлопець, отакий, як ваш, — показала вона на наймолодшого рибалку.
— Така молода і такий хлопець? — здивувались рибаки.
— Приходьте, неодмінно приходьте! І ти, Марія, і ти, Митя! — вони почули, як гості звуть одне одного. — Юшки наваримо, співати будемо!
— Неодмінно! — обіцяли і Марія, і Митя.
Богдана, звичайно, найдужче захоплювало купання. І його, й Митю смішили до нестями пляжні порядки. Коло берега було мілко, і купальники наймали «повозки». Це були блакитно-білі, досить чепурні кабіни на чотирьох високих колесах, в які запрягали коней, одного на кабіну, а на коняці верхи сідав кучер. Він відвозив кабіну з купальниками далі в море й зупиняв там, де вони забажають. І вже з кабіни можна було купатися, стрибати в воду, плавати. А кучер випрягав коняку, повертався з нею на берег і чекав, поки його клієнти не піднімуть прапорець — це був сигнал, що їм треба повертатися.
Митя й Богдан воліли вранці побігти самі й наплаватися, і накупатися досхочу без кабін, кучера та прапорців.
.Але ніякі дрібниці й смішні, кумедні риси цього маленького курорту не дратували. Всі троє наче домовились — з усього радіти, сміятися і, головне, — тішитися морем, сонцем, відпочинком.
Марії приємно було дивитися на хлопців — як вони засмагли, як за кілька днів поздоровішали.
Марія теж на очах «відходила».
— Яка спокійна, мила ця російська дама, — хвалилася сусідкам господиня дачі, — я така рада, що саме їм здала дачу на все літо. Усім вони задоволені, дуже хвалять мої вершки і сир, і взагалі ніяких вередів!
Марія сама почувала — наче новими силами наливається все тіло, і руки знову міцні, і голова свіжа.
Тут не було спеки, морська вода бадьорила, а ранки траплялися навіть холоднуваті.
Усі троє вставали рано. Так було й сьогодні
— Мамо, може, й ти підеш з нами на море? — спитав Богдан. — Так рано там ще нікого нема.
— Ні, йдіть самі, тільки не дуже там захоплюйтесь і не спізнюйтеся на сніданок. Митюшо, ти все-таки не давай Богдасеві запливати далеко, — шепнула вона Миті.
Митя кивнув головою на знак згоди, а Богдан уже побіг стежечкою між соснами наперед. Марія і Митя на хвильку зупинилися коло хвіртки. З ніжністю подивилися одне на одного.
— Повертайся швидше! — сказала Марія.
Постояла, поглянула на них обох, веселих, бадьорих. От Митя наздогнав Богдася, і вони швидко закрокували поряд, от спускаються з піщаних пагорбів. Уже їх не видко.
Марія повернулася додому, на їхній горішній поверх, вийшла на маленький балкончик. Між дахами й соснами видно шматочок зеленкуватого Балтійського моря, а хлопців — ні, вже не видати. Свіжий вітерець, здавалося, теж солоний, як і море, налітав з моря і обвівав обличчя.
«Удень і я поплаваю, — подумала Марія, — а зараз все-таки треба перечитати до сніданку те, що мушу далі перекласти, а то потім не захочеться».
Але сіла на плетений дачний стілець і — так не хотілося рухатися! Не хотілося ні про що думати, зв'язане з роботою. Повернуться хлопці. Поснідаємо. Підемо усі на пляж. Побачила долі в садку хазяйку. Та, усміхаючись, закивала головою, крикнула, що зараз принесе молоко, — у неї була власна корова, і її мукання надавало дачі ще більшого затишку та сімейності.
Марія глянула на годинник. Зараз хлопці повернуться, як завжди після ранкового купання, зголоднілі й жваві. Кава готова. Вершки, булочки — все на столі.
— Ма-а-амо-о! — чує вона крик Богдана. Так і є — вони повертаються.
Вона швидко збігає долу й зупиняється. Богдась один, і він щось кричить. Ще нічого не розуміє Марія, але їй здається, що все падає на неї — сосни, дім, небо... Що він кричить, Богдась? Вона не може зрозуміти, тільки враз усе тьмариться в очах.
— Митя! Митя!
Що він кричить? Нічого ще не доходить до свідомості, лише чує — горе, біда, нещастя! Вона біжить — як була в ранковому халатику, простоволоса, тою стежкою, якою вони вдвох, Богдан і Митя, годину тому, ні, менше, оце зараз спускалися до моря такі веселі, такі щасливі...
А зараз Богдан один, і, ще не чуючи слів, а тільки глянувши на нього, напіводягненого, на його розширені від жаху очі, його мокре настовбурчене волосся, вона розуміє — щось трапилось з Митею!
— Митю! Митю! — кричить вона. їй здається, він мусить почути. Вона гукає і біжить, і за нею біжать і Богдан, і хазяйка дачі, і люди з сусідніх дач.
— Людина потонула! Рятуйте швидше! — кричать вони, передають страшну вість по всьому селищу.
— Митю! Митю! — кличе несамовито Марія, і шукає його на березі, і дивиться на хвилі, не такі вже великі й бурхливі хвилі! Він мусить почути, виринути, він, може, просто далеко заплив, він почує її голос і припливе назад!.. Хіба то не його русява голова? Ні, ні, то здалося! На човнах, на шаландах, з баграми. з сітями поспішають у море люди, між шаландами — шаланда і тих рибаків, з якими провели вони вечір.
— Як вона кричить, ця жінка! — шепочуться на березі.
— Коли б зараз витягти, може б, і відкачали ще!
— А давно, хлопчику, давно він зник? — питають розгубленого Богдася.
Але до пуття той нічого не може пояснити.
— Він плив і плив все далі, я вже лежав на березі, — захлинаючись, каже Богдась. — Митя сказав, я ще разочок попливу, там за глибиною мілина, а там знову глиб. Він плив і повертав голову і кричав: «Тут мілко! Тут глибоко! Тут знову мілко!» Потім закричав: «Я повертаюсь!» І не повернувся. Я чекав і кричав, а він не чув, і його не видно було.
— Його вже не видно було, — підтвердив якийсь старий. — Я тут сидів.
Марія нічого не чує. Скільки народу зібралося...
— А де? Де? Не витягай ще? —скільки цікавих все прибуває на берег.
Вона нікого не бачить, перед нею лише зеленкуваті хвилі, зовсім невеличкі хвилі. Невже вони могли потопити Митю? Що трапилось? Може, йому стало погано у воді? Та витягніть же його шиидше!
Вона мечеться берегом, як підстрелена птиця, вона кидається до чоловіків, благає всіх:
— Витягніть його швидше!
— Він аж туди заплив, а я лежав на піску і чекав на нього! — захлинаючись від сліз, повторює Богдась. — Він там, он там, де ота шаланда з вітрилом!
