Торговиця - Іваничук Роман (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗

На довгі роки…

За два дні після випускної забави Олесь вранішнім поїздом поїхав до Львова, й лихо його наразі обминуло: саме тоді, коли потяг переїжджав мостом Дністер, у Місті відбувалися повальні арешти членів «Юнацтва» ОУН», про що розповіла йому Нуся через багато років пізніше…

Раннім ранком до помешкання Антошка Дзівака увірвався загін поліції. Жандарми оточили дім, сподіваючись, певне, накрити молодіжну боївку: господаря й господиню, які ще не встигли добре продрухатися зі сну загнали до кухні, а Нусю підняли з ліжка її, коли вона одягнулася, наділи їй на руки «бранзолети» й вивели на вулицю, де стояла двокінна бричка.

Потім поліцаї робили в хаті обшук – напевне, шукали зброю, та вилучили лише з Нусиної бібліотечки книги Дмитра Донцова, Юрія Липи, Михайла Грушевського та «Декалог ОУН»; перетрусили й Казьові книжки, та жодної не забрали – залишили купою на підлозі.

Пані Емілія плакала, а розгублений пан Антошко ловив за поли шинелей то одного, то іншого поліцая й благальним голосом переконував їх, що він поляк і нічого спільного з українським підпіллям мати не може: на нього жандарми не звертали уваги, лише один зволив йому пояснити:

«Pan, moze, і niema, zato panska lotrzyca ma». [7]

Нарешті поліцаї вскочили до брички, посідали з обох боків від Нусі, візник стрельнув батогом, й бричка рушила, залишивши в будинку на Скупневича осиротілих батьків Нусі й Казя.

Приймальна кімната в приміщенні міської поліції була набита дівчатами й хлопцями, – деяких Ну ся впізнавала, та розмовляти було заборонено, й вона на мигах допитувалася то в однієї, то в іншої, хто їх зрадив, та ніхто про це знати не міг.

Серед хлопців Нуся побачила Юрка Сербина, він протиснувся до неї й пошепки запитав: «Олесь поїхав?» Нуся ствердно кивнула головою, бо ж сама проводжала його на станцію, і Юрко відступив назад, ставши поруч з молодим учителем релігії в українській гімназії – отцем-катехитом Чемеринським.

Комендант поліції зробив переклик, а тоді в'язнів одного за одним почали виводити з приймальної кімнати до автобуса із заґратованими віконцями, і коли салон машини був уже вщерть набитий, отець Чемеринський підвів руку з розп'яттям і заговорив:

«Дорогі діти, нас повезуть до Берези Картузької на місце звільнених і страчених, бо ж там має бути так само тісно, як у цій автівці. Й не знати, що з нами буде, тож творім зараз німу сповідь, збудімо в собі жаль за гріхи, а я усім даю розгрішення…»

…Тяжкий Олесів спогад враз обірвався: за хвірткою стояв, покашлюючи, зібраний, мов до церкви, поголений і без сліду похмілля на обличчі сусід Гаврилко. Він сперся ліктями на дашок паркана й помахував до Олеся рукою, прохаючи, щоб підійшов до нього.

Олесь неохоче подався до хвіртки й мовив: «Заходьте, Гаврилку», але той замахав руками, мовляв – не маю часу, йду на базар.

«Знаєте, Олесю, що я собі помінив, – заговорив Гаврилко, запобігливо посміхаючись. – Став я бідний, мов церковна миша, не маю навіть дрібної копійки ні на келішок, ні на шматок сала для закуски, бо все, що наскладав собі на похорон, забрав з моєї ощадної книжки наш превелебний президент, бо, видите, як стара влада пропала, то й гроші стали ніц не варті, але нових не квапиться стільки напечатати, щоб і мені перепало… То я помислив: віддали бисьте мені ті ваші дерев'яні фігури, навіщо вони вам здалися, а то такі кумедні лялі, що хтось на них міг би й злакомитися. То я забрав би їх у вас і продав на базарі. Що ви на це?»

Олесь засміявся, згадавши, що сам уже подумував, як їх позбутися, й відказав:

«Та забирайте всіх хоч би й до дідька, але ж не при неділі… Торгуйте ними скільки влізе, тільки хто їх у вас купить?»

«А не кажіть: кожна потвора знайде свого аматора! То файно вам дякую, завтра прийду з тачкою».

Й пішов, галайкаючи, як уранці:

«Добро, добро, а де його взяти?»

Тоді Олесь, немовби щось пригадав собі, підійшов до дровітні, що за повіткою, й почав виймати із штабеля нарізаних для опалу дров поліно за поліном, приглядався до кожного й нарешті відклав набік гладкий липовий поруб і чорний вишневий цурпалок, сподіваючись, що, може, вдасться йому вирізьбити з них світлу й чорну голівки двох жінок, яких любив і досі забути не може…

У цей самий час пан Корнель Геродот сидів на порозі веранди й пильно вдивлявся в бік вулички, на яку вже не виходили пані Ганя й Аделя, оскільки вони постарали собі телефони й могли пліткувати, не встаючи з ліжок… Однак цієї хвилини пан радник бачив їх, колишніх, посередині дороги і в думці спостерігав за ними – уважно, немов у театрі за цікавою виставою…

Панна Ганя взяла в долоні голову пані Аделі й, похитуючи нею то в один, то в другий бік, солодко промовляла, ніби все те, що сподіялося з подругою, їй уже відомо:

«Така ви нині слічна, пані Аделю, як по весіллі… Але щось подібне таки мусило у вас відбуватися, бо світилися вікна аж поза північ. Досі я не помічала, щоб ви так допізна засиджувалися…»

«Від вас, панно Ганю, ніщо на світі не може втаїтися, проте я вас розчарую: то було не весілля, а тільки заручини», – відказала пані Аделя, сором'язливо опустивши очі.

«Хто ж то такий ваш нинішній наречений, хотіла би-м дізнатися».

«Не лукавте, сусідко, вам усе вже відомо – як би то могло так статися, щоб ви чогось не знали… Але я вам, і лише вам, відкриюся, як на сповіді… То вернувся до мене мій перший коханець, з яким я колись давно, ще за царя Гороха, цноту втратила на Воскресінецькій горі. Той гала-бурда, Юлько з Шепаровець, після того надовго мене покинув, та ось повдовів і вернувся, бо де кращу пасію знайде?» – пані Аделя кокетливо запишнилась.

«Ну і як? – очі Гані загорілися гріховною цікавістю, й Аделі дивно стало, що цю перестарілу панну ще й таке обходить.

«Питаєте – як? О, я тільки вам у цьому признаюся, він любить мене більше, ніж колись, ну що там колись – то був божевільний шал, а нині – повага! Та він мене так шанує, що за всю ніч і пальцем до мене не діткнувся, до півночі гладив по коліні, але не вище… Так і заснув – мій чемний, милий, коханий…»

Панна Ганя сахнулася назад, затулила долонею рота й тряслася від стримуваного сміху:

«Чемний, ой який чемний! – булькала крізь пальці її глузлива мова. – Таж він, пані Аделю, вже не може! Хі-хі…»

«А ви на тому теж трохи розумієтеся?» – видивилася на сусідку Аделя.

«Таж я не є аж така зацофана, – мовила Ганя з образою в голосі. – Хочу вам признатися, але тільки вам: як би то сказати – я майже панна…»

Від сміху Аделі задзвеніли шибки в будинку пана Геродота; пан радник відійшов від вікна, а на його місці з'явилося відьомське видмо з перекинутою на груди каштановою косою. Аделя відвернулася, щоб не зустрітися поглядом з жидівською приблудою, про вроду якої гомоніли у всьому кварталі, й запитала, нахилившись до вуха сусідки:

«А як то – майже?»

«А так… сама не знаю – сталося те чи не сталося: брався до мене один ґвалтівник, ви його знаєте – то ж Гаврилко, пияк нещасний. Але був він тоді доста файний і такий завзятий до жінок, що ніяк не могла від нього відкараскатися, хоч ніколи до мужчин замилування не мала-м…»

«О, таких я знала – і не одного! – вигукнула замріяно Аделя. – Але таке ніщо, як Гаврилко – не йму віри. Та, видно, мав доброго диявола в собі, як навіть вас брався спокушати… А мій Юлько був колись, як огир, вибачайте – як лев… Але що ви таке сказали: він уже не здатний? То пощо такий мені здався?»

«Вам донині лише пусте в голові. Та аби поговорити і на люди з кимось вийти…»

Аделя промовчала й згодом промовила з резиґнацією в голосі:

«Якщо по правді, то й мені те все давно вже вишуміло з голови і з тіла – теж, панно, пардон, майже панно Ганю… Маєте рацію: аби поговорити і на люди вийти… Або що? – гнівно вигукнула. – Якби він учора впорскнув у мене рештки свого старечого насіння, то я від того стала б нині щасливішою? Дурниці… Вернувся до мене мій Юлько – то й слава Богу – обоє будемо мати що згадувати… Ой будемо!.. А повінчаємося у самого прелата Русина… Але досить уже про пусте базікати, краще скажіть, що чути нового з політики».