Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно читать без .txt) 📗
люби ти мене, а вже я — так тебе люблю і ще любитиму, що тобі, звичайно, не буде холодно й журно жити на світі. Мила! Як м'и з тобою можемо весело працювати й розумно розважитись!»
Тільки б вона його любила!
Він писав щодня, докладно: як минув день, де був, кого бачив, хто заходив — Слепцов, Кутейников, приїхав її паризький приятель— Карл Бенні, в них зупинився, ходили з ним у лазню... Він сам відчував, що пише їй нецікаво, не те, що треба.
«Ти, можливо, будеш незадоволена тим, що. я все розповідаю тобі найдрібніші факти, замість того, щоб поділитися з тобою моїми думками й почуттями. Але що ж, друже мій, робити, коли ніякі думки не спадають у голову і коли почуття все ті ж самісінькі: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю і бажаю з твоєю допомогою міцного, доброго і живого щастя».
Вона відповідала коротенькими записочками на кілька рядків. Вона взагалі не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев сміявся з її звички слати телеграми. І ці записочки були схожі на телеграми.
«Від Богдана ще нема депеші. Сьогодні я всі справи закінчу. Поспішаю тобі надіслати цього листа і тому не розповідаю нічого. Обіймаю тебе. До побачення.
Віддана тобі M. M. Сьогодні писатиму увечері».
Але й увечері лист був довший лише на кілька рядків. Тільки й того, що «віддана тобі M. M.»
Але ж так вона і чужим, стороннім людям листи підписувала, не вкладаючи особливого змісту. Просто формула епістолярного етикету.
Хоч би вона в цьому листі, де пише йому про побачення з Володимиром Вадимовичем і що поїхала разом з ним до «них», додала б щось ніжніше, заспокоююче... А от у листі до Наталі Федорівни, жінки, яка стала вести їхнє господарство — чи то домоуправительки, чи то економки, — було написано, що приїхав один знайомий, якого ані вона, Наталя Федорівна, ані Дмитро Іванович Писарев не знають, а знає Бенні. Наталя Федорівна повідомила про це без усякого навмисного злого наміру за обідом, переказуючи взагалі листа — далеко довшого, ніж Миті.
— Та це ж, певне, Володимир Вадимович, молодший бра". Олександра Вадимовича, — вихопилося у Бенні. — Він же до них приїздив у Париж! — Раптом Карл схаменувся, замовк, але став якийсь незвично розв'язний, вимушено сміявся до речі й не до речі. Митя зібрав усі свої сили, щоб не виказати ніяких емоцій з приводу цього, але Марії він і про це одверто написав.
«Я, зрозуміло, лишився незворушним, тому що зважив і обміркував цю звістку ще раніше. Не можу сказати, щоб вона була для мене приємною або що я сприйняв її байдуже, але ж тут, як і в інших випадках, я скажу з вірою в мою богиню: «Да святится імя твое, да приидет царствие твое и да будет воля твоя!» I я буду сподіватись, що мені дадуть мій насущний хліб і не «введут во искушение и избавят от лукавого».
Марію зворушували ці почуття, і в листах-записочках частіше стало з'являтися: «Бережи себе і чекай мене», «Я тебе не забуваю і часто думаю», «Ти не зажурюйся, що листи мої такі короткі. Мені тут важко і душно, і я пишу тобі лише тому, що знаю, ти будеш неспокійним, якщо не одержиш листа. Все, що тут робиться і говориться, дуже дрібно та вбого, а думати я тепер думаю тільки про те, коли додому поїду. До побачення. Пам'ятай, що у тебе є надійний і вірний друг. Обіймаю тебе. Віддана тобі Marie».
Він любив, коли вона підписувалася не M. M., a Марі. Це було його ім'я для неї. Треба вірити й чекати. В одному листі він відзначив — аж двічі було «бережи себе».
У кожному майже листі вона нагадувала:
«Ти приготуй якнайбільше праці. Я навіть уві сні бачила наш робочий стіл».
І знову:
«Приготуй більше роботи і чекай мене!»
Не треба нарікати, їй там нелегко. Праця для неї порятунок. Але добре вже й те, що працю вона зв'язує з ним. Вона призналася в одному листі, як їй сумно:
«Вчора я тобі не писала, тому що вчора мені було важко і сумно, так що я весь час розмірковувала».
Про що, про що вона там розмірковувала вдалині від нього і поблизу могили того, коханого і близького?
«Я винна. Можна було і міркувати, і тобі все-таки написати. Ти прости мене».
Її «простити»? Тільки б вона його хоч крихту любила! Вонгі пише, що буде краще, ніж було. Він вірить.
І Марія хотіла вірити, і сама відганяла думки про це і хапалася за них... Адже вона вже зрозуміла — живому треба жити і діяти з живими.
У Москві, спр'а'вді, було важко.
Приїхав Володя, молодший брат Бриті, з яким так добре породичалися в Парижі і якому ще так недавно писала з Петербурга: «Все задушливіше з кожним днем, з кожною годиною. Я не знаю, як я житиму... Мені важко, мій любий брате, і порожньо. Ця розлука інша, інакша. У колишніх розставаннях було, лишалося мені стільки ще доброго і солодкого, незважаючи на тугу, а тепер нічого нема. Я не знаю, як жити. Кожен день жахливіший за минулий».
В одному листі Володі писала: «Я відійду з часом, але до того часу?»
Вона тепер розуміла — зустрінуться з Володею, і Сашин брат не знатиме, що казати, що робити, аби втішити її, самотню, безнадійну, яка так кохала його Бритю... Невже вона вже «відійшла»? Невже настав уже «той час»?
Але ж Митя, думки про нього, про спільну роботу... Вона згадувала все дужче і частіше — саме роботу. Якір порятунку.
Вона зупинилася, як і під час похорону Саші, у Юлії Петрівни Єшевської. Бавилася з її дітьми — своїми «хрещениками», згадували обидві приязного, розумного, завжди тактовного Степана Васильовича.
Марія зустрілася з Володею Пассеком і їздила з ним до них — до Тетяни Петрівни, з якою були тепер і не як свекруха з ненависною невісткою, і не як мати з дочкою, — їхні взаємини ніколи не були і не могли бути такими! Дивно! Вони були як подруги — різного віку, доброзичливі одна до одної і навіть люблячі, бо їх поєднало одне горе і народилася взаємна повага й увага.
Тетяна Петрівна торік враз дуже змарніла, постаріла, постаріла, але в неї ще був син, внуки від нього, — значить, клопіт, турботи за сім'ю і — навіть своє «особисте» життя, дитячий журнал «Игрушечка», який вона редагувала, вона і сама писала для дітей науково-популярні оповідання. Вона теж намагалася якось жити, а не животіти...
У Москві Марія обіцяла Миті відвідати одного безнадійно хворого кжэка, який-жив у богадільні. В нього були паралізовані ноги і трохи права рука, але він хотів учитися, багато читав і, поїнайв»«»віи»сь із творами Писарєва, став зистуватися. Митя як міг, допомагав йому, насамперед книжками. Йдучи до Коробова, вона дум-ала: «Він, Митя, писав про теорію егоїзму, він завжди переконано казав, що він, звичайно, егоїст, а сам? От і зараз — цей хлопчик Коробов, до якого я йду з книжками й ласощами, бо так просив Митя». Правда, про ласощі Митя не казав, але ж то в Парижі вона приносила хворим у лікарню дешеві букетики квітів, що найдужче тішили; тут, певне, хлопець найдужче жадає книжок. Митя ще просив договорити — «так, як і:« вмієш» — і з хлопцем, і з лікарями, і вияснити, що вони зможуть зробити для хлопця.
Марія згадала, як зараз турбується Митя, щоб надіслати потрібні книги засланому Шелгунову, з яким листується. Так, справжній егоїст Митюша! От у кого слово не розходиться з ділом!
Хоч би швидше приїхав Богдась! Хоч би швидше в Петербург! Хвилинами здавалось — пішли її літа, як вітри круг світа, минула її молодість, починається її справжнє життя — робо-че, просте, як шматок чорного хліба, такого потрібного кожній людині.
Перед від'їздом вона сама знову пішла і, хоч було зимно, сіла під стіною Симонового монастиря на вогкому ослінчику.
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Нікого вона и не любитиме так. Але як їй бути без нього, того, іншого?
Швидше до Петербурга, туди, за їхній спільний робочий стіл! Вона ж писала Миті: «Не вдаватися в тугу, милий робітниче. Багато проститься в ім'я роботи».
Може, і їй «проститься» в ім'я роботи?
11
В одному з листів (записочок!) Марія з Москви написала: «Сьогодні Миколи-угодника, і всі в Москві веселі. Оглушливий дзвін і метушня така, наче Гарібальді святкують».
