Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Историческая проза » Рай - Барка Василь (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Рай - Барка Василь (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Рай - Барка Василь (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗. Жанр: Историческая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Ніколи я не думав, що доведеться бійців гнати в бій кулеметом. От і все, Олександре! Повір мені: не можу більше нічого сказати.

Олександер більше й не питав нічого: тільки згадував, як масами привозили вночі, потайки від населення, самі живі тулуби: без рук і ніг; голови просувалися крізь дірки в мішках. Тулуби невідомо куди зникали. Люди пошепки говорили про газову камеру, в якій закінчувалось життя бійців, занапащених безголовим командуванням на морозі.

— Я тобі скажу щось друге, — почав Оранченко, — війська стягають до кордону. Пройшла чутка про нараду в «хазяїна», який заявив, що пора втрутитися в європейські події. Можливо, незабаром почнеться війна, коли — невідомо; мабуть, скоро; повітря насичене грозою. Гітлер топчеться з танковими ордами в Західній Европі, — куди йому далі йти? З дня на день сподіваємося, війна вдарить, як блискавка в дерево. Гайвороння з дерева зніметься, політає, поки гілки горітимуть, а тоді знов сяде. Хоч дерево й відживе, а проте від птиць воно, мабуть, на цей раз не звільниться. Я кажу, звичайно, нехай — між нами…

— Певно. Я про це думав сьогодні. Каюся, ми з професором Споданейком були у ворожки — не дивуйтесь: то я затягнув його; він хворий: якийсь психічний розлад, а я хотів розважити. Ворожка навіщувала війну; сказала також, що ми обидва, старий і я, підемо на фронт.

— Що ж, розумна ворожка, — сказав Оранченко, — війна підходить до двору. Пороби заходи… одружений?

— Це вже не виключене.

— Як почнеться війна, хай дівчина виїде куди–небудь. Все перевернеться. Бомбардування, пожежі, голод, хвороби, тисячі нещасть прийдуть. В Сибіру й Середній Азії, також на Закавказзі, я гадаю, буде безпечно. Якщо мобілізують, не думай про смерть; не слід на фронті гав ловити, як і без потреби підставлятися під вогонь; головне — спокій. Уникати кожного непотрібного руху, викликаного нервами. Ну, сам маєш голову! Після війни, хто виїхав звідси, а потім вернеться, — нічого не впізнає. Дивися: люди ходять, клопочуться справами, а не знають, яка біда нависла.

— Цікаво, чи німці переможуть?

— Ні! — з притиском сказав Оранченко. — 3 Гітлеровою ідеєю — тільки провал! Я читав книжку англійського журналіста. Точно розчислено: німці виходять на лінію Ленінград — Москва — Кавказ, тоді — поспішний відступ. Розгром неминучий. Англієць певен, що німці потерплять поразку від нашої «зверхіндустрії»; а я іншої думки. Треба йти мені; проведи трохи, он до того перехрестя!

Ідучи поруч Оранченка, студент скоса позирає на нього, намагається вгадати на загорілому обличчі сліди фронтових переживань — як міняється душа під впливом небезпеки? Риси обличчя в Оранченка стверднули, набрали більшої, ніж було, непорушности, шкіра згрубіла; на ній з’явився відтінок мертвуватої сірости, очевидно, від постійного недосипання. Очі запали, і в темній глибині залягла невигойна понура печаль, що різнить з гострою суворістю в загальному виразі. Зуби, міцні, поставлені рівним рядом і окреслені з кришталевою спрямованістю та повнотою, сильно блищать під час розмови. На важкому кашкеті різьбиться зірка. Комір стягнутий. На петлинках — емалеві темно–червоні квадратики. Фігура Оранченка «підтягнута»; ремені щільно припасовані.

— Як твої іспити? — лейтенант повеселішав від згадки про свою вчительську ниву.

— Без провалів.

— Молодець! Я недовго був педагогом, а роздивився: у студентів багато метушні, так званої «громадської роботи». По–німецьки говориш?

— Думаю, буду перекладником на середню руку.

— Хвалю! — з прихильністю глянув лейтенант. — Налягай на німецьку, пригодиться! Ах, який я був дурний… міг би трохи підучитися, тепер — і пам’ять слаба, і трудно мені.

Дійшли до перехрестя.

В Олександра від зустрічі зосталась велика тривога. От — доля всміхнулась, подарувала промінчик серед задушливої сірости, з якої щодня виходить небезпека і ранить серце. Несподівано стала грозова хмара. В тіні її підступила до життя страхітлива постать, схожа на смерть, і свариться залізним кулаком.

— Ой, Боже ж мій! Лишенько! Що я тепер робитиму?! — заголосила бабуся біля магазинних дверей…

Зразу згуртувався натовп. Жалісливі жінки обступають потерпілу, питаються:

— Що таке? Чого ви плачете?

— Як же мені додому вертатися: старий, я не знаю, що зо мною зробить…

— Та заспокойтеся! — гладять жінки бабусині плечі. — Розкажіть, що з вами?

— Зостануться внуки голодні, бо більше грошей нема; при мені були останні сто карбованців. Украли… Харцизи прокляті, щоб їм добра не було! Я тільки на хвилину відвернулась, а гроші в хусточці поклала сюди, в кошик. Заглянула — нема!..

Бабуся примовкла. Витирає шкарубкими пальцями то одно почервоніле око, то друге.

Мужчини, що споглядали сцену, нахмурили брови. Потемніли обличчями.

Що ж до Олександра, то він мав нагоду з другого боку поглянути на справу, знайому з «вуркаганського» минулого. Переживав почуття ображености з бабусею і терпів кривду. Раптом, згадавши про Борзоконеві гроші, вийняв з кишені сто карбованців і поклав їх бабусі в кошик. Швидко пішов геть, ніби соромився власного вчинку. Коли ж відійшов за квартал від натовпу, відчув наодинці, що в душі настала просвітленість, із якою не кожна радість може зрівнятися. Не могли її притемнити навіть великі, чорніші від ночі птиці, що розрізненими хмарами летіли з півдня, від гір. Мабуть, передчували здобич: світлі очі, які вони вип’ють, крячучи, крилами підкидаючи в чистому полі.

ЖОРЖИНИ

Антон Никандрович відпив чаю і взяв автоматичну ручку. «Кожна людина, — записав він, — складає фреску зорових чи слухових, чи інших образів, але не тримає їх постійно в пам’яті, — тільки при потребі відокремлює декотрі з них перед духовним зором. Поезія своїми умовними означеннями відновлює видіння, необхідні для нового часу, і, дякуючи зосередженню психічних сил навколо них, відкриває двері в майбутність; вона — ліхтар духа в його поступу, і в ній першій проявляються напрямки та рушійні сили історії. її правда в її красі. Маючи в своєму мистецтві щось від магії, вона, властиво, споріднена з релігією — від віри дістала сяєво собі, і ним вона жива, ним поборює темряву невідомосте, визначає картини прийдешнього в видіннях. З відреченням народів від поганської віри і переходом до християнства вона дістала найбільший дар — справжній пророчий патос, і таку дієвість, що, в найсвітліші часи свого процвітання, повела за собою народи, повела їх щасливо до визволення з рабства — до життя, гідного людини. Поезія, якщо вона не зґвалтована, засвічує перед духовими очима правдивий шлях, ґрунтуючись на життьовому інстинкті, здогаді, інтуїції, прозрінні, керуючись думками про долю і спасіння душ; і тому нав’язування їй живосилом політичної тенденції згори мертвить її саму, а також заводить людей в облуду, себто підготовляє нещастя. Всіма засобами треба противитися підкоренню поезії тимчасовим політичним інтересам панівної сили. В такому спротиві проявляється героїзм поета, його відданість правді, його мужність і чесність; і міру його обдарованости становить непохитна вірність внутрішньому голосові, всупереч грізному насильству над його серцем, всупереч спокусі життьовими благами серед болючої нужденности і всіх страждань, пов’язаних з «отверженістю». Поет, що воліє прийняти всі прокляття на свою голову і віддає перевагу станові «ізгоя», злидаря, обшарпанця, митаря, відлюдника, ченця, аби тільки бути вірним таємничому кличу з невідомости, — рівний силою свого духа подвижнику і герою, бо він саможертвою зберігає світло для всіх. Поет повинен бути непокірним і неслухняним; повинен іти тільки своєю, призначеною йому від народження, стежкою. Зобов’язаний бути ворогом усіх, хто чинить насильство. Його доля — бути переслідуваним, очорнюваним квазіпрофесорськими статтями, зневажуваним і висміюваним, аж поки оточення навчиться знаходити в поезії істину, що її відчувають люди в серцях під час богослужіння і молитви до Спасителя…»

Перейти на страницу:

Барка Василь читать все книги автора по порядку

Барка Василь - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Рай отзывы

Отзывы читателей о книге Рай, автор: Барка Василь. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*