Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Историческая проза » Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗. Жанр: Историческая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Хочеш знати, тату, правду, — почав він невпевнено, сумніваючись у чомусь, — то повинен тобі… повинен признатися: моя голова розколюється од цих же питань, якими ти щойно мене закидав, мов розпеченим камінням, — посміхнувся він. Коли Роман посміхався, то робився дуже схожим на Ірку, на свою маму: посмішка злагіднювала його риси, виповнювала м'якістю, світлом; і в такі осяяні хвилини я найбільше його любив. — Я багато чого не можу собі пояснити… якісь фатальні помилки… якісь ворожі підступи… якесь страшне непорозуміння. Ти, одначе, скажи мені по-батьківському одверто: хіба винні прапори, якими сьогодні благословляють, а завтра витирають ними закривавлені руки? Я вірую у прапор благословенний…

Гірко як…

Мій хлопчик, мій Роман вірив у червоний благословенний прапор і за цей прапор розвіявся сірим попелом на полях під Любліном, а його батька ведуть під дулом автомата на ясні очі оперуповноваженого товариша Ступи.

Цей теж перегризе горлянку за червоний прапор. Я уявляв себе на місці старого єврея, який чалапав, високо піднімаючи ноги, посередині львівської вулиці, що вирувала брудними потоками, того осіннього надвечір'я, коли я приїжджав до Романа; я аж раптово зупинився, і під ребро штрикнуло мене дуло автомата… і бачилось мені знову, як старий єврей упав у жовті каламутні води, а стара жінка силкувалася його підняти, все промовляючи щось до нього; старий пробував звестися на коліна, це йому не вдавалося, він борсався і хлюпався у жовтих водах (а хтось реготався на тротуарі), аж поки не вдарила автоматна черга, і старі обоє впали в жовті води… і було страшно, що львівська вулиця виявилася такою глибокою, бо вода обох їх проковтнула (а може, на цьому місці провалився брук?).

— За що їх, Романе? Люди ж, — запитував я розпачливо сина. Сьогодні, однак, не було коло мене сина, його ніде нема, він проріс зелом чи деревом під польським Лобліном, зате торкнув мене за лікоть струбок Петро Когутик… торкнув вибачливо, але вимогливо.

— То чого ж стоїмо, директоре? Чекають там на нас. Справді, в читальні на мене чекали. Товариш Ступа кивнув зі сцени головою, рукою показуючи, щоб я сів на передню біля сцени лавку; на сцені так само, як кожної суботи, стояв на столі розчепірений кулемет, націлений дулом на зал, і так само попирхували й чаділи гасові лампи, і так само саля горбилася принишкло, ховаючи в коміри голови, і лише дітлахи попискували, як миші, і так само товариш Ступа походжав гонорове по сцені й повчав людей, як мають жити в будущині без власної землі і без коней, без Бога й без інших буржуазних пережитків. О, товариш Ступа красно говорив про майбутнє колгоспне життя: гуртова радісна праця, пісні, на полях трактори та комбайни, душа селянська скине з себе правічну силу землі, тягар і розкріпачиться, випрямиться, гляне вгору, щезнуть біди, ти вже не будеш, як тепер, вдень і вночі боятися посухи, мокви чи граду, за тебе будуть думати мудрі агрономи. За тобою, один з другим, стоїть наша партія, товариш Сталін.

Я заслухався; я знову мимоволі згадував розмову з сином про благословенні чисті прапори, і… і мені сьогодні теж хотілося повірити у них, у ці прапори, у щасливе майбуття моїх краян. Може, й справді, не такі страшні чорти, як їх малюють? Може, й справді, людина врешті розігне спину і погляне на небо й на те поле інакшими очима і побачить, що поле — це не тільки жито та картопелька, а також жайвори, квіти, пошум колосся і золоте мрево, яке гойдається над цілим тихим світом. Здавалося, цей суворий капітан у виблищених чоботях і портупеї, підтягнутий, лобастий чисто виголений, тримає у своїх долонях невидимі нитки від золотавого мрева і від дзвіночків польових жайворів, і, що говорити, селяни з глибин читальняних сутінків, із смороду махоркового диму споглядали на нього зацікавлено й привітно, їм, взаправду, в'їлася в душу, як їдь, земля, оце неродюче Кам'яне поле, і, напевно, чимало з селянського гурту хотіло б якось звільнитися від нього, од свого триклятущого поля, як від каторжного хреста, тільки… тільки страшно їм було залишатися опори під ногами, не уявляли, як будуть лягати спати без вічного клопоту, що завтра треба сіяти або ж сапати, косити чи возити, поки санна дорога, гній на поле…

Замилування опером минулося, лишень він перейшов до другого «номера програми», як він сам сказав. Тепер Ступа вичитував прізвища тих, які саботують м'ясопоставки, як і тиждень тому, та ще не розрахувалися з державою зерном й картоплею. «А це явний саботаж, шляк би вас ясний трафив, — входив у злість товариш Ступа. — Я знаю, бандити з лісу підмовляють не квапитися годувати совітів, бо нині-завтра вибухне війна з Америкою і все переміниться. А я вам, громадяни, авторитетно заявляю, на Америку й на бандитів не сподівайтеся, я до останнього зеренця вимету у ваших коморах, бо ваш святий обов'язок перед державою здати хліб і до хліба… на ваш хліб чекають робітники в місті, всі, хто відбудовує знищене війною народне господарство».

— А ми їсти не хочемо! — раптом хтось з середини, із сутінків вигукнув відважно, і товариш Ступа мало не спіткнувся на сцені. Він зупинився і, вдивляючись у салю, що аж западалася, здавалося, від страху й покори під землю, свердлив поглядом людську масу.

— Ну-ну, — сказав поволі, ледве не пошепки. — То хто там такий відважний і голодний, понімаєш? Виходь на сцену, тут умить нагодуємо.

Ступа ще очікував, що хтось таки підведеться зі свого місця, але минали хвилини, читальня далі німувала. Тоді Ступа засміявся.

— Ви думаєте, я не дізнаюся завтра, хто нині в Горопахах зголоднів? Ви думаєте, що нема в мене чутливих вух і пильних очей? Одначе я вже сьогодні переконаний, що це вигукнув ворог, подонок, який постійно годує у схронах бандерів, а радянській владі показує дулю. Хіба минулого тижня не були арештовані Федь Долішний та Прокіп Мельник за те, що на «буфони» збирали гроші для бандитів? Не журіться, «трійка» у Бистричанах дасть їм на повну котушку, а сім'ї поїдуть на висилку в Сибір. Бо як же інакше виполювати з нашої нивки чортополох. Чи як кажете, громадянине Гайдаш? — оперуповноважений несподівано звернувся до мене.

11

За шкільною звичкою я підвівся з лави, похнюпивши голову; мені не хотілося підносити голову; я боявся, що коли підведу голову й зобачу очікувально-ввічливе по-єзуїтському усміхнене обличчя оперуповноваженого, то не стримаюся і скажу таке, що давно повинен був сказати… я повинен йому сказати, що негоже, чоловіче, отак говорити з людьми, цілитися у нас кулеметом і погрожувати Сибіром. Що тут балакати, товаришу Ступа, час справді складний, переломний. Ви ось тут агітуєте за радянську владу, а вночі городами прокрадуться нишком ті, що в лісі, й теж скажуть селянинові: давай хліба, давай сала, самогону. І спробуй-но не дати… І чи дивно, що стоїть селянин… стоїть бідний наш Іван посеред Кам'яного поля й боїться глянути вправо або ж вліво?

Промова моя на сьогодні була наготовлена, я носив її на язику, як у кишені, збираючись при нагоді кинути її у вічі товаришеві Ступі, одначе якось не зважувався, а простіше сказати — й на мене мала вплив магія його безпардонного мату. Я, виходить, боявся Ступи? Він і мене залякав. І я знав, що й сьогодні теж не зважуся виказати йому прилюдно наболіле, і за це себе ненавидів. Теж мені оборонець народу…

— Ну, ну, громадянине Гайдаш, ми чекаємо вашого мудрого слова, — все ще чипів посеред сцени товариш оперуповноважений, націлившись у мене простягнутою рукою. — Скажіть-бо: хіба не ворог кожний, хто жалує для радянської влади буханець хліба… а влада, може, тим хлібом нагодує осиротілих дітей фронтовиків. Чи, може, вчителю, вам не шкода виголоднілих дітей?

Він іронізував наді мною.

Він начебто стояв тепер під благословенним прапором, і я думав, що Ступа має рацію: гріх не нагодувати голодних дітей. А ще я подумав, що своїм праведним прапором він затуляв горопахівську нужду: ой, не часто й горопахівські діти їдять той хліб… чи не частіше їдять лободу, а вівсяний корж — для них теж немала розкіш.

Перейти на страницу:

Федорів Роман читать все книги автора по порядку

Федорів Роман - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Єрусалим на горах отзывы

Отзывы читателей о книге Єрусалим на горах, автор: Федорів Роман. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*