Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
Якби що?
Зрештою, я на ніщо не претендую; я змирився з невдачею: я погодився з критиком, але я не згоден стати «людиною»… людиною, так як це розуміє рецензент. Моя поезія, якщо це поезія, насамперед потрібна мені, а це вже немало, правда? В Японії, кажуть, люди пишуть і друкують поезію переважно для себе. Я не починався ні від Шевченка, ні від Франка, ні від Сосюри, не вони були спонукою спробувати свої сили і взяти в руки перо; мамине декламування теж не підштовхнуло мене віршувати, мамина любов до вірша лише поезію мені відкрила. Спонука була, сказати б, простіша, не літературна. Я пам'ятаю той день, восени… я тоді перейшов до десятого класу. Була неділя. Мама попросили вигнати на отаву корову, нашу Біланю; я любив пасти худобу… як іще до колгоспу тато тримали пару коней, то їздив з ними в нічне — в дубовий молодий ліс, який звався «Рубча над Липою»; тієї неділі я теж забрів із Біланею поміж дубчаки на Рубчу. І тут, власне, сталося. Невидима сила, дотепер притлумлена, схована, затаєна, проломилася з моєї душі, немовби роздерла навпіл завісу, і навколишній світ, що хвилину тому існував самим собою, проник у моє єство, у серце, в кров; світ у мені проріс: і оці, немов вилиті із заліза дубчаки, що ліниво поморгували збляклим від вранішніх мряк листям; і погойдування вітру на кущах крушини; і безгомінна кваплива метушня мурах у купинах; і оксамитова ніжність поруділих мохів, що стелилися навкруж старих дубів; і скрик сороки в ліщині; і розпрозорена золотиста повінь світла, що потужно лилося поміж стовбурами з близьких полів й заповнила собою ліс аж попід перші комарі, й рідкий цей ліс був схожий на велетенський храм із численними колонами; і тиша, що спадала з неба, немов роса, й до котрої прислухалися, нашорошившись, трави, корчі й кожен листочок; і тисячолітні голоси вершників і мисливців, які цим лісом колись проїжджали; і душі п'ятьох бандерівців, які, оточені енкаведистами в криївці, що була он там у видолинку, підірвалися на гранатах; і жорновий камінь, що його колись викопали у високій прадавній могилі посеред лісу; і розчахнута всохла трепета, яку люди обходять стороною, бо на ній вже за моєї юнацької пам'яті повісився недалекий наш сусід Василь Кузьмак, який за Польщі вчився в гімназії в Рогачі, по війні водив цілу сотню хлопців із УПА… водив, поки енкаведе не підібрало до нього ключика й взамін на обіцяне помилування і свободу Василь Кузьмак вивів своїх хлопців на прицільний вогонь кулеметів, і, певно, зраджені стрільці, й по смерті не давали йому спокою, бо Кузьмак усукав собі посторонок; і прілий грибний дух опалого листя; і білизна молодих беріз, що соромливо, ховаючись поза дубами, слухали сумовито, як капають, немов сльози, золоті їхні листки; і заблуканий колгоспний кінь, що вночі, попасаючи, відбився від подібних до себе трудяг, що возять на ферми силос, а із ферм — тяженні вози гною… кінь тужив за роботою і вчився на старість іржати; і міліярди зеренець із трав, із зел, що впали у вологість землі; і кожна грудка, пеньок; і кожен писк лісової миші…
Огром моєї землі розвергся страшно й солодко переді мною, від щастя можна було зійти з розуму; від щастя або ж кричи, лементуй на цілий ліс або ж молися, хлопче, занурившись в густі мохи.
…Є десь у мене записаний той перший вірш, власне то була дяка Богові за те, що безконечно щедро збагатив мене; і було подивлянням власної душі: безмір у ній поселився.
Цей пікантний епізод, дорогий мій Майстре, можна було б обминути, якби він так багато не важив у моєму приватному житті, а головне, що він, цей епізод, має продовження до сьогоднішньої ночі, дарма, що від тієї події минуло цілих п'ять років, і я чомусь впевнений, що він триватиме ще довго, поки ми з Ольгою не зістаримося. Епізод, зрозуміло, банальний, але він рано чи пізно мусить зайняти своє місце в історії двох закоханих; від нього, як то кажуть, нікуди не дінешся, він, як весняний дощ, що застає тебе в чистому полі й ти, безпомічний супроти нього, віддаєшся на його ласку.
Щоправда, я, яко людина розсудлива — ви це, очевидно, Майстре, помітили — намагався відсунути його на майбутнє, я хотів ближче пізнати свою кохану, в наші передвечірні мандрівки полями й луками понад Дністром я, новоспечений педагог, пробував вводити її у світ дещо відмінний, ніж той, у якому Ольга жила дотепер; я хотів мати не просто дружину, а й ще вірного однодумця, від котрого я з нічим би не таївся. Мене дещо шокувала її стихійна первісність, її подібність до великої білої риби з Дністра, яку я сам вигадав, і котра живе лише плином води, нерестом у теплих шуварах, чужа для берегів і байдужа до того, що там діється.
Я мріяв, Майстре, що рибу осідлаю…
Тим часом одного паркого надвечір'я ми пішли з Ольгою на Дністер купатися; це не була наша перша купіль — ми облюбували тихе плесо, берег якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не знали й ми були цьому раді; Дністро хлюпався об береги лагідно, ліниво, хвилі на бистрині зблискували, підпалені сонцем, що заходило, кованою червоною міддю, а попри берег вода струїлася темна й тепла, на вигляд начебто аж густа. Якби не комарі то наш куточок можна було б назвати райським… і якби не моя скованість, страх переступити межу, що може статися кожної хвилини. Ольга, звісно, була в купальнику, і я не міг відірвати очей від її налитого загорілого тіла, мене хвилювали її стегна, груди, особливо притягали до себе пипки, що по-дівочому гостро аж ніби пробивалися через купальник, і я ховав… я ховав позад себе руки, щоб не дати їм волі, і потупляв очі, лякаючись, що Ольга помітить у них поклик жадання.
Сам не можу второпати, чому я почував себе, як сімнадцятирічний юнак, який уперше побачив оголене жіноче тіло, яке і манить своєю незвіданою солодкою тайною і водночас відштовхує, бо… сімнадцятирічний юнак не знає, як до жінки підійти, та й чи дозволено йому підійти, чи вона не образиться, чи не закричить, чи вона тебе не засміє, і чи вона, ця прекрасна гола жінка, взагалі для тебе.
Я, щоправда, був переконаний, що Ольга призначена Богом мені; але я боявся необережним рухом чи й схмелілим, замотеличеним виглядом, очима похітливими, які здирали з Ольги трусики й ліфчик, сполохати свою любов; я не знав, скільки тисячоліть буду витерплювати муки, вода, на щастя, мене остуджувала, я поволі заспокоювався, лежачи горілиць на хвилях, і втікав думкою від Ольги, що теж лежала поруч на воді; в такі хвилини вона справді була схожа на велику білу рибу, що запливла в тихе плесо під лозами; я втікав подумки від Ольги й не міг втекти; я, зрештою, соромився своєї втечі, мені здавалося, що Ольга, чи тоді, коли ми плаваємо, чи коли відпочиваємо горілиць на воді, чи коли лежимо на березі на рушниках, іноді скошує на мене очі і в її очах і в кутиках губ пробивається тонюсіньке, приховане полумінце усміху. Вії її тремтять, як бабки, що стрекочуть понад водою.
— Я тебе люблю, Ольго, — кажу їй на воді і на березі теж повторяю, і мої слова таять у собі закляття од шалу і пояснюють мою цнотливість.
— Я тебе люблю, Ключаре, — відповідає Ольга й шукає моєї руки. Наші руки після купання холодні, як жаби, але серце миттю посилає в пальці потоки враз збуреної вогнем крові і наші руки — моя права, а її — ліва злютовуються, аж хрустять у суглобах пальці; щоб не спричинити Ользі болю, я поступово вивільнюю руку і… і нібито відмахуюся від комарів; насправді ж втікаю від близької Ольги… втікаю, смішний, у розмови про знайдені сьогодні в розкопах характерні черепки, про студентські вечірні співи під гітару, про поезію… та ще Бог знає про що.
— Ти мене боїшся, Ключаре, — спитала позавчора Ольга, коли ми поверталися вже в темряві з купання. Вона зупинилася, перегородивши стежку й очікуючи відповіді. — Боїшся, неначе сімнадцятки? Господи, а може, це й прекрасно, що живуть на землі такі допотопні динозаври… — Вона поривисто обняла мене, поцілувала. — Ой, Павле, — сміялася, — тебе студенти теж, певно, відкопали у своїх розкопах.
Чи вона глузувала з мене?
