Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно читать без .txt) 📗
Благосвєтлов тепер не раз прохоплювався перед співробітниками і взагалі в журнальних колах, що Писарєв «видохся», що він змінився, що це зовсім уже не та людина, яка була до фортеці. Послужливі«друзі» залюбки переказували це Писарєву, це його боляче вражало, його часом охоплювало зневір'я у свої сили — а що, як Благосвєтлов має рацію?..
Як зневажливо дозволив Благосвєтлов взяти редакційний фрак для візиту до принца!
Фрак був власністю редакції і завжди висів у редакції на випадок побачень з поважними особами — найчастіше, коли вирушали на битви з цензорами.
Примірка фрака трохи розвеселила.
— Вам дуже личить, Дмитре Івановичу! — сміялися товариші.
— Я б на вашому місці надягав би частіше фрак, особливо, коли жадаєте перемоги над якимось жіночим серцем!
— Але поскільки вам треба вплинути не на жіноче серце, головне, не виявляйте ніякої ініціативи, більше слухайте і підтакуйте.
— Те, що погодився прийняти вас з сестрою, — і то вже не абищо!
— А то ще скажуть: «мовчать» — і край!
— Я й сам вирішив триматися такої методи у принца, — признався Писарєв, завжди одвертий із товаришами, — а то й справді, коли виявлюся надто заповзятливим та енергійним, скажуть раптом: «Мовчать!», — і вже нічим тоді справі не зарадиш. Постараюся не відступати від програми цього візиту, як я накреслив собі.
З добрими напутніми словами товаришів, — дяка богові, Благосвєтлова не було, — він поїхав за Катею.
Потім він сам картав себе, чи не надто «пасивно» він тримався, — проте з другого року ця класна дама в цій гімназії вже не працювала, а Катю спокійно перевели до іншої. В очах подруг вона лишилася «героїнею».
Та це вже сталося потім, а тепер Митя Писарєв на самоті, пишучи листа сестрі Маші Маркович, був незадоволений собою, і йому хотілося усім-усім поділитися з нею.
«Всю сцену розгляду я розповім тобі докладно, дотримуючись усього колориту в словах, коли ми побачимося...»
Коли ж він її побачить? Він раптом швидко-швидко написав:
«Мені дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навіть погано віриться в це».
Він зупинився, перечитав, але не закреслив, ні, він сам пояснить це несподіване звернення: «Тобі дивним здається, що я раптом написав тобі «Ви». Це у мене така звичка. Коли я починаю бути ніжним з людьми, яким я звичайно кажу «ти», тоді у мене обов'язково з'являється «Ви». Це «Ви» заміняє у мене безліч голубливих епітетів, на які я взагалі не майстер».
Цей лист розминувся з Марією. Він був написаний напередодні її приїзду до Петербурга.
Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже. Зупинилася знову у Пфьолів, маючи намір мерщій підшукати собі квартирку.
«Треба буде зайти до Миті, — подумала вона. — Я ж обіцяла maman. Так, я ж обіцяла знайти приміщення в одному домі зі мною і йому! Може, пощастить? Це було б добре!» — навіть зраділа вона такій можливості.
Вона боялася самотності.
* * *
Вони обоє ще не знали, до чого були потрібні одне одному! Саме тепер. Саме зараз. Обоє після таких життєвих шквалів, але обоє ще молоді.
Варвара Дмитрівна, maman, писала Марії:
«Признаюся, боюся я за Митю, щоб не дуже втомився від своїх праць, надто він уже заробився. Скажи, мила, правду — як ти вважаєш його праці: чи жваво вони йдуть, чи краще, ніж при мені, — пам'ятаєш, коли він усе рвав і такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що підеш і подивишся, як у нього в кімнаті, так влаштуй ти у нього, щоб йому було зручно. Занадто багато меблів у нього, а от коли ви переїдете на іншу квартиру, вам потрібні будуть різні меблі, а тепер, я гадаю, в нього дуже тісно».
Вона не боялася її, Митина мати, вона казала: «Бережи його», вона раділа, що Марія знайшла і перебралася на «свою» квартиру і в тому ж будинку поверхом нижче оселився Митя.
Вона мусила його берегти.
Спочатку Митя відчув пожвавлення, ніби сил йому прибуло. і справді починалося життя.
Під одним дахом з Машею. За одним столом з Машею.
Так, працювати він приходив до неї. В них був спільний переклад. Кожен, правда, мав свої розділи, але вони одразу радилися, допомагали одне одному. Та коли це був і не «спільний» переклад, а Маша писала свій новий роман, а Митя статтю, — їм було якось легше працювати, коли вони сиділи за тим же великим столом — одне навпроти одного. Це не тільки не заважало, а навпаки — немов додавало сили. Глянуть, зведуть очі, усміхнуться — і працюють далі. Раніше, мабуть, і не повірила б, що таке можливе. «Та це ж Митя, брат, тому так просто», — спочатку думала вона. Ну й добре, що просто. Вона його опікає.
А йому так приємно, коли Марі турбується, щоб він випив кави з вершками, щоб з'їв булку з маслом. О, споконвічна несправедливість дітей! Це зовсім не дратує, як дратувала завжди материнська опіка, і навіть коли Марія перевіряє своїми вправними пальцями, чи добре він замотав шарф навколо шиї, — він не кривиться, він ловить губами й цілує ці пальці. Що вона думає про це?
Коли він іде з дому, Марія наказує своєчасно прийти обідати, і він поспішає додому, щоб швидше, швидше бути поряд із нею.
А коли йде вона й каже, щоб він не перевтомлювався, спочивав, і жартома додає — і не нудьгував без неї, — він виконує все, крім останнього.
Найкраще, коли вони обоє «вдома» — себто у Марії. У своїй маленькій кімнатці на один поверх нижче Митя, власне, тільки ночує.
Коли вона вдома, тоді його не бентежать ніякі думки про її невідоме йому жіноче життя — де вона буває, з ким стрічається, кому надсилає листи до Парижа, кому до Москви (коли вона їх пише? Не тоді, коли вони сидять за робочим спільним столом, одне навпроти одного!), від кого одержує. Вона не розказує. Він не розпитує. Навіть, коли вона дуже сумна після листів, — він не розпитує, тільки намагається розважити. Найбільше йому щастить відволікти від невідомого суму, коли він ділиться своїми задумами, про що він хоче ще написати, може, не зараз. Вона ніколи не каже: «Так пиши швидше! Так роби ж те, що замислив». Мила, розумна Марі! Вона так уважно, зацікавлено слухає його, інколи перепитує, просить пояснити, але вона сама ніколи не починає розпитувати: «Що ти робиш? Що ти робитимеш? Коли ти це зробиш? Коли закінчиш?» — усі ті питання, що дратують того, хто пише. Вона розуміє — йому ще важко зібратися з думками...
Він одверто писав про свій стан Тургеневу. Так, Івану Сергійовичу Тургеневу. Але спочатку вони зустрілися. Про свою зустріч з Тургенєвим він докладно розповів Марії, і їй якось дивно було, — вона слухала Митину розповідь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу для себе людину. їй кортіло спитати — а про неї він не згадав? А він знає, що вони мешкають разом?
Та, певне, він і не згадував, Іван Сергійович, певне, він просто не знав і не здогадувався, не зв'язував їх — Марію Олександрівну Маркович і «нігіліста» Писарєва, хоча він знав, що вони родичі. Невже він зовсім уже не цікавиться нею?
Вона Митю нічого про це не спитала. А Митя був і задоволений, і здивований, і трохи збентежений цією зустріччю.
* * *
Здивований був і сам Тургенев.
До того він ніколи не бачив Писарєва. Іван Сергійович читав його статті, і коли після виходу його роману Тургенева лаяли і «батьки», і «діти», він був вражений, що саме цей найрадикальніший у своїх твердженнях молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкіну, сперечався з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалі нестримно кидався у бій з усіма і з усім, в азарті помилявся, в азарті не схилявся ні перед якими авторитетами, саме цей критик найвірніше зрозумів і відчув його Базарова і з азартом і енергією кинувся захищати його Базарова.
Тепер Тургенев віз свій новий роман «Дым» до Москви в журнал Каткова. Та в Петербурзі знову «стара знайома» — подагра — зупинила Івана Сергійовича на кілька днів. Він жив у давнього приятеля — літератора Василя Боткіна — «Великого Могола», як звали його товариші.
До кімнати, де спочивав у кріслі Іван Сергійович, вбіг Великий Могол, сердитий і збентежений.
