Золотий Ра - Білик Іван Іванович (электронную книгу бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Людина не може перемогти бога, — буркнув Сасанаса.
— А якщо проти одного бога зразу багато людей? Сасанаса махнув рукою, тоді так само зробили Лан та Ва-гор. Цієї зими Сасанасу обрали до числа молодших старійшин, хоч він іще не мав жодної жони — тільки збирався вперше одружуватися. Розум Сасанаса мав, але про псіллів і з таким розумом нічого не можна було сказати.
Тим часом вітер не вщухав удень і вночі. Це можна було розуміти по-різному. А потім одного вечора він ущух, уночі була перша за ціле літо справжня злива, вітер повіяв з моря, верховий, і насамони вже не знали, що й думати. Перші псілли з'явилися після п'ятого дощового дня. Насамони дивились на понівечених пустелею людей і нічого в них не питали, а ті мовчки плентали до своїх спорожнілих сіл.
— Що вони тільки їстимуть узимку, — сказав Лан. — Он яка лев'яча трава буяє на їхніх нивах!
— Травою людського черева не натопчеш, — погодився Ва-гор.
А Сасанаса тільки глянув у бік пустелі. Плем'я лаштувалось вирушати на нові землі з початком зими, коли сонце качатиметься десь там, поза великою Лівійською пустелею, тут бодай вряди-годи випадатимуть дощі, а плем'я запасеться достатньою кількістю їжі.
Тепер же можна було сподіватися всіляких змін.
Шостого дощового дня з пустелі приплентало ще зо п'ять десятків псіллів, і тоді Сасанаса вже спитав у них сам:
— Більше ніхто не врятувався? Псілли тільки покрутили головами:
— Ніхто...
Вже згодом насамонам стали відомі подробиці. Багато псіллів загинуло ще дорогою в той бік, діти падали як мухи під ударами сонячного проміння, сконало від спраги чимало дорослих чоловіків і жінок, але переважна більшість дійшла до захмарної оселі Бога Південного Вітру. То була справді вона: так змальовувалась оселя і в переказах псіллів. Біла гора, а з гори — дим. Однак до гори ніхто не зміг долізти, вона була закута в кригу та вічні сніги. Дехто хотів уже повертатись тією самою дорогою додому, але решта вирішила дістатися знайденої Сасанасою та його двома товаришами щедрої землі. Однак почались нескінченні піщані бурі; майже всі псілли залишилися в чорних пісках. Так покарав їх усемогутній Бог Південного Вітру.
Так і насамонам відпала потреба кидати рідну землю й переселятися в чужу, бо кожна земля любить своїх діток, а чужих рано чи пізно відкидає геть.
Лівія та лівійці
Ця історія, певно, подобається і йому, бо Геродот раптом знімає з голови крислатий петас і заходжується пильно його роздивлятися. Я вже знаю його рефлекс і мовчу. Він спершу повісить петас на коліно й аж потім обізветься. Але цього разу, тримаючи капелюх у руці, він махає собі ним, як віялом, розігрівшись від самої згадки про вбивчі лівійські вітри. Я змушений порушити мовчанку перший.
— Раніше ти начебто полюбляв носити кюне — шапочку з собачої шкіри...
Але він пускає мою репліку повз вуха й каже своє:
— Я зроду не бачив здоровіших людей за лівійців. Мені розповідав один їхній жрець, нібито всі людські недуги — від флегми, а флегма, як відомо, збирається в голові. То лівійці що роблять? Коли дитина ще мала, беруть жмутик овечої вовни, — тільки щоб була з сіркою, брудна, — запалюють і припікають дитині скроні. Тоді флегма в тілі не стікає вниз. Через те в лівійців на скронях сліди від опіків... Інший же лівієць мені казав, ніби вони не їдять яловичини й од того такі здорові. Свинини, до речі, теж не їдять. Колись лівійці з дельти Нілу запитали в оракула бога Аммона, з якої це речі вони мають не їсти того та того, адже вони не єгиптяни, в них своя мова й свої боги. Оракул же відповів тим лівійцям: уся земля, яку в повінь заливають води Нілу, — це Єгипет, по-їхньому Хем, і все населення в тій землі — єгиптяни, незважаючи на мову та богів. З дельти Нілу звичай не їсти коров'ячого м'яса поширився на всіх лівійців. Причина ж, як на мене, дуже проста: велика повага до єгипетської богині-корови Ісіди. Цієї заборони дотримують навіть жінки з тамтешніх еллінських міст.
— Ісіда — богиня єгипетська, — нагадую гостеві.
— Боги скрізь одні й ті самі, — відповідає він.
Це вже не вперше. Він мав лише додати, що ті самі небожителі мають у різних народів різні імена. Це я вже затямив. Тоді він сказав, ніби одні й ті самі божі імена бувають у дуже віддалених народів. Елліни, мовляв, запозичили в єгиптян імена майже всіх богів, навіть Афіни й Посейдона. А я заперечую йому — наша наука це вже давно спростувала: Афіну, Зевса, Посейдона та інших нібито «олімпійців» насправді породив ще доеллінський, прадавній Крит.
— Це ви вже вирішили остаточно? (Геродот сипле скалочками з віч.) — Вважати себе мудрішими за інших небезпечно.
— Відома істина, — згоджуюсь я.
— Що правда, то правда. І все-таки цю істину кожен відкриває для себе сам. Знаєш, що розповідають карфагеняни про лівійців? Розповідають, які лівійці дурні, бо їх можна, мовляв, обкрутити кругом пальця. Цю історію я чув із перших вуст... Навантаживши корабель усілякими виробами, карфагеняни везуть їх до лівійців аж за Гераклові стовпи. Земля там взагалі пустельна, проте понад крайнім західним берегом Лівії живе чимало людей. Туди карфагеняни теж плавають торгувати. Вивантаживши товари на берег і розклавши їх рядочками неподалік води, вони знову сідають на корабель і відпливають далеченько в море, а тоді підпалюють кіптявий смолоскип. Це знак для лівійців, що кожен може підійти до берега й купити все, що впаде в око. Лівійці вилазять зі своїх криївок і довго блукають поміж тих карфагенських див. Зрештою кожен щось там вибирає й кладе поряд з уподобаним скількись там золота. Потім знову всі ховаються в дюнах чи в кущах. Карфагеняни вертаються й пильно оглядають кожну річ. Коли їм здається, що за те чи те покладено достатньо золотих зернин, вони лишають товар і беруть золото, а самі — знову на свій корабель. Коли ж лівійці оцінили їхній виріб надто дешево, карфагеняни все одно вертаються на корабельг але не торкнувши ні товар, ні золото. Торги кінчаються тільки тоді, коли лівійці дають достатньо золота.
— То в чому ж полягає глупство лівійців? — питаю я.
— Карфагеняни вважають, — відповідає Геродот, — нібито в лівійців можна видурити скільки завгодно того золота.
Я ладен змиритися з несусвітньою наївністю лівійців і дипломатично мовчу, а Геродот бачить мої страждання, — бо не можу ж я бути на боці визискувачів-купців, — і знову сипле на мене з очей отими лукавими скалочками сміху.
— Я теж ніколи не ставав на бік гладких! — Він точно вгадує мою думку, й між нами знову запановує мир. — Послухай-но іншу історію, а тоді вже суди, розумні чи дурні діти Лівії... Еллінську колонію Кірену в тій землі було засновано так: піфія напророчила заїкуватому ферейцеві Бату, що він має заснувати в Лівії місто й стати там царем. Ферейці спорядили кілька кораблів і попливли в Лівію шукати доброго місця. Якийсь там клапоть вони зрештою знайшли, але він виявився зараженим пропасницею. Через два роки ферейці вирушили шукати щастя біля інших берегів (спочатку хотіли були повернутися до рідного острова Фери, але співвітчизники завернули їх назад хмарою стріл). Тоді Боги Вітрів спрямували судна Бата в чудову лівійську область Азіріду, де була річка й мальовничі поля та ліси. Батові та його ферейцям пощастило відтіснити лівійців од берега. Тут колоністи прожили шість літ, усе складалося просто чудово, селище розрослось, але переможені лівійці переконали еллінів, що з півдня знову насувається пропасниця й треба тікати геть, а на узбережжі, мовляв, повно ще мальовничіших і родючіших урочищ. І викликалися провести туди еллінські кораблі. Бат і його люди охоче згодились, а лівійці все розрахували так, щоб найкращі береги проминати серед ночі. Далеко на заході лишився Великий Сірт, а мандрам не видно було кінця-краю, елліни висадили своїх лівійських провідників на берег, та й самі далі не попливли. Ділянка виявилась незрівнянно гірша від попередньої, тільки й того, що поблизу була прісна вода. Тут ферейці й заснували свою колонію, назвавши її Кірена... Ну, розумні лівійці чи дурні? А знаєш, як звалося те плем'я? — Геродот лишає мені на вгадування не більше п'яти секунд. — То були знайомі вже тобі насамони.
