Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
– Ого! Ермилов, слыхал? Наши пушки бьют!
– А как же, знамо дело, не глухой… Во сейчас зададут они им жару!
– Попомнят, как супротив нас соваться.
І слідом за чужинською мовою – регіт, ненависний регіт мучителів, що переходить у самовдоволене п'яне гикання.
Ні, то не грім серед похмурого осіннього неба – то артилерія московитів. А їхній безсоромний сміх – вірна ознака, що ніхто не прийде визволити її, нещасну. Бо нема кому: якщо загін сміливців і поспішав на допомогу, то потрапив у ворожу засідку й зараз, мабуть, накиває п'ятами, розбитий наголову, розстріляний гарматами, рушницями та пістолями.
І знову – біль, рани, смерть…
Пресвята Діво, за що?!
– Ну что, казак?
– Та чого там… Та хоч би і тут – яка, зрештою, різниця…
– Эй, казак! Ты б это… по-нашему бы гуторил, что ли!..
– А ви що – хіба по-моєму не розумієте?
– Ты мне смотри, разумом в харю не тыкай! Я те!..
– Ну добре, добре… Буду по-вашому, по-московскому. Я умею.
– Вот хотя бы так. А то, понимаешь – «хиба» да хлеба… Чего хлебало разинул?! Ворона!..
І знов – ненависний регіт.
І цокотіння копит позаду. Там троє вершників – це окрім чотирьох піших солдатів, що безпосередньо охороняють її. На конях позаду їдуть двоє московитів. А третій – козак-запорожець.
І не просто незнайомець якийсь – це ж Іван Богданович, з котрим вона познайомилась іще торік! Вона тоді з двома хлопцями познайомилась: і з Іваном Богдановичем, і зі своїм судженим – Степаном Раковичем.
Але то давно вже було – в якомусь іншому житті, мирному та щасливому. Бо зараз Іван зробився, бач, запорожцем, а хоче він…
Богородице, заступнице наша Небесна!!! За що?! Кожного року святкуємо Покрова святої Богородиці – кажуть, це козацьке свято. То невже ж ти прикрила від усіх напастей святою своєю покровою цього негідного байстрюка, цього сучого вилупка?! Де ж твоя справедливість, Богородице, заступнице?..
– Сто-о-ой…
Солдати зупиняються, цокотіння копит позаду теж змовкає… майже: один кінь продовжує насуватись на неї… Об'їжджає повільно…
Гелена вперто втупилась у землю, так і в'їлася очима у свої босі, збиті до крові ноги. Не звикла вона, молода заможна козачка, ходити босоніж, тим паче восени по полю та лісу. От і збила ноги.
Але це байдуже. Бо відчуває вона: смерть її вже поблизу. Та перед смертю…
Богородице, заступнице!!! Чом ти забарилася?! Спаси і збережи…
Козацький кінь зупинився перед нею.
– Гелено!
Вона вперто дивиться на брудні скривавлені ступні – аби тільки не підводити голови, тільки б не зустрітися очима із цим покидьком…
– Гелено! Одне твоє слово – і все одразу скінчиться.
Порив мокрого вітру кидає в обличчя жмуток зів'ялого листя. Восени життя лісів, полів та луків згасає. Саме час згаснути і її життю…
Вона уперто зціпила губи. Нема про що їм розмовляти. Нема…
– Скажи тільки, де нам шукати твого нареченого – Степана Раковича?
А звідкіля ж їй знати…
– Не впирайся – тобі ж гірше!
«…твого нареченого – Степана…»
Так. Лише минулого літа він просив: «Зачекаємо трохи – наступної осені одружимось!» От і настала нарешті осінь – але так вони й не одружились.
Не встигли…
Шкода.
– Іване, навіщо ти це питаєш?.. – Гелена нарешті не витримала, розліпила губи й заговорила, проте все ще не зводячи очей на головного свого мучителя.
– Одне твоє слово… бодай один натяк, люба моя Гелено, – і ти вільна! Навіщо тобі впиратися?! Скажи, де Степан? Скажи, Гелено! Я ж насамперед про тебе піклуюся, про твоє життя, яке мені дорожче…
– Эй, вы! Чего вы там гуторите промеж собою, а?!
– Обожди, не бойся – мы против вас ничого лихого не помышляем!
– Еще б вы попробовали что худое против нас задумать – я бы вас!..
– Та зачекай!..
– Слушай, казак! Я должен слышать и понимать все, что вы там промеж собою гуторите! Слышать и понимать все – не то испробуешь вот этого!!!
За спиною лунає залізний брязкіт.
– Не грозися саблею – зря ты так. Да и если даже я буду по-вашому говорить, с ней-то что поделать?! Не умеет она вообще по-московскому…
– А у меня вот небось да сумеет!!!
Вдарили за спиною кінські копита, але Іван теж пришпорив коника і став на шляху невидимого вершника, загородив собою полонянку. Заіржали коні, вдарившись боками, а далі почулися слова:
– Не суетися, я у ней все сам распытаю.
– Ой гляди, казак! Не выпытаешь, куды гетманский посланец запропастился, – не миновать тебе дыбы да щипчиков каленых! Плачут по тебе щипчики, ой плачут – как по последнему каторжнику…
– Не горячися…
– Да одно мое слово – и тебя!..
– Дарма ты так.
– Вот уж будет тебе тогда и «дарма», и тюрьма!
На тому роз'їхались: тихенько лаючи «упрямца-казака», московит позадкував, Іван же повернувся до полонянки. Але тепер не лишився у сідлі, а спішився, зробив конвойним знак відійти геть. Коли ж ті позадкували, упритул наблизився до Гелени, і хоча вона як і раніше не піднімала очей від землі, мовив якнайлагідніше:
– Вислухай мене, благаю! Вислухай уважно, бо від того залежить багато що… й навіть саме життя твоє!
– Життя?.. Ой не бреши, Іване, – нікому це не потрібно, ні мені, ані тобі.
– Що ти таке кажеш?..
– Життя! – дівчина сумно всміхнулася. – Ти, клятий негіднику, давно вже забрав його у мене.
– Але ж ти жива! Гріх таке говорити.
– Гріх?! – тут Гелена уперше з того часу, як прийшла на це сумне місце, повільно здійняла погляд на головного свого мучителя. – Це ти, сатано, грішне говориш, гріх і робиш! Ти – не я. Я ж тримаюся на останній ниточці, яку ти готовий перерізати.
– Хто?! Я?.. – здавалось, його образа була цілковито щирою. – Що я зробив тобі поганого? Та нічого! Тільки єдине – порятував у Батурині… просто з обіймів того московського підпоручника – не забула?..
Порив вітру ледь не валить її з ніг.
Встояти! Тільки б не впасти на коліна перед негідниками!..
Гелена затремтіла усім тілом, а з-за спини пролунав роздратований вигук:
– Н-но, казак, не забывайся! Что это ты там про нашего подпоручика в Батурине…
– Я прошу: потерпи и не мешайся!..
– Чего-чего?..
Іван підбіг до московитів, терпець в яких майже урвався, і про щось люто сперечався з ними хвилин десять. Потім повернувся до Гелени, яка під час паузи обдумала свою відповідь до єдиного слова:
– Краще б ти, Йванчику, не рятував мене! Краще дозволив би загинути там, разом з усіма, у наглих обіймах московита, з яких…
– О-о-о, ти згадала нарешті, що колись лагідно називала мене Йванчиком!..
– Язик би мій тоді краще відсох, якби знала, що розмовляю із підступним змієм-сатаною!..
– Це я сатана?!
– Ти! Ти!!!
– Гелено, благаю тебе: думай, що кажеш…
– А хто полює на мене й на сокола мого ясного Степана?! Та ще й не один – бо ти повів за собою цілу зграю хортів! Чого мовчиш – либонь, язика проковтнув і подавився ним?..
Погляд Гелени пік немов розжарене залізо. Іван не зміг витримати цей погляд, тож у свою чергу потупився.
– Слышь, казак! Я уж вижу, ничего ты у ней не выпытаешь. Плохой из тебя пытошник – дай-ка я со своими молодцами поспрошаю…
– Ось!!! Ось хто на тебе полює! Вони – не я!!!
Металевою хваткою вчепився Іван дівчині у плече, і як вона не пручалася, розвернув обличчям до двох московитів, що примостилися на сухому місці на невеличкому пагорку й звідтіля спостерігали за «переговорами».
– Згадала підпоручника, з обіймів якого я ледь вирвав тебе у Батурині? – шепотів Іван Гелені у самісіньке вухо. – Поглянь на цих двох, поглянь на солдатів, що стережуть тебе: ці старшини нічим не кращі за того московита, а солдати навпаки значно гірші! І якщо зараз же не зізнаєшся, де переховується порученець гетьмана Степан Ракович… Тоді ніщо… чуєш, Гелено?! Ніщо й ніхто не врятує тебе від них!!!
Якби руки в Гелени не були скручені за спиною сирцевим ременем, вона б затулила вуха, аби через них не затікала з Іванових вуст словесна мерзота. Проте руки надійно зв'язані, тож вона безсила… А він продовжує нашіптувати своє:
