Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

Я відповів їй, що не знаю, як пишуться вірші, може й справді існує якась тайна, я гадаю, що поезія так само, як і музика, розчинена навколо нас, її треба бачити й чути. А може, поезія живе в людині з першої хвилини її народження? Поезія, як зеренце в скибі, очікує своєї весни, щоб скільчитися, вигнати стебло, розростися в корінні — і заколоситися.

— Хіба так не трапляється, що людина вмирає в старості, а її зеренце, як ти кажеш, не скільчилося? Людина, можливо, й не підозрівала, що живе в неї те зеренце? — допитувалася Ольга. — Певно, так і повинно бути, — додала вона згодом задумливо. — Якби в кожному кільчилася поезія… тисячі, мільйони поетів заселили б землю. Хто б сіяв жито й лікував би людям зуби? — засміялася. І, враз ставши поважною, спитала: — Шо важливіше: косити оці трави, щоб перезимувала худібка на сіні, чи писати вірші?

Питання було дитиняче, смішне, вона, очевидно, хотіла, жартуючи, мене злегка подратувати.

— Як на мене, то і в косовиці є своя поезія, — відповів я ухильно. Ольга кивала погрозливо пальцем.

— Ти, мой, хитрий, не хочеш відповідати навпростець. У моїй родині живуть люди практичні. Тато мій каже: найсвятіша робота — це робити хліб. Ну, й інша робота ним цінується. Про поезію у нас вдома не говорять і про книжки теж. Чи нема часу, чи нема потреби, — на хвилинку замислилась. — Мама взагалі вважає, що література — це порожня балаканина. Ти ж бо її знаєш… для неї, вчительки математики — математика понад усе. Все інше… все гуманітарне — меншевартісне, другого сорту, чи що. Зрештою, ти сам чув, на своїх уроках вона про це говорила учням дуже часто. Пам'ятаєш?

Я, мабуть, не забуду уроків математики, що їх проводила Ольжина мама — Анастасія Степанівна, яку поза очі в нашій школі називали Хмурою Настею. Ніколи мені не доводилось бачити, щоб вона колись посміхнулася, пожартувала, лагідно на людину подивилася; завжди насуплена, підкреслено холодна й неприступна з стиснутими губами й неживими, немовби із зеленого скла вставленими очима, Анастасія Степанівна постійно перебувала в магічному колі самотності, через крису якого не могли переступити ні директор школи, ні колеги-вчителі, ні тим більше — учні. Балакали в селі, що у її сім'ї теж ніхто не мав права їй перечити, навіть «сам» Олекса Петрович Чобіт, її чоловік, довголітній і передовий колгоспний голова, який скрізь і всюди залюбки матюкався, наводячи порядок, і взагалі він славився як чоловік із крутим характером, не смів сказати дружині щось проти; щоправда, вона не була крикливою, ні навіть бурчливою, навпаки — розмовляла упівголоса, з притиском, крізь зуби.

Її боялися…

Пам'ятаю, якось під час перерви вона зайшла непомітно у наш десятий клас, коли я, оточений гуртом ровесників, читав свій вірш про ключі, якими відчиняється напровесні земля. Хмура Настя стояла позаду ніким не помічена, аж поки котрась з дівчат, інстинктивно відчуваючи, певно, студений повів, що струмився від неї, як від нечистої пекельної сили, озирнулася й скрикнула, за нею мимохіть озирнулися інші й, побачивши Хмуру Настю, розступилися, дали дорогу й вона рушила просто на мене. Були серед нас і боягузи, які спохопилися втікати, вона ж бо крижаним своїм поглядом усіх заморозила.

— Ти й далі пописуєш віршики? — спитала ненависно, немовби зловила мене на чомусь недозволеному. Втім, ненависть у її голосі може й не бриніла, це був її звичний стиль. — Туманиш, небоже, голову собі та іншим. Поетів у нас і без тебе вистачає. Крім того, смердить у твоєму вірші релігійний душок… отой святий Юрій, котрий гарцює на білому коні по долах і горах, списом своїм торкається землі й будить її від зимового сну, виглядає смішним у наш раціональний час. Мені здається, що твій Юрій на білому коні недоречно заблукав до радянської школи. Ти розумієш, як це не по-сучасному?

Я був готовий оборонятися, заперечувати або й навпростець виказати вчительці, що вона розуміється на поезії «як вовк на звіздах», що вона зроду не тримала в руках поетичної книжки, що душа її для краси замкнена, і нічого нема дивного в тому, що білий кінь святого Юрія обминув її, глуху й німу. Хмура Настя, вочевидь, вичитала з мого зблідлого обличчя готовність протестувати й, поки я роздумував, першою вдарила навідліг:

— Ти не згідний… ти не згідний, що торба поезії не вартує торби січки?

Ох, шляк би тебе трафив.

Вона й не чекала відповіді, пішла до свого стола й, начебто нічого не сталося, розпочала урок.

Мене душили сльози.

Я був тоді наївний дітвак, який не уявляв, що після цього першого літературного биття, почнеться биття друге й третє і постійне, тільки биття більш витончене, кваліфіковане; неправда, що до болю можна звикнути, що душа від побиття обростає мозолями і стає невразливою, я лише навчився біль приховувати; я ходжу у світі усміхнений, тихий і лагідний, і ніхто не здогадується, що це маска, що прикриває зсинцьовану душу.

Як то страшно, коли поети блукають у масках…

Тобі, Павле, неприємна та згадка… та давня, я знаю, про мою маму? — Ольга повернула мене в сьогоднішній день. Я мимоволі порівняв у думці матір і доньку, вони були зовнішньо схожі: круглолиці, зеленоокі, бровасті, стрункі станом і… і водночас Ольга відрізнялася від матері, як сонце від місяця, своєю лагідністю і відкритістю. Здавалося, матір віддала доньці всю свою доброту й радість, відпущену їй при народженні, не поділившись, на щастя, похмурістю. Ольга стояла перед світом, як деревце у чистому полі, яке кожен міг зламати, одначе ніхто не зважувався його й пригнути; поле без деревця стало б одноманітним, плоским; Ольга неначе була свідома своєї безборонної лагідної сили й тому нічого її у світі не лякало, не затьмарювало життя, від світу вона теж нічого не вимагала, сприймала його таким, який він є, і від нього не оборонялася.

Вона просто жила, дихала, любувалася днем, ловила вітер руками й підставляла личко, щоб цілувало її сонце; нічого в ній не було навмисного, штучного, вона направду жила як дерево в лісі, як заєць під межею, як риба у воді.

Припливла риба з первосвіту.

Я відкрив її первісність з самого зародку нашого кохання і не переставав дивуватися, що у нинішній час трапляються такі оригінальні особи; я переконаний, що навіть смерть у старості Ольга сприйме спокійно, без страху, вона тільки засне, а завтра прокинеться птахою чи сарною.

— До речі, — відповів я, — давно твоєї мами не бачив. Вона все така ж… непримиренна? — підшукував м'якшого слова.

— Ти її вибач, — сказала Ольга. — Вона сама собі не рада. Дитинство та юність були у неї важкі, карбовані; карби над нею запанували, нічого не вдієш. Ні, поезією її серце не пом'якшиш, — зітхнула Ольга. — Думаєш, нам із татом легко з нею… водить вона нас на мотузі, — засміялася, уявляючи, певно, як мама веде тата на мотузку попасати в полі. — Твоя мама, Павле, інакша? — глянула на мене допитливо.

— Моя мама звичайна, як усі селяни. Старість, на біду, її гне, а тут кури, гуси, город несапаний. А я у Бистричанах гриз науку. Тепер ось шукаю тут пращурів. Очевидно, я винен перед нею, що мало бував удома. Якби ти побачила, як вона втішилася, коли дізналась, що я дістав призначення до Черченської школи, тепер буде мати помічника на ґаздівстві. Ну, й буде з ким заспівати, наслухатися віршів… і не тільки моїх, — похвалився я.

Ольга сплеснула в долоні; була у її пориві радість, змішана з недовір'ям.

— Жінка стара… від сапки жінка… жінка з дійницею в руках, жінка, що пасе козу, любить вірші? Ти не жартуєш? — Вона таки сумнівалася; було в моїй похвальбі щось від соцреалізму.

— Які можуть бути жарти, коли мої мама знають напам'ять копу віршів… Шевченкових, Франкових, інших поетів. Додай до віршів безліч пісень, принесених нею з молодості. Тепер таких на ніяких концертах не почуєш. Замолоду, в тридцятих роках, без неї не обходилися жодна вистава або концерт у читальні, яка тоді дуже точно називалася — «Просвітою». Та й поза читальнею село, змордоване роботою, співало вечорами на вулицях, вигравали музики на толічках. Якоїсь неділі старе і молоде квапилося на фестин, тобто на сільський фестиваль у Ксьондзовому лузі.