Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗

Свій задум імператору Іоанну було найлегше здійснити тоді, коли до Константинополя дійшли чутки, що печеніги напали на Київ. «Печеніги згодились. Так буде», – з цією радісною звісткою примчав на легкій скедії з Босфору єпископ Феофіл. «Це сталось, князь Святослав з кінною дружиною помчав до Києва», – повідомив фар із Преслави… Воднораз кесар Борис, як і раніше, просив, молив, благав імператора Іоанна прислати йому підмогу.

Але імператор не може посилати туди своє військо. Не в Болгарію, а в Азію перекидає він легіони з Фракії й Македонії. Туди ж змушений кинути й кращих своїх полководців на чолі з славетним Вардом Скліром і патрикієм Петром.

Там, у далекій Азії, в Каппадокії, починають повстання проти нього небіж убитого імператора Никифора Вард з своїми двоюрідними братами, з острова Лесбосу утікає й приєднується до них брат імператора Лев. Вони проходять городи й села в Азії, до них приєднуються землі. Загроза нависає і над Константинополем.

Імператор Іоанн знає, кого проти них послати. Полководця Варда немарно прозивають Скліром [182]. З ним разом він посилає ще й патрикія Петра, який вславився своїми походами в Азії й тільки недавно зробив те, чого не міг зробити сам Іоанн, – перетворив на руїни й попіл перлину світу Антіохію. Ці два полководці, Іоанн був певен, знайдуть у пустелях Каппадокії усіх родичів покійного імператора і покарають.

Думав імператор Іоанн не тільки про те, щоб покарати їх. Він прагне, щоб родичі Никифора ніколи вже не могли йому шкодити, й велить Варду Скліру й патрикію Петру, якщо вони піймають Льва Фоку, синів його і усіх небожів, діяти за власним розсудом, але суворо: оскопляти, осліпляти або й просто убивати. Така його імператорська воля!

Вард Склір і патрикій Петро, звичайно, вірою й правдою служили Никифору. Але що ця віра й правда, коли б Никифор не платив за неї золотом? І Вард Склір, і патрикій Петро одержать тепер від Іоанна багато кентинаріїв – залежно від того, скільки вони привезуть із зруйнованих ними городів Азії, – чого ж їм ще треба?

Імператор Іоанн хоче купити не тільки Скліра й Петра. Він знає, що населення Константинополя доведене до голоду. Голод і в фемах, бо три роки у Візантії був страхітливий неврожай, а за Никифора ніхто не дбав про голодне населення Константинополя.

Іоанн Цимісхій посилає кораблі до Азії і Єгипту, де люди також голодують. Але що Іоанну Азія і Єгипет? Він дбає зараз тільки про Константинополь. В Азії і Єгипті забирають останнє зерно, вантажать його на кораблі й везуть до Константинополя.

Щедрою нібито рукою за безцінь роздає імператор Іоанн хліб у Константинополі, і, звичайно, люди, які кілька років до цього голодували, маючи тепер шматок хліба і не розуміючи, звідки на них впало таке щастя, волають:

– Многі літа імператору Іоанну!

Він – новий імператор Візантії, – гордо сидячи на коні, робить великі виходи, скрізь: і на площі Августеона, і на Месі, і біля околиць Влахерну – його зустрічають стовпища нагодованих людей, його засипають квітами, йому співають славу.

Тепер на Іподромі, який колись гримів і сяяв, але який за Никифора почав заростати бур’янами, знову влаштовуються змагання, ігри, на арені пролітають колісниці, мчать бігуни, тут ллється, як і в давні часи, кров рабів-гладіаторів; сенатори, патрикії, урядовці, димоти й динархи безумствують, славлять імператора Іоанна.

Він сам також присутній тут – сидить у своїй ложі, дивиться на безумний натовп, іноді показується народу, слухає його крики, вітання, на обличчі його сяє щаслива посмішка.

Але іноді по цьому обличчю пробігає хмарка тривоги, він згадує далеку Каппадокію, звідки немає й немає вістей, думає про недалекий острів Прот, де на високій скелі в монастирі над морем живе Феофано.

Проедр Василь схиляється до вуха імператора Іоанна, тихо шепоче:

– Константинополь тріумфує, він щасливий, це твоя перемога!

– Феофано! – виривається у Іоанна.

Так, увесь час, де б він не був, імператор думає про Феофано, не може забути її ласки, поцілунків, рук…

О, коли б імператор міг, він полетів би до Феофано на крилах, або, певніше, на легкій скедії, велів би повернути її до Буколеону. Але над ним висить закляття церкви. Ще живе, доживає старий Полієвкт, а його слово – це священне, непорушне слово.

Імператор Іоанн лютує на патріарха Полієвкта не тільки за Феофано. Того ранку, коли він прийшов до нього в Софію, патріарх змусив його покарати Льва Валента, домігся багатьох пільг для себе й всього духовенства. Які пільги можуть мати служники бога, коли Візантія воює, коли все золото треба віддати полководцям і легіонерам і коли хлібом слід годувати тільки тих, що завтра мають вмирати?

Нарешті імператор Іоанн свого діждався. Пізньої ночі його повідомляють, що патріарх Полієвкт помер. Іоанн Цимісхій радісно зітхає. З обіцянками патріарху можна зробити будь-що, хоч і викинути їх у Пропонтиду!

Імператор так і робить. Коли одразу після смерті патріарха Полієвкта в Константинополі збирається собор єпископів, щоб обрати нового патріарха, він сам приходить туди, сідає на троні і пропонує обрати патріархом найнижчого чина в церковній ієрархії, малописьменного ченця, схимника з Олімпійської гори Василя.

Собор єпископів спантеличений. Тут, у Софії, зібралися мужі, достойні митри патріарха, у митрополіях Азії, Єгипту, всієї імперії є єпископи-філософи, вчені, зразки благодійства.

Але Іоанн Цимісхій сидить на соборі, дивиться холодними очима на єпископів, і вони знають, що їх жде, якщо воля імператора не буде виконана. І чернець Василь обирається новим, вселенським патріархом. Віднині імператор Іоанн буде василевсом і главою над ченцем-патріархом, він може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборі Софії чи Влахерні й з Феофано.

І імператор одружується. Майбутню василісу ввели в собор Софії з покривалом на обличчі. Назустріч вийшов і накинув їй на плечі пурпурову хламиду, яку спочатку благословив патріарх Василь, сам імператор Іоанн. Взявши за руку наречену, він повів її до олтаря, де стояв патріарх.

І в той час, коли патріарх клав на голови августів вінці, щоб з’єднати їх і проголосити многоліття, імператор Іоанн зробив так, як велів обряд, – підняв покривало, за яким ховалось обличчя нареченої, і всі присутні на цій урочистій церемонії побачили непривабливий, зморшкуватий лик підстаркуватої дочки покійного імператора Костянтина – Феодори.

Ніхто в соборі не міг зрозуміти, чому так зробив імператор Іоанн, коли й як це сталось. Усі ждали, що він – молодий, здоровий, дужий – візьме собі василісу до пари. Поруч із ним після смерті Полієвкта – і про це також говорили – могла стати й Феофано. А втім, всі вони, побачивши Феодору, кричали, голосили:

– Многі літа найсвятішій і найблаженнішій Феодорі!

– Многі літа василевсу Іоанну!

– Многі літа імператорам нашим!

Звичайно, ніхто з них не знав, як не знала того й Феодора, що, стоячи отут, у соборі Софії, з вінцем на голові, дивлячись на образ богородиці в куполі над олтарем, імператор Іоанн думав про Феофано.

Так, до самої останньої хвилини він не міг її забути. Ще недавно, коли живий був Полієвкт, мріяв, що вирве Феофано з Проту, поверне в Буколеон, увійде з нею в Золоту палату. Це нікого б не здивувало в Константинополі, все було готове для цього.

Але, стоячи над труною патріарха, імператор Іоанн зрозумів, що й справді Полієвкт робив мудро. Краще сидіти у Великому палаці одному вбивцеві, ніж двом. І, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох імператорів.

Іоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж їй не вбити четвертого – його, Іоанна? Стоячи над труною патріарха, він старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все більше полонив його душу. Звільнившись від клятви патріарху перед його труною, імператор Іоанн дав собі клятву ніколи не повертати в Константинополь Феофано і тоді ж подумав про Феодору. Вона не була красива – це знав Іоанн Цимісхій, у ній не було найменшої приваби – і це він бачив. Але вона – дочка порфірородного імператора Костянтина, вона василіса з народження, і біля неї він стає спадкоємцем слави Костянтина.