Заложна душа - Білий Дмитро (лучшие книги .txt) 📗
Тільки степові орли, що вільно гойдалися в синьому небі, могли повідати про безліч трагедій, які протягом тисячоліть омивали Степ сльозами і кров'ю. У спекотне літо 1775 року багато чого дивного бачили орли, пролітаючи поміж степовими балками, урочищами і могилами. Може, тільки вони і помітили, як у Степу, шляхами якого здіймали пил війська генерала Текелія, ледь помітною стежкою мчала пара змилених коней невеличкий критий візок-таратайку. Холодним оком кинули орли на подорожніх, що насмілилися пуститися у такий небезпечний шлях і полетіли далі...
Візком твердою рукою правив кремезний чоловік у жовтій черкесці, які ще років десять тому гордо носила полкова старшина Гетьманщини. Мав візник суворе обличчя, посивілі чуприну і вуса, широкі плечі і два пістоля за чересом. Видно по всьому, що не останньою людиною був він за часів гетьмана Розума. Що ж примусило його стрімголов нестися запорізьким степом, заганяючи коней? Від чого і від кого тікав він?..
Таратайка рипіла, гуркотіла, її часто-густо підкидало на горбиках, лише якимось дивом не розвалювалася. З коней летіли шматки мила й піни, здавалося, що коні ось-ось впадуть, але візниця безжальною рукою підганяв їх пужалном по мокрих боках. Зненацька щось тріснуло у задніх колесах — і вони покотилися по траві, таратайка проторохтіла ще трохи і зупинилася. Візниця натягнув повіддя і зупинив коней, а зіскочивши, побіг шукати колеса. Двері візка розчинилися, і з нього вийшла молода дівчина дев'ятнадцяти-двадцяти років. Обличчя її було вкрай стомлене від тяжкої подорожі. Одягнута була у звичайну білу сорочку, хіба що із тонкого полотна, багато мережану шовком, поверх неї, рясно гаптована бісером, керсетку, та довгу барвисту клітчату плахту. Тонкий стан перетягував шовковий пояс. Ноги були взуті у зелені сап'янові чобітки. На довгій дівочій шиї блищало намисто із срібних дукатів, світлі коси вкладені навколо голови і перев'язані широкою червоною стрічкою. Немов зібралася якась старшинська донька на вечорниці або досвітки. Тільки ось гарне обличчя не світилося ні радістю, ні передчуттям веселих танців. Страх і напружене очікування близької небезпеки відбивалися на блідому і втомленому чолі. Втім, не дуже вона і нагадувала червонощоких і огрядних сільських дівчат. Щось невловимо шляхетне було в цих тонких вустах, вишуканому обличчі і великих карих очах.
Вона озирнулася навкруги — високі степові трави грізно підступали до скособоченого візка. Дівчина сміливо потріпала коня по гриві, притримуючи його за віжки.
— Біда, Оксано, колесо вщент розлетілося — прийдеться верхи далі пробиватися. — Сказав, наблизившись до неї, старшина. — Не турбуйся, донечко, все рівно від нього ми встигли втекти.
Дівчина тільки повела плечима:
— Нехай буде, тато, як ідеться — на все воля Божа!
На ці слова чоловік тяжко позіхнув, витер піт із обличчя, глянув у степовий простір, що без краю розкинувся довкола, і глухо повторив:
— На все воля Божа...
...Через півгодини вони вже їхали верхи на конях. Оксана напрочуд добре трималася у сідлі, хоча батько постійно озирався із турботою на неї. Іноді він доставав із кишені великий компас, щось довго мудрував над ним, дивився на сонце і напружено поглядав у степ. Декілька разів він зупиняв коня, озирався навкруги, і обличчя його хмурилося. Оксана мовчки дивилася на батька, видно було, що вона намагалася не турбувати його зайвий раз.
Під вечір мандрівники доїхали до неглибокого яру, порослого низькими тополями. Батько зіскочив із коня, допоміг зійти Оксані і невесело промовив:
— Доведеться на ночівлю збиратися — здається, ми трохи збилися зі шляху. Він витягнув із тороків баєву юпку і дбайливо накинув доньці на плечі, потім заходився збирати хмиз для вогнища.
За годину вони мовчки сиділи біля вогнища, ретельно прикритого від сторонніх очей розтягнутою батьковою киреєю. Над багаттям булькотів казанок із юшкою. Дівчина помішувала його дерев'яною ложкою, час від часу кидаючи стурбовані погляди на батька. Той замислено смоктав люльку, і тяжкі думи креслили його чоло різкими зморшками.
Здавалося, що вони бояться навіть звертатися один до одного, аби не порушити тишу і не привести до руху у темряві якісь незнайомі і незбагненні зловісні сили.
Нарешті Оксана зняла із вогнища казанок, поставила його на рушник і нарізала кілька окрайців хлібу.
— Помолимося, доню, — сказав батько, і вони почали промовляти "Отче наш", старанно вимовляючи слова... Молитву перервав тріск у гущавині. Обоє перезирнулися і застигли, напружено прислуховуючись. Звук повторився, але тепер значно ближче. Батько підхопився, миттєво вийнявши з-за пояса пістоль, і звів курок.
— Хто ти, дух чи людина? Виходь до світла! — грізно наказав він і націлив зброю у темряву.
Знову запала тиша, чоловік повторів свій наказ.
— Не стріляйте, пане! А чи не бачили ви табунника Трохима? — донісся до них хлоп'ячий голос.
— Давай виходь сюди! — вже м'якше наказав чоловік.
На галявині з'явився подертий і змарнілий Чіпка. Він трохи підозріло косився на пістоль, але, побачивши легку посмішку дівчини, підбадьорився і перехопленим голосом пронидів:
— Хліб та сіль!
Чоловік непомітно посміхнувся під густими вусами і робленим суворим голосом відповів, щось пригадавши:
— Хліб та сіль, а ти у порога постій!
— Мені не можна, я з ложкою! — почувши знайому приповідку, зовсім полегшено відповів Чіпка. На доказ своїх слів він покопирсався у шкіряному чабанському гамані, який примудрився не загубити під час своїх мандрів, і витяг з одного відділення, прикрашеного різними залізними набійками та блискітками, велику дерев'яну ложку.
— Еге! Бачу, ложка в тебе гетьманська! — тут уже чоловік не зміг стримати широкої посмішки, а Оксана і зовсім хихикнула у долоні.
— Ну що ж робити! Сідай і ти до нашої вечері. — Чоловік кивнув до Чіпки.
Хлопець, як і годиться, чемно подякував і неспішно почав набирати ложкою гарячу рідину, хоча у самого всі тельбухи скручувало від голоду.
— Як звуть тебе, малий? — спитав чоловік. Чіпка назвав себе. Чоловік коротко сказав, як звуть доньку, а себе велів називати паном Вербовським. Поява хлопця прийшлась Олені та батькові до душі. Сам малий поводився напрочуд статечно, і віяло він нього якоюсь надійністю, що і степ відразу здався не таким вже чужим та байдужим.
Після вечері пан Вербовський подивився на хлопця і запропонував:
— А ну розкажи, бурлаче, за якими такими справами степом мандруєш?
Чіпка подивився на чоловіка, який зовсім доброзичливо звертався до нього, на дівчину, що весело посміхалася, немов сестра рідна, і розказав свою історію, починаючи від знайденого вершника у степу і до геройської загибелі зимівчан.
Чим більше він розповідав, тим більш похмурим ставало обличчя пана Вербовського, тим жорсткіше прикушував він вишневий чубук люльки.
— Да, хлопче, кепські справи у степу робляться! — тільки й промовив він. — Ну що ж, товариство, будемо спати лягати.
Оксана лягла на згорнуту баєву юпку і вкрилася великою хустиною, а малому пан Вербовський кинув свою кирею:
— Спи, малий, а я поки що біля вогню повартую...
Чоловік присів зручніше, примостившись спиною до стовбура і поклав перед собою пістолі та шаблю...
Пробудив їх батько Оксани перед світанком. Почав ладнати суми до коней. Чіпка і собі приладнав гаман і став, очікуючи, що накаже суворий пан Вербовський. А до нього вже Оксана підійшла і щось на вухо лагідно зашепотіла. Батько декілька разів на хлопця озирнувся, головою декілька разів заперечливо хитнув, але Оксана настійливо прохала, і нарешті зглянувся пан Вербовський на Чіпку, який немов горобчик на босих ногах переминався, і сказав:
— А що, бурлаче, помандруєш із нами? Може, і Трохима твого десь надибаємо. Де Суха балка, знаєш?
На ці слова хлюпнув носом малий і відповів:
— А що ж, може, і я вам у нагоді стану. Саме там Трохим і запропастився, а як туди добратися, я знаю...
