Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (книги бесплатно читать без .txt) 📗
«Певне, і Герцен давно їх не бачив, — думала Марія, сидячи в затишній невеличкій їдальні. — Певне, тільки старі, давні спогади з'єднують легендарного вигнанця з цією, мабуть, поміркованою, добропорядною, надзвичайно милою, культурною німецькою родиною».
Марія Каспарівна пригощала кухеном, кавою, дуже гостинно, але без метушні, дивилась уважно й привітно на Марію.
«Марія Олександрівна вперше за кордоном», — сказав Тургенев, знайомлячи їх. Тож стільки ще перед нею відкрить, насолоди...
...Вона, Марія Каспарівна, такою ж молодою опинилася з Герценами на чужині? Ні, ще молодшою.
Як давно це було! Скільки років минуло? Дванадцять? Тринадцять? І яких років!
Сорок сьомий рік в Італії. Сорок восьмий у Парижі. Цілого життя варті ті роки. Потім загибель дорогої доброї Луїзи Іванівни — матері Герцена — і маленького його сина, глухонімого від народження, але дуже розумного і гарного. Хлопчик її, Марію Каспарівну, любив більше, ніж рідну матір, Наталі... Потім особиста трагедія в житті AI — так звали замолоду Герцена свої, — смерть Наталі. Діти Герцена — Саша, Тата, Ольга — опинились на її руках. Марія Каспарівна вже була одружена. Потім свої діти, турботи, смерть малятка. Яке довге-довге, з вибоїнами, з труднощами, життя.
І надзвичайні роки...
...А поїхала молодим, дурним дівчам, гадала — на півтора року. І, певне, вже ніколи не повернеться...
...Що чекає цю молоду, з живими, цікавими до всього очима жінку, яку привів Іван Сергійович? А як він сам постарів, зовсім сивий. Марія Каспарівна пам'ятає його з Москви і особливо з Парижа. Тоді, у 1848 році, вони весь час були разом — Герцени, Тургенев, Тучкови — шматочок Росії, тоді відчувала: батьківщина поряд.
А з Адольфом Тургенев знайомий ще раніше. Ще коли зовсім юним слухав курс філософії у Німеччині. У них був спільний друг — Бакунін. Марія Каспарівна спитала Тургенева:
— Новини про Мішеля Бакуніна, певне, знаєте, про його торішній лист Герцену й Огарьову, в якому він повідомляє, що одружився з дочкою засланого поляка?
— Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у Лондоні.
— Так от, він писав, що живий, здоровий, — каже Рейхель. — Як не пізнати Мішеля по цих словах! «Я вас люблю, і пам'ятаю, і вам, рівно як і собі, лишаюсь незмінно вірним». Яка доля... Вже, певне, ніколи не побачимо його навіч, не почуємо. Що лишилось від його буйної, лев'ячої гриви? громоподібного голосу? Перед моїми очима він завжди в позі нестримного оратора, і я немов чую його полум'яну промову.
— В якій він абсолютно не зважає на реальну дійсність, можливості, — докинув Іван Сергійович, — та й не знає і не думає ніколи про них, і навіть про завтрашній день.
— Але запалює всіх, — мрійно мовить Рейхель. — Хіба можна уявити таку людину прикутою ланцюгом до стіни одиночної камери? Десять років фортеці австрійської, вашої, російської! І от тільки опинився на засланні, в Сибіру, — це теж неволя, жандарми, але відносно, порівнюючи з ланцюгами і фортецею, легша, — і вже пише: «Я міцний, я щасливий, я вірний собі».
— Адольф його дуже любив, — зауважує Марія Каспарівна. І знову дивується Марія: «Як могли бути друзями цей тихий музикант і бунтар Бакунін?»
— Адольф не був його послідовником, — веде далі Марія Каспарівна, — ну, а на мене, звичайно, найбільший вплив мала твереза, ясна, непорівняна ні з чим багатогранна думка Олександра Івановича. Йому я завжди вірила беззаперечно, бо не можна було не вірити людині, яка намагалась охопити все своїм зором і безстрашно докопуватись істини.
— А від нього, від Олександра Івановича, ви давно маєте вісті? — питає Іван Сергійович.
— Майже щодня! — з задоволенням каже Рейхель.
— Ну, вже й щодня! Ти перебільшуєш, Адольфе, — перебиває його дружина.
— Я ж сказав «майже». Він постійно пише Маріхен. Ще б пак! Знаєте, як Герцен її називає? «Начальник штабу вольного російського слова».
Марія здивовано дивиться. Ця дбайлива господиня, видно, педантично розмірено-ідеальна господиня ідеальної німецької родини, — «Начальник штабу вольного російського слова»?!
Марія Каспарівна всміхається і махає рукою.
— Це надто високе звання. Я просто скромна технічна помічниця, своя людина, старий друг сім'ї, якому все чисто можна довірити.
— І яку Іскандер зве сестрою! — з гордістю каже Рейхель. Марії раптом захотілось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча, обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мій, господи! От не чекала цього! Але, певне, саме такі скромні, надійні люди і потрібні, щоб великі справи творилися. Без таких саме не обійтись — стриманих, надійних, не балакучих.
— А хіба ви не поїдете в Лондон? — спитала Марія Каспарівна Тургенева.
— Обов'язково поїду влітку.
«І я обов'язково поїду влітку», — подумала Марія.
— Певне, він і уявити не може, якої сили набув у Росії. Та й ви цього не уявляєте, Маріє Каспарівно. Чи є де куток зараз, куди б не долітав його дзвін? Як усі жадають не тільки прочитати, а й самим написати туди про все, що робиться у нас, і якимись невідомими стежками все досягає вірної адреси — і туди, в Лондон, і до нас, до матінки Росії. Адже те, що привозять йому старі друзі, — це лише малесенькі крихти!
Адольф Рейхель, ледь усміхнувшись, глянув лукаво на дружину, а та й бровою не повела. Марія почервоніла, внутрішньо захвилювалась — адже й вона везе щось, що наказано їй передати в руки дзвонаря, якщо побачить. «Хай продзвонить», — так просив Ілля Петрович Дорошенко, учитель математики, соромливий, закоханий.
Уклінне вітання наказував передати і Тарас Григорович, їй наказував, не Опанасові.
— У цій діяльності розгорнулась уся його натура, — мовила Марія Каспарівна, — весь блиск і глибина його думки. Коли він стільки пережив і після розчарувань 1848 року і особистих драм мав силу сказати: «Замість сліз я хочу писати». Він завжди часто повторював рядки Гете:
Mut verloren —
Alles verloren
Da nicht's besser
Nicht geboren.
Мужність загубити — все загубити. Краще тоді й не родитися (нім. ).
— Що ж, тільки ті досягають великого, котрі уявляють перед собою ще більше і вірять у можливість його здійснення. Олександр Іванович зве свою роботу «кротовою». Коли він повідомив мене про початок своєї друкарні, він писав: «Лапи чешуться». Мені здалося, це необхідно насамперед для нього, врятувати своє життя, особисте життя від розпачу. Але ж у нього ніколи не було межі між особистим і загальним, — проникливо говорить Марія Каспарівна.
— А яку чудесну справу він розпочав, що друкує ту потаємну літературу, ті вірші й пісні, які ще з декабристів, та й раніше, нишком переписували й вивчали напам'ять, — сказав Іван Сергійович. —Пам'ятаєте, як Пушкін писав:
Я спрятал потаенну.
Сафьянную тетрадь,
Сей свиток драгоценный,
Веками сбереженный
От члена русских сил,
Двоюродного брата,
Драгунского солдата
Я даром получил.
Ты, кажется, в сомненьи...
Нетрудно отгадать!
Так, это сочиненья,
Презревшие печать.
— Я не пам'ятаю цього у Пушкіна, — зашарівшись, призналася тихо Марія.
— Це його «Городок», — немов між іншим пояснив Тургенев, і Марія заспокоїлась. — Він і сам про свої вірші писав:
«И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные прочитали». «Что нужды?» Хіба ми не читали в списках і не знали його послання декабристам, «Кинжал», «Вольность», «К Чаадаеву»? Та хто ж з молоді, з нашого оточення не переписував їх? А в «Полярной звезде» вони, нарешті, надруковані!
— А ви, Іване Сергійовичу, як і раніше, можете Пушкіна цілі сторінки напам'ять читати? Пригадую, в Парижі — вас тільки попроси, і ви ніколи не відмовляєтесь, — пригадала Марія Каспарівна.
— Я й тепер не відмовляюсь, — добродушно засміявся Тургенев.
— Я страшенно люблю поезію, — раптом соромливо, якось подівочому сказала Марія Каспарівна, — хоча сама ніколи двох рядків не могла стулити. Але Пушкін ще з дитинства увійшов у моє життя. Я була таким сибірським ведмежам, — вона повернула голову до Марії, — народилася в Тобольську. Скільки тисяч верст до Європи, до того стовпа, що стоїть на межі з Сибіром! Пошта, газети, журнали місяцями йшли, а втім, врешті таки доходили. Тоді тільки вперше почав друкуватися «Евгений Онегин». У Тобольську, як завжди, було багато «нещасних» — засланих так звали, серед них багато людей освічених, розумних, культурних. У нас усі бували — усі рівні. Так от «Евгения Онегина» з захопленням завжди вечорами вголос читали, чекали нетерпляче продовження. В журналі він спочатку друкувався, цитували до речі й не до речі.
