Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Историческая проза » Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗

Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗. Жанр: Историческая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— На сухому хмизі лежали поліна, були там і гілки з пахучими ягодами, а ще шматки чогось темного, гадаю, то було вугілля, але вкрите якоюсь оліїстою субстанцією…

— Була то нафта, або бітум, який, приміром, зустрічається у великих кількостях у Палестині, на морі, званому Мертвим, де вода така густа й важка, що коли входиш у неї, то не занурюєшся до дна, а плаваєш, як човен. Пліній пише, що субстанція ця споріднена з вогнем, тому коли вона наближається до нього, він спалахує. Ми всі добре знаємо, що таке вугілля; як каже той самий Пліній, його одержують, спалюючи свіжі гілки дуба на купі у формі конуса, огорненій мокрою глиною, в якій зроблено дірки, щоб через них під час спалювання вийшла вся волога. Але іноді його роблять з іншого дерева, властивості якого не завжди відомі. Багато лікарів спостерігали, що трапляється, коли хтось вдихне випари поганого вугілля, яке стає ще небезпечнішим через сполучення з певними різновидами бітуму. З нього виходять отруйні випари, а вони невидимі і меншою мірою відчутні, ніж дим від запаленого вогню, який випускаєш, відчинивши вікно. Випарів цих ти не бачиш, вони розходяться навколо, а в закритому приміщенні застоюються. Помітити їх можна тоді, коли випари ці торкаються свічки і забарвлюють її полум'я в блакитний колір. Але зазвичай, коли ти це помічаєш, вже запізно: лихоносний той подих вже пожер чисте повітря навколо тебе. І нещасливець, який дихає таким згубним повітрям, відчуває, що голова його стає тяжкою, у вухах дзвенить, дихає він з труднощами, зір його застилає туман… Це дає всі підстави вважати себе отруєним і випити протиотруту, що й зробив твій імператор. Але коли людина, яка почула себе зле, не вийде відразу із зараженого місця або хтось її звідти не витягне, їй буде ще гірше. Вона відчує, як її одоліває глибокий сон, й упаде на землю, а в очах тих, хто потім її знайде, вона здаватиметься мертвою, бездиханною, холодною, без серцебиття, члени її заклякнуть, а обличчя вкриє смертельна блідота. Навіть найдосвідченіший лікар подумає, що перед ним труп. Розповідають, що декого навіть поховали в такому стані, а натомість їх можна було вилікувати, приклавши холодні шматини до голови, вимочивши ноги і розтерши ціле тіло олійками, які розганяють рідини.

— Ти, — сказав тоді Бавдоліно, такий же блідий, як і Фрідріх того ранку, — ти хочеш сказати мені, що ми вважали імператора мертвим, а він був живий?

— Майже напевне так, бідолашний друже мій. Він помер, коли його кинули в річку. Крижана вода почала приводити його до тями, і то було б для нього непогане лікування, але коли він, усе ще без пам'яті, почав дихати, то захлинувся водою і втопився. Коли ви витягли його на берег, ви, мабуть, бачили, чи виглядав він, як потопельник…

— Він весь набряк. Я знав, що цього не може бути, і подумав, що бідолашні ці останки, пошматовані річковим камінням, просто здалися мені такими…

— Труп не набрякає, коли потрапляє під воду. Набрякає лише живий, який помирає під водою.

— Отже, Фрідріх був лиш жертвою незвичайної, маловідомої недуги, і ніхто його не вбивав?

— Звісно, його позбавили життя, але зробив це той, хто кинув його у воду.

— Але ж то був я!

— Мені справді шкода. Я відчуваю, що ти хвилюєшся. Заспокойся. Ти зробив це, вважаючи, що чиниш слушно, і зовсім не для того, щоб спричинити його смерть.

— Але ж він помер від того, що я зробив!

— Я не думаю, що це те саме, що вбити.

— Але я так думаю, — заволав Бавдоліно. — Я втопив свого найдорожчого батька, коли він був ще живий! Я…

Він зблід ще більше, пробурмотів кілька несув'язних слів і зомлів.

Він очуняв, коли Никита прикладав йому до голови холодні шматини. Пафнутій пішов собі — може, він почувався винним у тому, що, намагаючись показати, як добре він усе бачить, відкрив Бавдолінові жахливу правду.

— Тепер спробуй заспокоїтися, — казав йому Никита, — я розумію, що тебе це страшно вразило, але то була доля; ти ж чув, як Пафнутій сказав, що будь-хто мав би того чоловіка за мертвого. Я теж чув про випадки позірної смерті, яка ввела в оману всіх лікарів.

— Я убив свого батька, — повторював, знай, Бавдоліно, якого тепер трясло, мов у лихоманці, — сам цього не знаючи, я ненавидів його, бо жадав його дружину і мою названу матір. Спершу я допустився перелюбу, а потім — батьковбивства, і носив у собі цю проказу, а тоді забруднив своїм кровозмісним сім'ям найчистішу з дівиць, переконавши її, що саме це є тим екстазом, який їй обіцяли. Я вбивця, бо вбив Поета, а він був невинуватий…

— Він не був невинуватий, ним керувало нестримне жадання; він намагався вбити тебе, а ти захищався.

— Я несправедливо звинуватив його у вбивстві, яке скоїв я, я вбив його, щоб не мусити визнати, що покарати треба мене, я прожив ціле життя в олжі, я хочу померти, запастися в Пекло і страждати цілу вічність…

Марно було заспокоювати його, і нічого не можна було зробити, щоб його зцілити. Никита звелів Теофілактові приготувати напар зі снодійних трав і напоїв його ним. Через кілька хвилин Бавдоліно спав найтривожнішим сном у своєму житті.

Коли наступного дня він прокинувся, то відмовився випити чашку бульйону, яку йому піднесли, вийшов надвір, сів під дерево і мовчки сидів там цілий день, охопивши руками голову, і наступного ранку він усе ще був там. Никита вирішив, що в таких випадках найкраще допомагає вино, і переконав його напитися вина, немов це ліки. Три дні і три ночі сидів заціпенілий Бавдоліно під тим деревом.

На світанку наступного дня Никита пішов до нього, але його там уже не було. Він обшукав цілий сад і дім, але Бавдоліно зник. Боячись, що той наважився на якийсь розпачливий вчинок, Никита звелів Теофілактові із синами шукати його по всій Селімбрії і навколишніх полях. Через дві години вони вернулися, гукаючи, щоб Никита пішов подивитися. Вони завели його на луку за межами міста, де вони раніше бачили колишній стовп подвижників.

У підніжжі стовпа скупчився гурт цікавих, показуючи вгору. Стовп був з білого каменю, заввишки майже як двоповерховий будинок. Вгорі він розширювався, утворюючи квадратну терасу, оточену парапетом з нечастих стовпчиків та поручнів, теж кам'яних. Посередині стояло невеличке шатро. Це розширення на верхівці стовпа було невеликим — якщо сісти на терасу, то ноги будуть звисати, а шатро ледве поміщало одну людину, скорчену і навпочіпках. Звісивши ноги, сидів там нагорі Бавдоліно, і видно було, що він цілком голий.

Никита гукнув йому, щоб він злазив звідти, спробував відчинити дверцята у підніжжі стовпа, за якими, як буває в подібних будівлях, були гвинтові сходи, що вели аж до тераси. Але двері ці, хоч і перекошені, були закриті зсередини на засув.

— Злазь, Бавдоліно, що ти збираєшся там робити? — Бавдоліно щось відповів, та Никита добре не розчув. Він попросив, щоб йому знайшли досить довгу драбину. Коли її принесли, він з трудом виліз по ній і опинився головою біля Бавдолінових ніг. — Що ти хочеш зробити? — знову спитав його.

— Залишитися тут. Тепер починається моя спокута. Я молитимусь, розважатиму, розчинюсь у мовчанці. Спробую досягти віддаленості й самотності супроти будь-яких думок і фантазій, не відчувати більше ні гніву, ні бажань, не думати і не міркувати, звільнитися від будь-яких уз, вернутися до абсолютної простоти і не бачити більш нічого, крім сяйва темряви. Звільнюсь від душі й розсуду, сягну по той бік царства розуму, огнистими шляхами довершу в темряві свою путь…

Никита зрозумів, що він повторяє те, що чув від Гіпатії. Цей нещасливець так прагне втекти від будь-якої пристрасті, що сидить там, нагорі, у самоті, намагаючись стати таким самим, як та, яку він усе ще кохає. Але він не сказав йому цього. Спитав лиш, як він думає там вижити.

— Ти розповідав мені, що пустельники спускали на мотузці кошик, — сказав Бавдоліно, — а вірні залишали йому в милостиню їжу, яку самі не доїли, а ще краща була б та їжа, яку не доїла їхня худоба. І дещиця води, хоч можна й страждати від спраги, очікуючи час від часу дощу.

Перейти на страницу:

Эко Умберто читать все книги автора по порядку

Эко Умберто - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Бавдоліно отзывы

Отзывы читателей о книге Бавдоліно, автор: Эко Умберто. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*