Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Мужі новгородські знайшли що відповісти Святославу.
– Желаю на тя пити! – промовив Михало.
– Пий! – сказав князь і взяв зі столу чару, по вінця налиту червоним вином.
Княжі слуги брязкотіли уполовниками, бігаючи між столами й наливаючи чари вином і медом.
– Чого ж не п’єш? – сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.
– Не могу я з такої посудини пить, – промовив Михало.
– А з якої волієш? – засміявся князь, показуючи на столи. – Є чари, а є й корчаги… Вибирай, тисяцький!
– Волів би, княже, випити на тя со братини, із тобою сукупно, – показав Михало на велику срібну братину з двома ручками. – Ти почнеш її, я докінчу, княже?
– Налийте! – сказав князь.
Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовників, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидві руки. Усі в палаті мовчали, і в цьому мовчанні князь підніс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михалові.
– Пий! – промовив князь.
Але Михало мав сувору новгородську вдачу.
– Не могу, – рішуче сказав він.
– Чому не можеш? – запитав суворо князь, і в палаті, де досі стояв гамір, запала напружена тиша.
– Заки ти, княже, – промовив Михало, – випив на нас, новгородців, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.
– Сміливий ти чоловік, – зареготав князь Святослав, – а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину… І щоб так пили довіку!
Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кілька уполовників, підніс її до уст і важко, з передихом, але випив до дна.
І тоді забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купці київські, мужі новгородські випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось після князя не годилось. У сінях заграла музика – кілька мідних труб, багато сопілок, цимбали й бубни.
Загомоніла, зашуміла багатьма голосами палата, ніби увірвався сюди знадвору свіжий, теплий вітер. Дяка богам і князеві – по довгих страдних днях тихо в городі Києві, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболівати про життя своє й дітей – слава, слава князеві Святославу, князеві київському Ярополку, деревлянському князеві Олегу, новгородському князеві Володимиру!
Князь Святослав із синами своїми сидить за столом, чує ці крики, але хміль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чоті, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужів у палаті, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира – й до крові стискує уста.
Князь Святослав відчуває, що не все гаразд між його синами, але розважливо думає, що цьому є тільки одна причина – молодість. Поки молоде – в жилах грає кров. Хіба не був сам таким колись Святослав? А промине молодість – і відчують сини, що вони одного роду, мир і дружба будуть між ними.
У палаті пробували співати. На поміст, де звичайно сидів князь, виходили уноші й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й співали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кінці палати й перекликались різними голосами.
Але це були не ті пісні, які хотіла почути душа князя Святослава.
– Покличте Баяна! – велів князь.
А вже він ішов із Людної палати між рядами бояр, що розступались перед ним, – сивий, старий, але ставний, мужній Баян, у білому одязі, з цимбалами в руках.
– Заспівай нам, Баяне! – попросив князь.
Баян зупинився, низько вклонився князям, але не сходив з місця.
– Знаю, Баяне, – посміхнувся Святослав.
Баянові налили келих, він випив його до дна, витер вуси.
– Спасибі князеві, а дружині слава!
Він сів на помості перед князем. У палаті стало так тихо, як на Дніпрі перед світанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалів – і ніби задзвеніла хвиля в прибої.
– Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братів – Кия, Щека, Хорива і сестру їхню Либідь, про многих князів наших і про всіх людей на Русі, гей, гей!
І під ці слова, під тихе відлуння дзвінких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє…
Чому ж сумно було в цю годину князеві Святославу, чому так билося його серце, так боліла душа?
Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та він іншого життя не хотів би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але він і цього не боявся: так мусить бути, він не одступить від нього навік.
А все ж він хотів серед трудів цих і брані, серед гіркого життя бути тим, про кого мріяв усе життя, – вільною, як вітер, людиною, хоч короткий час пожити, як усі, він хотів, як і всі, любити…
І тоді, коли Баян співав пісні, а всі в палаті підхоплювали його слова, князь зрозумів, що йому треба зробити й чого він ніяк відкладати не може.
– У великих трудах жили люди наші, на многі брані ходили, кістьми своїми землю засівали, кров’ю-рудою поливали, гей, гей…
Князь Святослав слухав, як співає Баян, слова його западали в саме серце. І тихо, щоб ніхто не помітив, встав із-за столу, вийшов з палати.
Тільки надвечір розійшлися з княжих теремів новгородські гості, бояри київські й воєводи. Деякі з них упилися, і довелося їх вести під руки, деякі трималися на ногах, тільки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всі були цілі, здорові і ніхто з них не пошкодив ні свого, ні чужого тіла.
З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала – він довго співав і пробував показувати, як руські люди варягів воюють, а потім заснув.
І тоді його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородців взялися, підняли килим з Михалом і тихо понесли. Він спав спокійно, склавши на грудях жилаві руки.
Ще якийсь час після цього на Горі чути було крики й шум, то тут, то там брязкотіла зброя, хтось пробував співати, але не міг звести голосу. А далі зайшло сонце, сутінки обгорнули Подол і передграддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засинав.
Не спав тільки князь Святослав. Він пив і мед, і ол, але не впився, був на пиру в палаті, але не міг перемогти своєї туги. Коли все на Горі затихло, він ще довго сидів у покоях. І велів, нарешті, покликати Добриню.
Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скільки треба було б випити цьому богатиреві, щоб поточитись?! Він, правда, і сам не давав собі волі, бо знав, що невдовзі мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода.
– Як гуляють наші гості? – запитав Святослав.
– Зачали добре, – відповів Добриня, – днів три тепер похмелятимуться.
– Нехай погуляють, – посміхнувся Святослав. – Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобі, Добринє.
– Знаю, княже, і все зроблю.
– Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, – дивлячись на Дніпро, що між круч і кіс стелився срібною стежкою вгору, сказав князь, – і будеш ти йому там замість мене – правою рукою, отцем. Дивись, Добринє, великі діла будуть перед вами, великими трудами доб’єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгороді, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде – їдьте сюди на підмогу.
– Слухаю і все зроблю, княже!
– Іще про одно прошу тебе, Добринє: коли сумніватиметься Володимир – порадь йому, важко буде – допоможи, небезпека – захисти. Він – князь, але хіба князям не потрібна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що він не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що він син роби Малуші. Хотів порадувати його – привезти до Києва матір. Що ж, бач, не судилось.
– Княже! – сказав Добриня. – А коли я знайду й привезу Малушу?
Князь Святослав заплющив очі, немов хотів пригадати щось з далекого минулого, а потім подивився на Добриню.
– Згода, Добринє. Три дні тобі досить?
– Досить, княже! – схопився Добриня.
– Їдь, воєводо!
Темної ночі два вершники виїжджали через ворота на горі, де починався шлях на Перевесище й до Росі. Сторожі на воротах не затримували вершників – вони пізнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершників і сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось підступно не підкрався з поля, а кого сторожі випустили з Гори – щаслива тому путь!
