Мальви - Іваничук Роман (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Попереду довгої імператорської валки їхав на білому коні султан Ібрагім. На його жовтуватому обличчі появилися рум'янці, очі сіли спокійно в орбіти, тримався він прямо, виставивши вперед коротко стрижену рідку бороду. Подеколи змахував для привітання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срібні монети.
Люди викрикували осанну султанові, билися за гроші, ошалілі дервіші витанцьовували перед процесією, деякі в екстазі розтинали собі вени і падали під копита, щоб показати свою готовність пролити кров за падишаха.
Поруч із султаном їхав Аззем-паша, звісивши в задумі голову.
«Кілька днів тому ці самі люди вітали Амурата, — думав великий візир. — Вітали так само захоплено. Нині його ніхто не оплакує, нині мають нову цяцьку. Що це? Знецінення султанського престижу чи байдужість народу до державних справ, які завжди звершуються без його відома? А й справді, що залишається людям, крім видовищ? Від того, що міняються імператори, не міняється людська доля, а є нагода порозважатися серед будня. Але чому ніхто не обурюється, що цього білого коня, на якому зараз їде Ібрагім, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на білій чалмі султана — емблема підкореного Багдада? Невже ніхто не помітив такого страшного блюзнірства?.. А я? Я теж їду поруч з Ібрагімом, схвалюючи своєю присутністю це блюзнірство. Але ж я один нічого не можу зробити — позаду мене Hyp Алі з полками яничар... Ба, і за ними теж. Отой бідний ремісник, що он стоїть із згортком паперу в простягнутій руці, певно, хоче подати прохання новому султанові, а бостанджі-баша штовхає його в груди, щоб не затьмарював урочистості всенародного свята. Отой бідний ремісник і я, найвищий державний сановник, обидва однаково розуміємо все, що діється нині, але ні він, ні я не можемо протестувати. Навпаки, на свої кошти й своїми силами влаштовуємо цей парад, а в душі сміємося. Всі сміємося, крім одного хіба Ібрагіма, який їде на білому коні. Як же вибратися з цього колеса?»
Дервіші бігли юрмами попереду процесії, несамовито верещали, від їх вереску чманів народ, бився в конвульсіях, дехто вибігав на дорогу, падав і цілував сліди копит султанського коня.
«Чи не єдине, на чому тримається імперія, — з жахом подумав великий візир, — це груба сила і фанатизм, розбурханий такими видовищами?»
Імператорський почет прямував до мечеті Еюба, названої ім'ям Магометового прапороносця, який у 48-му році хижри пішов завойовувати Константинополь і загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Візантії, спорудив біля гробу Еюба мечеть, в якій зберігалась одна з чотирьох шабель халіфів пророка — шабля Османа. Нею нині мали оперезати нового султана Туреччини.
Процесія зійшла з широкої вулиці Шахзаде в тісні провулки, видовжилася, народ не вміщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустріли дерев'яні й саманні халупи. В далині, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч — мармурова усипальниця прапороносця Еюба.
— Це тут криниця з водою безсмертя? — нахилившись до великого візира, наївно спитав Ібрагім. Він чув цю легенду ще в дитинстві, тепер цікаво було дізнатися, скільки в ній правди.
Аззем-паша прокинувся від задуми, глянув на Ібрагіма насмішливо і відповів, забуваючи про титулування:
— Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи безсмертних людей, і нема надії, щоб бризнуло джерело.
Ібрагім не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, відчинилися ворота, на порозі мечеті стояв шейхульіслам. Султан зліз із коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духівник сім разів благословив Ібрагіма, потім підійшов до нього, і прив'язуючи до пояса меч, промовив:
— Царю наш, хай вітає тебе аллах і Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго.
Ібрагім випростався і продекламував у відповідь слова, яких навчив його шейхульіслам:
— Присягаю, що зелений прапор пророка розвіється від Багдада до Відня, від Каїра до Корсіки. Я завоюю німецьку землю, а на вівтарі святого Петра в Римі звелю годувати свого коня.
Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно:
— О султане, хай сповняться ці слова великого Баязета.
Ібрагім знітився, збентежено забігали очі, шейхульіслам, звівши до неба очі, шептав слова молитви.
Ювелір Хюсам з дружиною Нафісою сиділи на бруку навпроти яничарських казарм, біля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись із мечеті Еюба. Нафіса ще надіялась побачити свого вихованця Аліма.
Довжелезні казарми стояли тут, у центрі міста, ще з часів Урхана, творця султанської піхотної гвардії «йені-чері». Ні один султан не наважувався поминути ці казарми, повертаючись у Біюк-сарай з мечем Османа при боці. Чи міг передбачати Урхан, що його ідея оновлення турецького війська так жорстоко обернеться проти спадкоємців османського престолу? Чи міг угадати, що воїни, які мали стати слугами трону, самі заволодіють ним і саджатимуть на нього собі вигідних султанів?
Але тоді таке військо було необхідним. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного війська. Урхан зібрав потурчених полоняників — босняків, греків, вірмен, озброїв їх і взяв на своє утримання, щоб були слухняними. Засновник дервішського ордену Хаджі Бекташ благословив нове військо. Опустивши довгий чернечий рукав на голову першого яничара, мовив: «Називайтеся «йені-чері». Хай буде ваше обличчя грізним, рука переможною, мечі гострими, а хоробрість нехай стане вашим щастям».
Для підтримання престижу нового війська Урхан сам записався в першу орту64, а всьому корпусові дав герб — ложку, щоб нагадувала воїнам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили на вирізці високої шапки над чолом. Ложка — символ наживи — сподобалася яничарам. Небавом вони самі почали створювати такі емблеми. Казан, у якому варилась їжа, став священним символом орти і дорівнював прапору. Залишити котел у руках ворога вважалось найбільшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Військові ранги теж запозичили з кухонного лексикона. Полковника орти називали чорбаджієм — майстром великої супниці, лейтенанти називались сакка-башами — водоносами. Апетити яничарів зростали і згодом почали проявлятися не тільки в емблемах і рангах. Яничари вимагали підвищення плати за службу, домоглися визнати їх кастою, рівною улемам65; щоб мати запоруку серед духовенства, закріпили дев'яносто дев'яту орту за орденом Хаджі Бекташа. Врешті почали диктувати свою волю султанам.
З казарм почали виходити яничари — сини Греції, Болгарії, Грузії й українські мальви. В коротких шароварах і кунтушах, у високих з білого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувались в ряд для зустрічі султана.
Попереду першої орти, до якої повинен був підійти Ібрагім, стояв молодий чорбаджі-баша.
Нафіса підвелася з бруку.
— Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Аліма.
Сиди, сиди, — смикнув Хюсам дружину за фередже, — це командир орти, Алім же зовсім молодий.
Заметушилися люди на вулиці, загомоніли, закричали — до яничарських казарм наближалася султанська процесія.
Ібрагім зупинив коня біля вишикуваної першої орти. Hyp Алі під'їхав до чорбаджі-баші. Молодий полковник із коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед агою яничар, чекаючи його команди. Hyp Алі вдоволено усміхнувся. Він не жалкуватиме, що під Багдадом призначив цього гордопоставного гяура башею першої орти. Тільки такі, рівні силою і завзяттям, можуть бути справжніми супротивниками своїх хоробрих співвітчизників. Нині ж молодому чорбаджієві випало особливе щастя: вітати від яничарів нового султана і записувати його до свого полку.
Hyp Алі кивнув головою.
Чорбаджієві подали чашу, наповнену щербетом, і він, карбуючи крок, підійшов до султана.
Великий із великих, султане над султанами! — промовив голосно. — Раби твої, непереможне військо яничар, хочуть зустрітися з тобою в країні золотого яблука — на Дону, Дніпрі і Віслі!
