Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович (книги онлайн читать бесплатно txt) 📗
Дівчина хльоснула коня, й розмова на тому урвалася. Віз поторохкотів на північ, відділ пішов швидким маршем на південь. Хлопці побажали раненому товаришеві щастя.
«До побачення, друже! До побачення!..»
«Прощавай, брат!»
Чи знайшов щастя той юнак з своїм янголом–хоронителем, з тією заплаканою дівчиною, невідомо. Але від хлопців щастя втекло. Зрадило їх.
Доки вони дійшли до місця пролому, до Княжого, шлях їм до волі був уже закритий. Большевики швидко залатали проломину, затягли її свіжими силами, замкнули. І, коли хлопці наблизилися кількома розстрільнями, на всяк випадок розгорнувшись так по житах і картоплях, на них від Княжого полоснуло шаленим кулеметним, а потім і мінометним вогнем. Заговорило з Княжого, заговорило з Хильчиць і зі Скваряви…
То вже був безнадійний бій.
Кілька разів розстрільні підіймалися й кидалися на приступ у проміжок між Княжим і Хильчицями і кожен раз були відкидані з великими втратами.
Тут можна здуріти з одчаю. Петро зовсім посірів і вибився з сил. Він бачив усю безнадійність операції, безнадійність їхнього становища й одчайдушно кидався перший вперед, але, побачивши, як падають товариші й як вони відступають, вертався назад, мало не плачучи. Він би ладен уже був умерти, але кулі його чомусь не брали, оминали, ніби він заговорений…
Дорого коштував цей бій.
Група їхня дуже поріділа. Багато загинуло з тих, що вночі так щиро сміялися з оповідання про Броди й так щиро зголосилися йти на прорив. Загинув і сам веселий оповідач — його розірвало міною. Загинула й половина німців. Але живі не нарікали, билися хоробро й затято.
Тільки ж гай–гай! Спізнилися вони. А батогом обуха не переб'єш. Треба шукати іншого, слабшого місця.
Скориставшись з того, що знялася буря, загриміло й линув буйний дощ, загін відступив. Петро ледве знайшов Романа. Коли б не дощ, то, може, й не знайшов би. Кінь тинявся по житі, а Романа не було. Бо Роман лежав на землі непритомний, він пішов був зразу з розстрільнею до бою, та скоро звалився безсило. Дощ опритомнив Романа, він очуняв і застогнав. Саме вчасно. Петро почув голос, підбіг, звалив Романа на свою широку спину й подався слідом за товаришами в дощову мряку… Коня вони покинули, бо він уже їм не потрібен, він тільки зраджує їхню присутність.
Кінець. Уже їм не видертися з цієї пастки, з цього котла смерти. Це тепер ясно. Від тієї думки, власне, від того болісного переконання душа Петрова заячіла тужно, як на смерть розкремсаний птах. Але він зціпив уста й мовчав.
Рештки загону відійшли далеко від місця бою й залягли в житах. Попадали, змучені, на землю й так лежали. Ніхто ні на що не скаржився, ніхто ні на що не нарікав. Не нарікав ніхто й на Петра. Що ж, значить, така їхня доля, їх давно вже покинено напризволяще, на самих себе. А яка з них сила?! Супроти такого ворога!
Петро зціпив зуби й думав, думав. Не відчував навіть власної рани. Не відчував утоми. Відчував тільки відчай, метався серцем і душею за цих людей, шукав думкою виходу й не знаходив його. Передумував, чи не винен він у біді цих людей. Ні, він не винен у біді цих людей. Він не винен ані в Романовій долі, ані в долі цих німців, що виявилися такими симпатичними, такими щирими товаришами, ані в долі інших.
Порадилися й вирішили: перепочивши, йти на обхід тих обсаджених сіл. Ні, раніше дочекатися ночі, а тоді йти на обхід тих сіл, пошукати слабшого місця і в темряві спробувати ще щастя, досягти вночі того, що не вдалося вдень.
Але здійснити цей намір їм уже не судилося. Якась вища сила розпорядилась по–своєму їхньою долею. Як пішло на кінець, то відповідні події почали розвиватися швидким темпом їм на погибель.
Спершу прояснилося небо, відійшла гроза далеко на південь, ніби проломила перстень і погнала полчища своїх хмар навтьоки, услід за частинами генерала Ліндеманна. Сліпуче сонце залило світ. І воно світило так яскраво, що тяжко було на той світ дивитися, ніби не перед добром. Ніби сонце хотіло сказати всім, що от нате, надивляйтеся на мене, на моє радісне, золоте, життєдайне сяйво — востаннє, а я вам посвічу й засяю так, як ще ніколи у вашому житті…
Потім у сліпучій синяві зарокотали мотори. Всі дивилися пильно й зразу не побачили нічого. Петро мав гостре око, але теж не міг щось углядіти, хоч мотори ревли досить низько. Нарешті розглядів — в блакиті над ними рухалися теж блакитні від повітря між ними й землею великі машини, на крилах у них чітко вимальовувались чорні хрести. Ескадра бомбардувальників, штук із двадцять. Німецькі. Побачили гостей і інші й зітхнули з полегшенням — ці не будуть їх бомбити. І лежали мирно, обличчями вгору, дивились на бомбовози і дивувалися, що вони такі великі, так низько летять, а майже непомітно з землі…Тим часом бомбовози робили дугу, звертаючи назад… Хлопці дивилися на них з цікавістю, спокійно міркуючи, що це вони завертають на Княже, заходять на бомбардування. Це добре буде, допоможуть прорватися. Перші літаки доходили до того місця, де вони (рештки загону) лежать горілиць… Раптом літаки з виттям пішли вниз, пікіруючи… Схоплюватись і ховатись було вже пізно… Гряд бомб укрив їх, лежачих горілиць на відкритому місці, бо ж вбоге жито не може прикрити від ока згори… За першими літаками скинули свій вантаж інші, вони долітали до об'єкта й ішли в піке, виючи й стріляючи з бортових гарматок та скидаючи бомби… Хтось закричав крізь пекельний грохіт, хтось схопився й побіг…
Петро з Романом лежали поруч і ждали своєї черги — влучить чи не влучить.
— А він же, сучий син, бачить, хто ми такі!.. — промовив Роман назустріч німецьким бомбам, заїкаючись не так від жаху, як від досади, від злости, від жалю. — А він же, сучий син, знає, хто тут лишився в оточенні!..
Петро мовчав. У його голові за ці хвилини перебігло більше думок, ніж за цілі роки, і він зрозумів деякі речі за ці хвилини ясніше й глибше, аніж за все своє життя. І, мабуть, за ці хвилини він остаточно посивів.
І на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не минула більшости з їхньої групи.
Коли закінчилось бомбардування, й блакитнокрилі машини відлетіли, й коли розвіявся дим і пил, очам живих відкрилося жаске видовище.
Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала під чорним шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими кротовими нагребками, вкрилася димлячими кратерами й їдучим смородом тротилу. Поміж тим усім лемент, стогін, прокльони й благання поранених про допомогу. Покалічені тіла товаришів звивалися тут і там… Загинули майже всі… Лишилося чоловік з десять, що разом з Петром і Романом зірвалися на ноги. Серед уцілілих було й троє німців… Живі побігли помежи кратерами, оглядаючи моторошну картину спустошення. Ранені кричали до них, благали дострілити… Боже, як вони кричали, як вони благали, ті люди з повириваними животами, з попереломлюваними хребтами, з повідриваними ногами й руками!.. А один здалеку, боячись, що його не помітять, високо підняв голову, звівся на руки й повз, тягнучи перебиті стегна за собою, повз швидко й кричав щось нечленоподільне… Петро глянув і стрепенувся увесь, мов ударений струмом: «Знову той кінь! з перебитим хребтом!.. Біжить на передніх ногах, і не може, й ірже жалібно, тоскно!..»
Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв тремтячими руками свій автомат з шиї й простяг його німцеві, такому ж, як і сам, молодому, розгубленому солдатові:
— На… Ти німець, тобі не жаль… Достріль!.. Достріль їх усіх… Ти німець, тобі не жаль… На! На!
Німець відсахнувся, подивився на простягнений автомат, подивився навколо, подивився тоскно угору й опустився на землю.. І раптом заплакав. А потім зітхнув і під поглядами всіх присутніх, звертаючись до них, твердо промовив:
— Добре… Я німець… Я покажу приклад.
По тих словах вийняв пістоля й швидко вистрілив собі в скроню.
Юнак, що подавав автомат, вражений, хотів миттю зробити те саме, але Петро вхопив за автомат рукою.
