Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗
Я не розумів Ґонтаря: чого він хоче? Шоб я принишк у своїй норі? Шо йому, зрештою, до того… до моєї долі? Невже старий цинік приберіг у собі якусь краплину порядності?
Він довго стояв на згарищі Несміянової хати, від якої віяло мокрим, прибитим дощем димом; я в думках заклинав його, щоб надихувався цим руїнним духом.
На що я сподівався?
Ген-ген пізніше, коли я самотній, як голодний вовк, скавулів у лютих дебрях Сибіру, хтось до наших бараків переслав із Бистричан новину, що застрелився Ярослав Ґонтар. Признаюся: новина мене, грішного, втішила. Це означало, що Гонтаревій душі набридло орати мертві піски й висівати в безплідну скибу стоколос, що не дає зерна; я думав, що душа до нього повернулася, розколовши показну маску байдужості, в той момент, коли він стовпенів посеред Несміянового дворища і дух погарищний проникав у кожну його клітину; і не мав він більше сили й охоти втекти від всюдисущого смороду руїн…руїна поселилася в ньому, він врешті сам себе відчув руїнником.
І він пустив собі в рот кулю; мусив це зробити, якщо відчув себе нормальною людиною, якщо осягнув себе, питаючи: хто єсьм?
Я молився за його душу і просив Бога відпустити йому гріхи.
Я згадував його: ні, не в усьому він не мав рації… хоч би взяти трагічний кінець мого так званого апостолювання, який він провіщав. Я сотні, тисячі раз переживав ті ганебні хвилини, коли енкаведисти… і не так, може, енкаведисти, як таки місцеві стрибки силоміць, грубо втовкували в драбини, в солому мене з Іриною й при цьому щось веселе приговорювали… щось сороміцьке… щось зневажливе… щось таке, що не вкладалося мені в голові, бо ж стрибки було колись моїми учнями.
Я їх упізнавав… я їх не хотів упізнавати; я пам'ятав їхні імена; я примушував себе їх забувати.
Апостола з Горопах — я був у цьому переконаний — ще міг порятувати церковний дзвін, алярм квапливий, що кликав людей на мій порятунок. Дзвін, щоправда, лементував, проте люди не збігалися мене боронити, кожен мав свій страх. І я, молячись за душу Гонтареву, запитував у Господа: «Невже страх направду був аж таким безмежним, більший від любові й довгих літ мого подвижництва в Горопахах, де я не тільки навчав, як чесно, мудро і гідно жити, але й повсякчасно ризикував власною екзистенцією?»
Господь мовчав, надто глибоко ми сиділи в сибірах, щоб долетіли наші жалі до нього, і надто багато було нас, покривджених, щоб кожного вислухати…
То ж запитую тебе, художнику — мій молодий сусіде, як ти намалюєш на моєму портреті розчарування сільського апостола, оте його довге очікування людської вдячності, оті запізнілі й через те зжовклі й зблідлі Ґонтареві слова про неможливість бути нейтральним у земному житті…
Я тебе виглядав…
Можеш вірити або ж не вірити, але нападали на мене, як вороги, самотинні, повні сирітства, жалю і глухої німоти дні і, рятуючись од напасників, я кривуляв стежкою поза городами, обминаючи колгоспний, повсякденно немовби поруйнований ордою двір, і виходив на «цісарку» — стару, ще австрійську дорогу за селом; тут біля покинутого кар'єру, що поріс ситняком і полином, а саме його дно світилося дзеркальцем води, я сідав на пагорбку, де колись стояв, може, пам'ятаєш, так званий «Петрів хрест» — височенний, тесаний із дуба, мовби аж обвуглений від часу й дощів, що його вкопали на місці, де вбило громом тутешнього ґазду Петра Ориня, і годинами дивився на дорогу, визираючи тебе. Так принаймні я пояснював своє сидіння на пагорбі самому собі, бо, якщо зважити на «хлопський розум», то моє визирання було марним і смішним, не мав я ніякої надії на твій приїзд, ти у тамтому Львові жив своїм життям й годі було сподіватися, що котрогось дня раптом спам'ятаєшся, залишиш лекції в інституті, малювання, виставки, поїздки, вродливу свою дружину й чимдуж примчиш в Горопахи до осиротілої після материниної смерті хати, щоб продовжити безконечну роботу над моїм портретом; кажу «безконечну», бо вже й не пам'ятаю, коли ти її розпочав, і не пам'ятаю, скільки разів, приїжджаючи в Горопахи, то ти домальовував мій многотерпеливий портрет, то просто цілими днями стовбичив перед ним, роздумуючи, певно, над метаморфозою моєї особи. Я також маю підозру, що, вдивляючись у мій портрет, ти помічав зміни й у самому собі: ти був інакшим тоді, коли вперше клав на мольберт заґрунтоване полотно й вмовляв мене посидіти кілька сеансів на стільці… ти був тоді ще молодим, око твоє ще не вміло вловлювати й вимірювати глибину тіней й не вміло воно проникати в незвідані світи, у непролазні хащі людської душі; ти бачив тоді ображеного, замкненого в собі гордого, аскетичного ззовні, у потертій фуфайчині й кирзаках старушка, який гостро споглядав на світ, презирливо стуливши губи; власне презирливість, відчуженість від світу, що пробивалась на лиці, відповідали тодішньому моєму душевному стану, і таким треба було залишити на полотні моє зображення, вважаючи роботу завершеною, але через рік чи через два ти чомусь повернувся до мого портрета, він тебе мучив і мучив, очевидно, в художньому твоєму баченні світу відкрилося іще одне, чи двоє, чи й троє нових вікон, через які світ ринув у твою душу, ти навчився мислити пензлем, і коли мій портрет ти знову поклав на мольберт, і коли я, позуючи, знову сидів перед тобою на стільці, то відкрилося тобі, що іронії й презирливості в мені чи то зменшилося, чи згладилася їх різкість, чи натомість душа моя почала сумувати.
І так тривало кожного разу, коли ти приїжджав додому в Горопахи; ти заледве відмикав двері своєї хати й відчиняв навстіж вікна, щоб із неї, з хати, витікав затхлий неживий дух, а замість нього хата наливалася, як дзбанок, сухим леготом стерні, запахом соломи, дорожної пилюки, яблук, що достигали в садах, і хапав свій мольберт, перемахував через перелаз і знову всаджував мене позувати, примовляючи: «Ну-ну, що у вас нового чувати, Северине Петровичу?»
Очевидно, так само я міг тебе, мій сусіде, запитати, я ж бо теж видів, що й ти сивієш, що очі маєш глибші, що частіше брови хмуриш у задумі… ти, малюючи мене, шукаєш самого себе, себе поглиблюєш і тішишся, що вмієш себе будувати; мені цікаво було тебе слухати, коли я сидів на стільці, позуючи, і легко було спостерігати, коли ти гриз свої пензлі, жбурляв їх, і ненавидів себе за безсилля, коли я тобі «не давався», ти готов був ухопити мене за рамена й потрясти мої кісточки, щоб я «відкрився»… і тішило мене, коли ти стояв переді мною усміхнений, задоволений від вдало упійманого штриха. Колись, може, згадаєш, сусіде, старого вчителя, своє терзання над його портретом і признаєшся своєму біографу, що це були студії над самим собою.
Шо ж стосується мене…
Шо стосується мене, то… то я спробував перефразувати відому сковородинську фразу, що «світ мене ловив і не зловив» на протилежне константування: світ мене таки упіймав. І це, бігме, не була капітуляція, зрада самого себе, чи як ще інакше назвати метаморфозу, що поступово оволодівала мною. Іноді з цікавості я діставав із-за шафи, загорнутий у стару сорочку, щоб не припадав пилом, мій портрет, який ти залишав у мене, й зблизька до нього придивлявся. Якби хтось зблизька підглянув моє заняття, то мав би мене за дивака, за такого, який сам собою милується, одначе «той збоку» не міг знати, що це не було любуванням, а наче впізнаванням самого себе. Я мінявся: три чи чотири роки тому з мене пирскала, мов їдь, люта злість, яка змінилася іронією й презирливістю до світу, потім напав на мене сум, потім підкралася самотність, потім — розпач, що межував із божевіллям, потім ти уловив у моїй душі якийсь світлий оптимістичний трагізм.
Що уловиш, розпізнаєш, мій друже, цього року? Старість, що різьбить на моєму обличчі свої карби? Чи може, розпізнаєш надію… надія, немов далека співанка у далекому полі — мелодія то виринає і біжить на гребенях житніх хвиль, то несподівано впадає у житні нетрі й глухне там, борсається, як голуб у сильці… борсається і таки визволяється, щоб знову позолотити собою гребені полів. Зрештою, на що може сподіватися, яку надію може плекати засушений, як квасолевий стручок, добре таки підтоптаний дідок? Надію на легку смерть? Надію, що життя не кінчається, що ще встигну виорати не одну скибу, й ще кину в скиби зерно… зерно проросте, вижене колос — і ще буде на столі хліб.
