Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина.
І не тільки про це, а й про всі справи радилась княгиня з Добринею. Він був добрий воєвода, сміливо стояв на стіні, умів вести за собою людей, та й люди вірили йому.
Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добрині про все, що діялось на Горі.
– Важко, дуже важко на Горі, княгинє, – говорив Добриня, – вже люди починають нарікати, що це їх покарав Перун, супроти християн говорять… Дехто каже, що треба принести…
– Чого ж ти замовк, Добринє?
– …треба принести в жертву людину…
Запаленими очима дивилась княгиня на Дніпро, спраглі уста її шепотіли молитву.
– Ти дивись, дивись, Добринє, чи не видно лодій з Чернігова?
– Не видно, матінко княгинє.
– Так що ж робити? – шепотіла вона. – Господи, настави, настави!
Добриня подумав.
– Треба слати, княгинє, людину до Чернігова, в землі наші, кликати поміч.
– Але як, Добринє, кого?
– Дай подумати. Усе зроблю як слід, княгинє.
Була темна, задушлива ніч на початку місяця червна. На Горі не тлів жоден вогник. Темно було навкруг стіни. Тільки в одному місці, на передградді, буяв вогонь і звідти ж долітали звуки бубна і крикливої печенізької пісні.
Разом із Добринею один воїн підійшов до краю стіни, зупинився біля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що стоїть він над глибоким проваллям. Але воїн знав, що внизу рів, тверда земля, і, не поспішаючи, зав’язав вузлом кінець мотузка на заборолі, а другий, пильно придивившись, поволі пустив вниз за стіну.
– Прощай, Добринє!
– Прощай, Туре!
Гридень Тур метко переліз через забороло і, міцно тримаючись за мотузок, почав спускатись. Від кінця городниць до дна рову було далеко, мотузок розгойдувався в повітрі, разом із ним робив кола і Тур.
Раз він затримався надовго, повис над ровом, бо йому здалося, що внизу хтось заворушився. Та ні, в рову нікого не було. Він спустився, став, а потім ліг на схилі рову.
Так Тур лежав довго, прислухаючись, а потім сіпнув кінець мотузка, подаючи знак, що буде повзти від стіни. На стіні також сіпнувся мотузок – там усе ще стояв Добриня, він бажав Турові удачі.
Тур поповз. Очі його вже призвичаїлись до темряви, на тлі темного неба він бачив ще темніші бугорки, кущі. Бачив він і повалене печенігами околля, що лежало скрізь, нагадуючи здалеку постаті людей.
І коли б хто пізніше запитав Тура, як це сталось, він не зумів би пояснити. Переповзши високий вал за ровом, околля, яр і ще раз спустившись вузьким рівчаком, він помітив, що опинився просто перед вогнищем, біля якого сидить на траві кілька печенігів.
Проте на Тура ніхто не дивився, вовняна чорна шапка, шкіряний киптар і крива шабля біля пояса, які він зняв з убитого на стіні ворога, робили його схожим на тих печенігів, що сиділи поруч з ним. Ніхто на нього не звернув жодної уваги.
Діялось тут щось неймовірне. Чимало печенігів лежало на хутрах, на кінських попонах і просто на землі, деякі з них ласували ледь підсмаженою на вогні кониною, усі пили з корчаг вино чи мед, а кілька десятків, взявшись за руки, притупуючи ногами, кружляли навколо вогнища.
Вони танцювали під пронизливий гук трьох дудуків, що грали, надуваючи щоки, двох музик, які рипіли смиками по натягнутих на довгі чурбаки струнах, і кількох бубнарів, що вчиняли найбільший шум.
Але й ті, що лежали на хутрах і землі, не були байдужі до музики й танцюристів, а плескали в долоні, кричали, заохочували їх. Тур бачив близько від себе п’яні обличчя печенігів, на яких грав відсвіт вогнища, їхні косуваті, масні очі. Навіть п’яні, вони говорили про Київ, поглядали і показували на Гору.
І, бачачи перед собою ці засмаглі від вітру й сонця безжальні обличчя, Тур подумав про те, що ж буде, коли вони вдеруться до города, пригадав батька свого, матір, Малушу, яка може загинути від їх руки над Россю, і все тіло його затремтіло. Швидше за Дніпро, дійти до першого села, взяти коня й летіти до Остра, Чернігова, кликати поміч!
Та як зараз пройти до Дніпра? Він боявся озиратись навкруг, щоб не привернути уваги ворогів, сидів, ніби підпилий, схиливши голову, трохи похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б він не ступив, – скрізь сидять, стоять, блукають вороги, що пройти тут зараз він не зможе, проповзти – не зуміє. І ще більше його тривожило те, що кінчалась коротка червенська ніч. Вже за Дніпром починало дніти небо.
І раптом він побачив, що просто на нього від вогнища суне кілька печенігів. Вони були дуже п’яні – це видно було по їх ході. Зараз вони пройдуть повз нього і, очевидно, підуть униз, до Дніпра.
Коли вони були близько від нього, він уже стояв на ногах, коли минали його, взяв під руку одного печеніга. Вони йшли далі – і він ішов між ними, на вигляд п’яний, як і вони, та навіть і більше. Не випускаючи руки печеніга, він мало не падав, щось ревів… його сусід, печеніг, навіть обійняв його, притулився обличчям до плеча, щось белькотав. Як хотілося Туру його вбити!
Про одне тільки думав Тур – швидше дійти до берега Дніпра. А печеніги, як назло, ішли надто повільно, зупинялись, щось кричали, падали. І вже в кволому світанку видно було їхні обличчя. Він же все нижче й нижче, ніби зовсім сп’янів, схиляв голову, немов падав, а тим часом тягнув їх до Дніпра.
І от, нарешті, Дніпро. Вже стало зовсім видно, і, може, вранішній вітрець протверезив голови печенігів, бо вони зупинились і закричали.
Тур підняв голову й глянув на печенігів. Добре, що подивився, бо вони, мабуть, зрозуміли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю, підняв її над головою.
Тур не побіг до Дніпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його голову. Кинувся на печеніга, вдарив його кулаками в груди так, що той випустив зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом стяв печенігові голову.
У ту ж мить, коли безголовий тулуб печеніга хитнувся і важко падав на землю, Тур уже біг до Дніпра, став на кручі, змахнув руками, як птах, що починає льот, і одірвався, чорною стрілою полетів униз. Високо знялися бризки, й колами пішла вода.
Тур вирнув далеко. На березі вже збагнули, що сталось, і багато печенігів стріляли з луків, інші, ждучи, коли вирне невідомий, стали на коліна, натягли тятиви.
Стріли пірнали в воду близько від Тура. Він чув їх свист, чув, як поруч булькає вода, і ще раз, ще раз пірнав. А там поплив через Дніпро, вийшов на лівому березі й зник у кущах.
Пізньої ночі на південній околиці города, в хижах біля воріт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до воріт. Загорілось через недогляд, чи, може, залетіла палаюча ворожа стріла – ніхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожує дерев’яному городу.
– Гасіть її, гасіть! – волали навкруги. Але не було води. І тоді люди кинулись гасити вогонь руками, тілом, з криком розвертали, трощили хижі. У диму, серед червоних вогняних язиків вони падали, задихались.
Стогоном і зойками зустрічали ранок знесилені, обпечені люди. Вони просили води, ковток води!
Не тільки покаліченим, здоровим нічим було дихати в городі. Повітря між стінами отруїв дим, із-за Дніпра встало й швидко піднімалось у небі гаряче сонце, за ніч земля остигла, але тепер її немилосердно розпікало безжальне проміння.
І тоді в самій середині Гори, проти теремів княжих, недалеко від Перунового требища, почали сходитись люди. Їх ніхто не збирав, але, здавалося, хтось підказував, що треба іти усім з конців сюди, до теремів.
Ішли чоловіки, жінки, ішли ремісники з передграддя, люди прості з Подолу. Спираючись на палиці, важко пересувались покалічені, зі стогоном, що краяв душу, підходили обпечені, на яких страшно було дивитись.
І вже десь із цього натовпу, мов викинутий хвилею, піднявся над усіма, став на камені старий чоловік з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима – головний жрець Перуна.
Простерши вгору праву руку, він кричав:
