Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
— Бачиш, Соломон мав рацію, — казав йому Поет, — спосіб проти чорноти існує. Може, стріли гунів просякнуті отрутою, яка для тебе є панацеєю, бо скасовує вплив чорного каміння.
— Яка мені різниця — помру я білим чи чорним, — прохрипів Ардзруні і помер, а шкіра його все ще мала непевну барву. Але стріли падали вже так густо, що треба було забиратися з пагорба. Вони тікали до міста, а заціпенілий Поет казав:
— Кінець, я програв своє царство. Не можна надто покладатися на опір, що його чинитимуть панотії. Можна тільки сподіватися, що пожежа дасть нам досить часу. Збираймо свої речі й тікаймо. Шлях на захід все ще вільний.
Бавдоліна в ту мить займала тільки одна думка. Гуни ввійдуть у Пндапецім, знищать його, але шалений їхній біг тут не зупиниться — вони посунуть до озера і захоплять ліс гіпатій. Він мусить випередити їх. Але він не міг покинути своїх друзів, треба було знайти їх, зібрати речі, взяти деяку провізію і приготуватися до довгої втечі.
— Ґаваґаю, Ґаваґаю! — вигукнув він і відразу побачив коло себе свого вірного помічника. — Біжи на озеро, знайди Гіпатію — не знаю, як, але знайди — і скажи, щоб була готова, я прийду і врятую її!
— Я не знаю, як зробить, але я знайде її, — сказав одноніг і одним стрибком зник.
Бавдоліно з Поетом увійшли в місто. Новина про поразку вже дійшла сюди, жінки всіх племен, тримаючи дітей на руках, безцільно бігали по вулицях. Перестрашені панотії, які думали, що вже вміють літати, кидалися в порожнечу. Але їх вчили опускатися згори вниз, а не витати в небі, і вони відразу падали на землю. Дехто намагався розпачливо махати вухами, щоб рухатись у повітрі, але вони безпомічно падали і розбивалися об скелі. Друзі знайшли Коландрина, який був у розпачі через те, що муштра його виявилася невдалою, знайшли Соломона, Борона й Кіота, які спитали про решту.
— Вони загинули, мир душам їхнім, — сердито мовив Поет.
— До наших помешкань, швидко, — гукнув Бавдоліно, — а тоді на захід!
Діставшись до помешкань, вони взяли, що могли. Поспіхом сходячи вниз, навпроти вежі вони побачили, що там метушаться євнухи, вантажачи на мулів свої дібра. Праксей зустрів їх, блідий від злості:
— Диякон мертвий, і ти це знав, — сказав він Бавдолінові.
— Мертвий, чи живий — ти однаково зараз би тікав.
— Ми йдемо. Діставшись до ущелини, ми закидаємо її камінням, і шлях до царства Пресвітера буде закритий назавжди. Хочете йти з нами? Але тоді мусите погодитись на наші умови.
Бавдоліно навіть не спитав його, які це умови.
— Та що мене обходить той твій клятий Пресвітер Йоан, — загорлав він, — я маю журитися про когось іншого! Ходімо, друзі!
Друзі аж остовпіли від здивування. Відтак Борон з Кіотом визнали, що правдивою їх ціллю було знайти Зосиму з Ґрадалем, а Зосима в царство аж ніяк не потрапив і не потрапить уже ніколи; Коландрино та Бойді сказали, що з Бавдоліном вони прийшли і з ним же вони підуть геть; Соломон зауважив, що його десять племен можуть бути як по той, так і по цей бік цих гір, тому для нього будь-який напрям цілком годиться. Поет не сказав нічого — він немов зовсім втратив волю, і хтось інший мусив взяти поводи його коня, щоб він рушив з місця.
Коли вони вже налаштувалися тікати, Бавдоліно побачив, як до них іде один із вкритих серпанком помічників Диякона. Він ніс шкатулку:
— Це полотно з його обрисами, — мовив він. — Він хотів, щоб його взяв ти. Використай його на добро.
— Ви теж тікаєте?
Той сказав:
— Тут бути чи там, якщо якесь «там» є, — для нас однаково. Нас чекає доля нашого володаря. Ми зостанемось тут, щоб заразити гунів.
Тільки-но вони опинилися за містом, як перед Бавдоліном відкрилося страхітливе видовище. У напрямі синіх пагорбів виблискувало полум'я. Частина гунів із самого ранку чомусь почала обходити поле бою, це зайняло їм кілька годин, і вони дійшли вже до озера.
— Мерщій, — розпачливо волав Бавдоліно, — усі туди, чвалом!
Інші не розуміли.
— Чому туди, якщо вони вже там? — питав Бойді. — Радше сюди, бо залишився єдиний вільний шлях, на південь.
— Робіть, що хочете, а я іду, — загорлав Бавдоліно, сам не свій від розпачу.
— Він збожеволів, їдьмо за ним, щоб він не зробив собі чогось, — благав Коландрино.
Але Бавдоліно був уже далеко попереду них і, вигукуючи ім'я Гіпатії, мчав навстріч вірній смерті.
Після півгодини лютої їзди навскач він зупинився, помітивши метку постать, яка мчала йому назустріч. Був то Ґаваґай.
— Ти не турбуються, — сказав він. — Я бачило її. Вона тепер у безпеці.
Але дуже швидко чудова ця новина стала новим джерелом розпачу, бо ось що розповів Ґаваґай: гіпатій завчасно попередили про наїзд гунів сатири, які зійшли зі своїх пагорбів, зібрали їх і, коли прибіг Ґаваґай, уже вели їх із собою туди, по той бік гір, де вони добре знали місцевість і куди гунам ніколи не вдалося б проникнути. Гіпатія чекала на вістку від Бавдоліна до останнього і не хотіла вирушати, поки не дізнається щось про його долю, хоч як подруги тягли її за руки. Діставши вістку від Ґаваґая, вона заспокоїлась, усміхаючись крізь сльози, сказала йому, щоб той попрощався за неї з Бавдоліном, доручила йому сказати, щоб він тікав, бо життя його в небезпеці, а тоді, тремтячи і схлипуючи, передала останнє своє слово: вона кохає його, і вони ніколи більше не побачаться.
Бавдоліно спитав його, чи той збожеволів: він не може дозволити Гіпатії йти за гори, він хоче взяти її із собою. Та Ґаваґай сказав йому, що вже пізно, бо заки вони дійдуть туди, де, зрештою, вже переможно носяться гуни, гіпатії будуть уже хтозна-де. Відтак, подолавши свій пієтет до одного з Волхвів і поклавши йому руку на плече, він повторив останнє послання Гіпатії: вона б охоче на нього чекала, але першим її обов'язком є захистити їхнє дитя:
— Вона сказали: я завжди будуть мати зі мною дитя, яке нагадуватиме мені Бавдоліна. — Тоді, дивлячись на нього знизу догори: — Ти зробили дитя з цією жінкою?
— Не твоє діло, — невдячно сказав йому Бавдоліно. Ґаваґай замовк.
Бавдоліно все ще вагався, коли товариші наздогнали його. Він зрозумів, що їм він не може пояснити нічого — нічого такого, що вони могли б зрозуміти. Тоді спробував переконати самого себе. Усе було цілком розсудливо: ліс був уже у владі напасників, гшатії щасливо дісталися до схилів, де їх чекало спасіння, Гіпатія слушно віддала в жертву своє кохання до Бавдоліна заради любові до тієї ще не народженої крихітки, яку він їй подарував. Усе було так до болю розсудливо, що іншого можливого вибору не було.
— А мене ж попереджали, мосьпане Никито, що Деміург зробив усе тільки наполовину.
36. Бавдоліно і птахи Рух [134]
— Бідолашний, нещасний Бавдоліно, — сказав Никита, який так зворушився, що забув покуштувати свинячу голову, зварену в посоленій воді з цибулею та часником, яку Теофілакт зберігав цілу зиму в бочівці з морською водою. — Щоразу, як тобі випадало захопитися чимось правдивим, доля карала тебе.
— З того вечора ми скакали три дні й три ночі, не зупиняючись, без їжі й питва. Потім я дізнався, що друзі мої вдавалися до дивовижних хитрощів, щоб уникнути гунів, яких на багато миль можна було зустріти скрізь. Я їхав, куди мене вели. їхав за ними, а думав про Ґіпатію. Усе правильно, казав я собі, так усе і має бути. Хіба я справді міг взяти її з собою? Чи звикла б вона до незнайомого світу, покинувши невинність того лісу, знайоме тепло своїх обрядів і товариство посестер? Чи зреклась би вона своєї обраності, покликання відкупити божество? Я зробив би її невільницею, нещасливицею. Крім того, я ніколи не питав її, скільки їй років, може, вона двічі могла бути моєю донькою. Покидаючи Пндапецім, я мав, гадаю, п'ятдесят п'ять років, їй я здавався молодим і повним снаги, бо я був першим чоловіком, якого вона бачила, а насправді вік мій хилився вже до старості. Я б забрав у неї все, даючи натомість дуже мало. Я намагався переконати себе в тому, що все сталося так, як мало статися. А все мало статися так, щоб зробити мене нещасливим назавжди. Якби я з цим змирився, то, може, віднайшов би спокій.
