Єрусалим на горах - Федорів Роман (мир бесплатных книг .txt) 📗

— Вам, добродію, палець в рот не клади, — промовив Ґонтар. — Миттю клацнете зубами.

— Я зроду таким вдався, — відрізав я. — Не звик, перепрошую, загортати слова у вату, чи в ще щось м'яке… я звик говорити те, що думаю.

— Прямолінійність, мій пане, не завжди прикрашає інтелігентну людину, — сказав Ґонтар і дістав із кишені коробку «Казбека». — Курите? — Я узяв цигарку, він клацнув запальничкою — ми обидва закурили; тютюн був пахучий, я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а більше — домашнім бакуном. — Ну, а окрім того, я знаю, — продовжував Ґонтар, — що в цьому Богом забутому селі ви тільки те й робили, що заокругляли гострі кути… кути між владою і людьми в Горопахах… кути між різними оперуповноваженими з району й селянами, обкладеними «контигентами»… і навіть кути між «Штефановими хлопцями» і знову ж таки сільським людом. Ви переважно шукаєте компромісів… без компромісів нині не проживеш посеред всесвітньої колотнечі. Чи неправду я говорю? — Він вивчав мене допитливо і трохи насмішкувато. — Чого ж ви кажете, що не загортаєте слова у вату?

— Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поінформоване. Цікаво, чи знає енкаведе, що мене бито різками прилюдно посеред села… прилюдно бито польськими жолнєжамі під час відомої пацифікації у тридцять першому році? Була така деталь у моєму життєписі. — Очевидно, я даремно згадав тридцять перший рік, що цьому панкові з когутячим пером до моєї біографії. Я був, як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Ґонтар говорив правду: дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то вдавався до компромісу: щоб вовк був ситим і коза ціла. Інколи це вдавалося, а траплялися й невдачі; нерідко я шукав компромісу й з самим собою. Як тяжко я карався, по коліна западався в землю від усвідомлення, що мій син знюхався з більшовиками, як бунтівливе повставав у мені чоловік, який ставив Україну понад усе і котрий не уявляв «інтернаціонального братства» на «інтернаціональній землі» — ідеї, яку сповідував мій Роман; я був інтелігентом у першому поколінні, а всі попередні покоління — не злічити їх — орали і сіяли жито й отже були стокорінням прирослі до землі, до вітцівщини, і тому я не розумів кочівницького безгрунтового комунізму. Син називав мою хліборобську релігією «куркульською стихією» і, бувало, сперечалися з цього приводу, до білого вогню… і ми цим білим вогнем були розмежовані, ми були теоретично ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала наді мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовій комуністичній ідеології принадні райські острівці — оту рівність, оте — братерство, оту — відсутність експлуатації людини людиною… із тих мальованих рожевою і небесними барвами острівців віяв вітер християнського доброчинства, то ж не дивно… тож не дивно, що мій хлопець напився п'яного вітру? У такі безсонні ночі на краю безодні я вибудовував хай крихкі й непевні містки. між сином і мною, і це був компроміс із самим собою.

Скажіть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина?

— До речі, Северине Петровичу, я знаю про вас не від енкаведе, хоч і вони, сподіваюся, мають про вашу особу немало інформації. До війни я декілька разів зустрічався з вашим сином… ми ж прецінь були однодумцями. Він любив про вас розповідати… він любив вас. — Ґонтар добув із кишені хустину й витер спітніле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свічку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтіло в золотистому осяяні. Він називав вас «фатером», ви знаєте про це? Роман хвалився, що його «фатер» — апостол у Горопахах, який прагне усіх помирити, усіх навчити добра, пря потребі допомогти й за кожного скривдженого упімнутися. Шоправда, Роман додавав сокрушно, що «фатер» не визнає політики, ніяких партій, для нього є лише Бог, є земля, є люди, є людські біди. — Ґонтар без мого запрошення рушив на шкільне подвір'я у тінь лип та акацій; він ішов, навіть за мною не оглядаючись; він знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе.

Я шкутильгав за ним.

Чубарики майже бігцем оточили шкільний сад — потонули в лопухах і кропиві.

— Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповідання або й повість, яка мала б називатися «Апостол із Горопах», і прототипом мого героя повинні були стати ви, Северине Петровичу. Я ділився із цим задумом із вашим Романом… — Ґонтар присів на трухляву колоду, що лежала обіч садової стежки. Тільки тепер у тіні, де пахло кропив'яним духом, я помітив, що він дуже стомлений… радше сказати, якийсь випорожнений: ні в очах, ні в усмішці на тонких губах, ні на збриженому зморшками високому чолі я не помітив пульсування життя, радості, а якщо хочете — то й відчуття небезпеки. Нічого цього не було. Зовнішня елегантність, нібито європейський лоск — отой метелик під сизою бородою з ямкою, напрасовані штани, начищені черевики й зелений капелюх із півнячим пір'ям — це тільки маскування. Я раптом відкрив для себе, що і його розмова — це теж маскування: він нічим не цікавився, йому нічого не було потрібно, він навіть нічого не боявся… він жив у далекому потойбічному світі байдужості, де не було ні радощів, ні тривог, любові і смерті, власне, нічого не було… він плив у безбережній і безбарвній тиші, занурений у себе по горло, власне він утопився у собі. Якось не вірилося, що ця людина майже щодня пише в газеті пристрасні, аж гарячі на дотик, гнівні памфлети й статті, вигострені, як багнети… та ще багнети напоєні трутизною, і призначення їх було дискредитувати, змішувати з болотом, знищувати морально націоналістичне підпілля.

Чи, може, гнів, пристрасть, багнет, трутизна — це теж його маскування і він нічим цим не переймається, йому жити нудно й писати нудно?

— Чого ж бо ви не написали вашу повість? — спитав я Ґонтаря. — Якось мій Роман привіз зі Львова два томики ваших «Сільських оповідань», вони дотепер є у моїй бібліотеці. Я їх хвалив… Герої ваших оповідань — нові люди на галицьких теренах. Це було для мене відкриття.

— Дякую, — Ґонтар стримано поклонився. — На все є свій час… є час, як ви говорите, на відкриття нових людей. І настає час, коли й вони сходять зі сцени, а на їхнє місце поспішають інші. Це закономірність. Такою ж закономірністю є те, що я не зумів, чи не встиг… чи не був душевно настроєний написати повість про сільського апостола, вчителя, котрий учив читати й писати не одне покоління сільських дітей; він учив їх також садівництва та пасічництва, в мочарах, де раніше рохкали жаби, навчав селян копати саджавки й розводити рибу, яку потім возили в діжках євреям у Бистричани… він теж роздобув у німецьких колоністів «батоги» полуниць, до того часу невідомої у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, які билися за межу, керував у читальні хором, бо трохи грав на скрипці, гасив політичні пристрасті й кликали його люди «в куми» — хрестити дітей.

Ґонтар направду був досконало поінформований про мою «апостольську» діяльність. Втім, чи лише мою? Тисячі народних учителів від початку століття до наших днів брали на себе роль заступника скривджених у селах і містах, селах і містечках, тисячі… Це наш обов'язок і наша робота, яку ніхто інший за нас не переробить, бо також ніхто інший, окрім хлібороба, не виоре нивку й не кине в скибу зерно.

— Я хотів би тільки додати, — промовив я, — що в теперішній час апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його хрест, і крутішою стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо він знову повернеться до цієї теми.

— Я не один раз роздумував… припасовував кінець до повісті про апостола з Горопах… я колись цю повість таки напишу. І вже знаю, що кінець має бути трагічним, — відповів Ґонтар стомлено. — І трагічним, прошу вас, він буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечі народний учитель, ні. Маю надію, що апостол таки дійде, донесе хреста на Голгофу. Біда, трагедія його в тому, що він залишиться на Голгофі самотнім, ніхто не прийде його оборонити від оббріхування… ніхто не оборонить, коли почнуть його каменувати. Всі осліпнуть й оглухнуть, бо будуть жити тільки своїм страхом. І апостол на Голгофі буде оплакувати свою самотину, ось згадаєте мене, що так станеться. Ніяка собака не згадає про його доброчинство; ніхто не відважиться, щоб утерти його смертний піт, бо й це буде небезпечно. Ось який кінець повинна мати моя повість. Може, тому її й не пишу, щоб не стати злим пророком. — Ґонтар говорив ліниво, часом зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що він вибирав слова лагідніші, не хотячи мене образити.