Торговиця - Іваничук Роман (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
«Прийшов-єм до вас, достойний пане педелю, – промовив після вітання Антошко, – най про ваш дім добра доля не забуває, просити поради, щоб не дай Боже не спублічилися ми в нашому тихому передмісті бійками шибеників, котрі раптом догледіли різницю між поляками й українцями, чого ми з вами, добрий сусідо, ніколи не брали до уваги навіть на цаль… Чи ж не правду я мовлю?»
«Маю честь віддати пошанівок вам і вашій пані Емілії, пане машиністе, – відказав Штефан, – але бігме не можу второпати, про що ви говорите…»
«Та то така марниця, що й у дві тріски нема що взяти… Хіба ми у вісімнадцятому не воювали з вами, але ж ні ви, ні я гріха на себе не взяли, Бог нам свідком. Якісь там фаріони кров пустили біля Крупникового млина, то най те забудеться – чого наші діти через тото мають виставляти нас на глум?»
«Розтлумачте мені виразніше, пане машиністе, бо я з вашої мови таки нічого не вкумав…»
«А хіба ви не знаєте, пане педелю, що мій Казьо вже якийсь час вештається вечорами біля Студентського парку з такими голодрабами, як і він, та й ваш Олесь теж не ліпший: ходить разом із своїм колегою від Кляштора до Скупневича – обидва, мов індики, надуті, й сам я бачив в одного з них надітий на всі штири пальці блискучий кастет…»
«Та це хлоп'ячі витрішки, коли ж бо то міські хлопці не чубилися? То й справді дурниця, не варта того, що можна у дві тріски взяти».
«Може, й так, пане педелю, та я про всяке прийшов, щоб вас і себе застерегти… Майтеся в гаразді».
Сусіди розійшлися; зажурений Штефан зжовував губами ясна старанніше, ніж будь-коли, та й Антошко з журою на обличчі подався вниз вулицею Скупневича.
Тривога бляхаря не була марною: коли смеркло, обидва сусіди почули крики, що долунювали від парку, й вирізнили у тих вигуках войовничий заклик «Bij kabnow!»
…Того дня Олесь виходив з будинку гімназії останнім: після лекцій складав колоквіум з латини професорові Томащукові. У брамі стояв Казьо Дзівак виставивши вперед ногу, він загородив дорогу Олесеві й проказав, цвіркнувши слиною крізь зуби:
«Ти обіцяв порахуватися зі мною, то якщо такий моцний, приходь, як стемніє, до фігури Скупневича, що біля парку. Й там побалакаємо».
В Олеся поза спиною пробігли мурашки, він утямив, що означає Казьове запрошення, й відказав:
«Дай спокій, Казю, відчепись…»
Однак Казьо не забирав ноги й чекав відповіді. Олесь збоявся, він ніколи ні з ким ще не бився, не випробовував своїх сил, і майнула у його голові думка проігнорувати задираку. Та тут же передумав, знаючи, що в такий спосіб признається до свого страху й відтепер завше ходитиме з принизливим відчуттям меншовартості й буде терпіти глум вуличної шантрапи – цькування, тютюкання й образи. Подумав, що варто б йому покликати для безпеки Юрка, проте так вчинити не дозволяла власна гордість, адже він повинен уміти сам себе захистити й не наражати товариша на небезпеку. Олесь зміряв Казя з голови до ніг і, впевнившись, що зможе подужати напасника, спитав:
«Сам на сам?»
Казьо мовчав, й Олесь, прийнявши його мовчанку за згоду, сказав:
«Гаразд, я прийду».
Мамі повів, що йде до Юрка Сербина готувати уроки, й, коли засутеніло, подався до фігури Скупневича.
Довкруж було тихо, Олесь завмирав у тривозі, проте ніхто нізвідки не надходив, й він постановив собі почекати не більше п'яти хвилин – нехай і Казьо дотримується точності.
Й цієї миті його думки розкремсав галас, з берега ріки йшла ватага хлопчаків, й перед вів Казьо. Млосний страх спонукував Олеся до втечі, чей він один не подужає кількох, навіть двох не здолає: підступний Казьо зрадив, то й сорому перед зрадником не матиме, він уже був готовий утекти, однак встид за своє боягузтво не дозволив йому зрушитися з місця…
Враз напасники пришвидшили крок і закричали «Bij rusina!», вони повторювали цей заклик безліч разів, ніби хотіли сполохати жертву, а може, й самі бійки збоялися й додавали собі криком відваги. Та вихопився вперед Казьо й кинувся на Олеся. Олесь відбивався кулаками, розквасив Казьові губу, з його носа свиснула цівкою кров, – Олесь уперше відчув свою силу, й покинув його страх. Він звалив Казя на землю, наступив ногою на його груди й одну мить так стояв – у позі переможного гладіатора. Та в цю хвилину ззаду схопило його – за руки, за шию – п'ять, десять, безліч рук, Олесь упав навзнак долі, по ньому почали топтатися, й він у розпачі подумав, що даремно не покликав на допомогу Юрка: нічого ж не може вдіяти людина сама…
Антошко Дзівак. як тільки почув крики, що долунювали від парку, зрозумів, що вони означають, тож відкинув набік начиння, яке цинував, схопився з крісла й скрикнув:
«А де Казьо?!»
Пані Емілія стояла, безпорадно опустивши руки, а Нуся залементувала:
«Таж він там, ще завидна вийшов з дому, щойно я впізнала його голос!»
«У поліцію, в поліцію біжіть!» – заметушився Антошко, та перекричала його Нуся:
«Поліція їм ще й допоможе, це ж Казьо з батярами на Олеся напав!»
І з цими словами вибігла надвір.
Не пам'ятаючи себе й не усвідомлюючи, що діє, Нуся побігла вниз вулицею й, допавши до фігури, протиснулася у тлум напасників, які гамселили зваленого Олеся, кидалася на них, немов розлючена кішка на оскаженілих собак, виривала жмутками волосся з голів, дряпала обличчя, істерично верещала, й налякані батяри розступилися. На допомогу Нусі бігла пані Емілія з кухонним гачком у руці й пан Антошко, спотикаючись, помахував погрозливо молотком, що його прихопив з собою, а тоді нападники розбіглися, залишивши самого Казя біля фігури. Й він стояв перед батьками розгублений, закривавлений на лиці.
Антошко потермосив його за оборки й прошипів:
«Марш додому, негіднику!»
А Нуся в той час припадала до Олеся, який лежав долілиць на землі, повернула його на спину й прислухалась, чи дихає…
Олесь прийшов до пам'яті, розплющив очі, й здалося йому цієї миті, що то карпатська амазонка з оповідок Вінценза – Оленка Шкіндова, яка прорвалася на коні крізь жандармські застави, прилинула тепер із опришківської свободи, щоб йому допомогти й життя врятувати. Й коли у його очах розвіялося мрево, він упізнав дівчину й прошепотів:
«Дякую тобі, Нусю…»
Антошко й Емілія подалися з Казьом додому. Нуся допомогла Олесеві підвестися, він підійшов до узбіччя дороги, помив під сифоном обличчя й сказав до дівчини, яка брала його під руку, щоб провести:
«Я сам піду, нічого страшного не сталося, дурниця…» – він наче виправдовувався за те, що з ним трапилося, й пішов вулицею, не оглядаючись.
Пані Фросина заламала руки, побачивши сина з синіми басаманами під очима, а батько геть сторопів:
«У яку ж ти катавасію потрапив, синку?»
«Та це на Мнихівці напала на мене зграя недоростків, а чому – не знаю… їх було багато, ледве вирвався з-поміж них…»
Штефан Шамрай згадав засторогу Антошка і втямив, що означали крики, які долинали з-над Пруту до Каштанового провулка. Та цієї миті він боявся дізнаватися правду: як буде після цього дивитися йому в очі сусід і якої сатисфакції повинен Шамрай від нього вимагати…
Олесь не ходив на лекції два дні, і Юрко Сербин, який сидів з ним за однією партою, запитав педеля, що трапилося з його сином.
«Трохи занедужав, – відказав Штефан Січкарня, не дивлячись хлопцеві у вічі. – Можеш провідати, йому вже краще».
Побачивши підпухлі очі товариша й синяки на його обличчі, Юрко зрозумів причину Олесевої хвороби й мовив, посміхнувшись:
«Відбулися й твої хрестини?… Не дивуйся, ти не перший, давно вже вештаються по Місту фалангісти, як вони себе називають. Нападають на українців. Були вже випадки на Косачівці і в Дядьківцях, краще тепер не розмовляти вголос по-нашому. Є серед фалангістів і польські гімназисти. Ти нікого не впізнав?»
«Не роздивився, було темно… – Олесь відвів погляд від Юрка, а коли той таки спробував дізнатися правди, сказав рішуче, щоб на родину Антошка, а власне на Нусю, яка його порятувала, не впала погана слава: – Не випитуй, добре? В одному лише можу тобі признатися: моя пригода допомогла мені збагнути, що одна людина не може й дідька лисого…»
