Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин (книги читать бесплатно без регистрации txt) 📗

Ти. А через три дні — відбудувати той-таки храм і розімкнувши міфа — зайти всередину і замкнутися знову. Стукайте — і вам відчинять.

Я. Невже «життя сповна» і «спосіб» або чин не суперечать одне одному? Щo означає «спосіб життя» або, як ти кажеш, «ритуал», у твоєму розумінні? І що означає «життя сповна»?

Ти. Допитливому відповідаю. «Спосіб життя» означає свідоме самообмеження існування задля більшої інтенсивності й продуктивності, принцип культури, принцип сублімації; для Швейцера це усвідомлений світогляд як вище почуття орієнтації, для Конфуція — ритуал, виконання певним, належним чином, для Фуко це мистецтва бути. У традиційному, скажімо, юдейському розумінні, спосіб життя — це життя під законом Мойсея.

Життя сповна означає свободу. Це свобода від закону, добра вість, проголошена в Новому Завіті, сковородинівський «сродний труд», емерсонівська «довіра до себе», «життя без засад» у Торо і так далі. Це відпускання на волю всього світу і всіх його «гріхів», тобто переступів закону, від-мова відповідати на поклики соціального дискурсу, благословенна апатейя; хай усе буде таким, яким воно є, тому що втручання людини до існуючого, її намагання щось перемінити, запланувати і виконати тощо є безрезультатними і заздалегідь приреченими на поразку. Простіше кажучи, відмінність між «способом життя» і «життям сповна» — це відмінність між охайним, педантичним конфуційцем і патлатим, неголеним даосом, що знехтував «лі»-благопристойністю задля дао.

Я. Якщо я правильно тебе зрозумів, життя сповна виступає не стільки як ренесансна повнота самореалізації, скільки як свобода від влади, чиєю б та влада не була — «нації», «держави»,  і н ш о г о, у якому вигляді він би не пере-бував. Життя сповна — це непідвладність.

Ти. Так-так. Мушу признатися, що часом мені теж буває смішно з самого себе, бо коли спaли пута, ярма, вуздечки, одним словом — чари того, що є культурою, коли я — та й чи я один — втратив, а точніше, витратив кредит, дарований культурі нашим вихованням, — саме тоді до мене прийшло розуміння і знання, в якому я ще й досі не зміг розчаруватися: бо прагнучи дійсного буття сповна, я збагнув, що воно є недостатнім без ілюзій культури. Бо ж таки не можна зривати колосків у суботу і з-цілення або воскресіння також можуть почекати один день, тим більше, якщо і вони, і день цей — у твоїй владі. Але безпосередність неможливо відтворити, — дійсна культура і дійсне буття творяться спонтанно й невимушено, уперше й востаннє, вони виходять з надміру цнотливої самості. Спроба відтворення змертвлює й опошлює, профанує сакральне, хоча прагне протилежного. Навіщо тут воскрешати Лазара? Деякі з подібних сумнівів переважують значення одкровень, тобто самі стають одкровеннями. Єство абсурду криється у властивостях моєї свідомості, а не в зовнішньому світі та його «влаштуванні».

Я. Це самокритично і дещо відмінно від попереднього.

Ти. Це просто уточнення в ході розмови. Для того, щоб врятуватися від абсурду, треба перемінити спосіб мислення і мовлення, тобто покаятися, тобто створити спосіб життя. Кожному покликові треба слухача, якому б зайве було пояснювати елементарні речі…

Я. …якщо вони існують…

Ти. …або хвалитися перед ними ерудицією чи не до кінця розчутими й осмисленими одкровеннями. Слухача-співбесідника, причетного, з яким можна говорити день і ніч, і все життя, а не ряд одноманітних відлунь, від яких можна збожеволіти. Тільки знайшовши справжнього, свого слухача, знатимеш, про що і як говорити з ним, не замислюючись над цим. Ось що я маю на увазі, говорячи про спонтанність культури і дійсного буття.

Я. А як же бути з нікомуненалежністю і мовчанням? Спокій і рівновага, радість і відчуття прирощення буття настають, точніше, поновлюються тоді, коли в мені замовкає мова, мова, яка складається зі слів, що є свого роду умовними позначеннями, картою, на якій нема нічого, крім ліній, крапок, кольорових плям — і знову слів. Ми живемо в карті — а не в реальному світі. Ми живемо мертво, бо ми пере-буваємо в мові, пере-буваємо в карті, і  с е б е  трактуючи як знак, який треба відчитати, інтерпретувати, передати. Отож, ми живемо поза собою, оскільки ж «я» тотожне «життю», то можна сміливо стверджувати, що ми не живемо взагалі.

Ти. Я теж можу почастувати тебе парадоксом: по-справжньому ти мовчиш тільки тоді, коли ти по-справжньому говориш.

Я. Мова — символ буття, яке вже нічого не символізує, в якому «є» і «єство» тотожні, не потребують означень і розмежувань, бо самі є тотальним всюдисущим означуваним і межею. Означуване, яке неможливо означити в принципі — і людина, яка протягом тисячоліть з цим принципом у собі бореться.

Ти. Що ж, намагання відсікати власну тінь — теж по-своєму змістовне заняття.

Я. Ти знаєш, що часом це означуване висвітлюють сполохи зосередженої уваги або уяви, і воно вимальовується, краще б сказати — проступає, — на обрії як фантастичне нагромадження хмар нетутешності або трансцендентний Край: високі собори, небеса, добре витримане вино, білосніжні й темновишневі троянди, якась незалежність у витонченості, шляхетності, красі й марноті. Я пригадую один із таких сполохів у Кракові, біля Маріяцького костелу, надвечір; жебонів водограй і тінь від металевої мережі падала на мур, де сидів голуб, і голуба неможливо було спіймати тінню мережі.

Ти. А я подумав зараз, що прагнути потрібності для інших і функціональності та продуктивності — це прагнути віддатися. Це прищеплене суспільством, гуртове прагнення. «Гуртовe — чортовe», — любить казати мій батько, рідкісний лірик та індивідуаліст. Бути  н е п о т р і б н и м — такою є троянда, таким став Бог. Класичні зразки дисфункціональності і асоціальності: Бог, троянда; треба брати з них приклад. Бути трояндою-для-себе і трояндою-в-собі. Дух і досі є там, досі або ж знову, переховуючись від плебейських демократичних витівок і фольклорних збочень профана. Там вічно падає значущий сніг, який є вічною красою осмисленості, і та краса вкриває всі бруди, всі несправедливості, нещастя і трагедії, бо сніг сам трагічний у своїй приреченості тут. Сполохи на мить вихоплюють з пітьми тендітне, вутле і незламне, вічно юне і вічно приречене, висвітлюють доцільність граційності і вроджену віру, вроджене знання, сніги, сніги, сніги, туман, вежу, межу, кров дикого звіра, запах свіжої хвої, полум'я свічок, відображене у чарах з вином. На єдину мить сполохи висвітлюють вчення Епікура і багатство католицької меси, осінь середньовіччя і худе обличчя Кузанця, канали Амстердама, книги і лютні, відшукану батьківщину і здобутий нарешті час. Ця мить єдина, але ти встигнеш побачити і вже ніколи не забути срібного хреста, снігу, який тане на темновишневих трояндах біля розчиненого вікна, вузького і високого, червону цеглу муру. Ти встигнеш запам'ятати і вже ніколи не забути, що ми повернемося до нашого Краю, до чистоти вранішніх снігів, що ми повернемо собі наші небесні маєтки, наші бібліотеки і коштовності, силу нашу, легкість і радість — повернемо. Джерела цієї свободи — в нікомуненалежності. Я не належу нікому, крім свого Краю і свого правдивого «я». Кожен відхід, кожна зрада цих двох викликають страх, втрату сили, відчуваються як занечищеність, добровільне запроданство в рабство тутешньому князеві і визнання цього рабства за належний стан самості. Ця троянда — нікому, за словами Пауля Целана. Бути послідовним у троянді, зберігаючи бачення того, що на одну мить вихоплюють сполохи філософського ружанця: прозорий, летючий, сніжний настрій зимового Міста, силу Зіґфріда і чистоту Трістана, зосередженість, працьовитість і мовчання Рембрандта та Бройґеля, таємну спільність із  н и м и. Зберігати єдність цієї миті, єдність речі, виточеної з одного шматка дерева, її непроникність для того, що ззовні. Ритм і гармонія, барви й пахощі, смак свіжих осінніх яблук, ущерть налитих світлом і соком, цей дивовижний, божественний Бах, ця його свобода, яка приносить пощаду навіть ницому, ці прохолодні, просторі собори, просякнуті тишею і музикою Баха, більшою за тишу. Захищеною,  з а б е з п е ч е н о ю  людина є тільки тоді, коли її нема тут. Її слова заважають і роззосереджують. Треба мовчазні діяння, духовні акти, те, що десять років тому я називав філософією вчинків, ти пригадуєш. Філософія — трохи не те слово, це любов не до мудрості, а до вчинків, якими я створюю, згадую, впізнаю, осягаю вглиб неперервність миті, єдиної з Краєм, а не з довколишнім світом, у якому ми — чужі. Нікомуненалежність і нічомуненалежність дорівнюють свободі, яка дорівнює самотності до кінця; доконечна самотність, доконечна свобода, доконечна щирість — бо ж вона перед Краєм — вчинку. Оскільки ж те, що стоїть за цими обмеженнями тінями-словами, твоє необмежене означуване, закінчення не має, отож: безкінечна самотність, безкінечна свобода, безкінечне діяння.