Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин (электронная книга txt) 📗
— Я знаю цей вірш, — сказав я, відсуваючись. — То я тебе навчив. Без мене ти б і не чула про нього.
— Але ти встрентний! — обурилася Андруся вголос. — Чекай, най приїдемо на Погулянку. Віддам вовкові, жеби тя ізжер.
— І платити за тачку я не буду. Не маю стільки грошей, щоб зафундувати всі божевільні захцянки п'яної і взагалі причинної, а точніше — безпричинної — жінки.
— Жлоб рогатий, — негайно відреагувала Андруся. — Я сама заплачу.
— ЗаплачУ-заплАчу, цікаво тільки, чим, — зловтішався я, все послідовніше чуючи себе великим інквізитором.
— Хам, — спокійно сказала Андруся.
Ми вийшли біля винзаводу. За парканом торохтіли порожні пляшки і гуділи двигуни.
— Ну, то де твої солов'ї? І невже це кришталь видзвонює за мурами сього чудовного палацу?
— Стуль писок, — порадила Андруся.
У повітрі пахло акаціями і неабиякою сваркою, тож я неохоче примусив себе заткатися. Було вже геть темно. Гудіння заводу поволі стихло, а потім ми взагалі перестали чути сторонні звуки. Палахкотіли зорі, потріскували галузки під ногами, шелестіло молоде листя, сяяли зелено-живі вогники світлячків, дзюрчали джерела, скрикував невідомий птах, вивітрювався хміль, і все ставало на свої місця, я йшов за ледь помітною в темряві постаттю, несподівано розуміючи, як добре вчинила ти, забравши мене із виру світел і безлічі людських облич, не знаючи, як подякувати тобі, якими словами пояснити достовірність і єдино потрібність цієї ночі в ярах і лісах, між зірок і світлячків, між хмелем і тверезістю, між тобою і мною, між марнотним днем і цією ніччю, яка виявилася хлібом насущним марнотного дня; я не знав, що сказати, як перепроситися, і тоді Бог зглянувся над моєю німотою, бо я згадав про свищика, якого ми, дуріючи, купили вранці; свищика треба було наповнити водою, і я наповнив його найчистішою в нічному світі водою джерел; ти чула, що я зупинився, але продовжувала йти, все далі і далі, зникаючи в таємничому мороці, все глибше і глибше занурюючись у безгоміння темного снігу во облацех; і щоб зупинити тебе, щоб зберегти тебе і повернути, щоб помиритися з тобою і врятувати себе, я приклав свищика до губ і дмухнув; голос соловейка пролунав на весь ліс, чорно-срібною блискавкою розпанахав ніч і відчуження; голос соловейка зрушив тяжкі маси неблагополучного часу і задушливо тісного простору; вони щосили торохнулися один об одного і викресані небувалий грім світанкового року; і швидкі сніги повалили із зоряних небес, за одну мить з головою вкриваючи джерела і квіти; за одну мить пожовкло і обсипаюся листя, за одну-єдину мить ми опинилися по коліна в снігових заметах, а соловейко співав і співав, так, як Джим Моррісон або Дженіс Джоплін, ти стала, як укопана, я наздогнав тебе, провалюючись у невидимих під снігом і темрявою ямах, заплутуючись у хащах терену, ожини і синтаксичних періодів, розтопкуючи мерзлі афини і крижані кровинки трускавок, щосили вириваючи ноги з пасток детермінізму, хитро розставлених недобрими мисливцями по всій Погулянці; я наздогнав тебе і повернув обличчям до себе, щоб на власні вуста переконатися в тому, про що, забиваючи навіть голос соловейка, кричало серце; ти плакала, ну, певне ж, ти плакала, плакса, рюмса, тонкослізка, люба і кохана моя, єдина-єдина, найкраща в світі, залитому снігами і твоїми сльозами. «Хочеш, я дам тобі свищика?», — спитав я; «хочу», — схлипуючи, відказала ти.
Ми поверталися додому; минаючи поруйнованих Орльонт, Андруся перестала дмухати в свищика і повернула його мені; світало, новий день розпочинався, розпочинався новий день, день розпочинався новий, новий, а не старий, не попередній день розпочинався, а новий, цілком відмінний від попереднього, двірник старанно мів хідника перед нашою брамою, поштова скринька винувато роззявила порожнього писка.
— Нині не будемо сваритися, — постановив я.
— Певно, що так, — сказала Андруся, повертаючи ключа в замку. — І знаєш, чому?
— Тому що цілий день будемо спати. Як улюблені твої ведмеді. Все. У Львові — зима, — сказав я, вмикаючи тихий шал цеппелінівської драбини в небо.
— О, інколи ти виявляєш неабиякі розумові здібності, — втішилася Андруся. — Але перед тим, як поснемо, слухай, і то дуже уважно, бо ти не дав мені виповістися. Отже, слухай від початку:
— запитала Андруся, пильно дивлячись мені в очі.
— відказав я, не вагаючись.
Зима все ближче. Зелена настільна лампа посеред біло-блакитного краєвиду з рікою і пагорбами, кришталеве яблуко, всередині якого Андріяна хотіла побачити наше майбутнє, але не побачила нічого, крім кількох веселкових полисків; магнітофон, наповнений чудовою музикою — від старого «Пінкфлойда» до новесенького Баха, якого Андрій привіз із Страсбурга, вкупі з цейлонським чаєм і блоком «Голуазу» — улюблених сигарет Алена Делона, який грав Троцького, тобто роль Троцького. Все більше жовтого листя за вікнами, все тугіше стягують землю приморозки — і кілька варених картоплин, залишених у череп'яній мисці на веранді, побралися між собою тонесенькими голочками сизого інею; не знаєш, що робити з цією картоплею — і викидати шкода, і їсти якось страшнувато, така вона задубіла й нетутешня, ніби метеорити, зброя, знаряддя для пращ небесних неандертальців. Пора б уже вставити шибу в кватирці, заклеїти вікна — зима все ближче — зима, так гарно намальована Пітером Бройґелем Старшим, а затим скопійована Пітером Бройґелем Молодшим, зима з ковзанярами і лапкою на птахів — на яких птахів? На тих, що сидять по кущах довкола? Але чи живі ті птахи? Чи не замерзли вони навіки-вічні ще в тому архаїчному і юному лютні, — на який заздрила ти, Андрусю, — з червоним вином і блякло-помаранчевими структуралістами? Але менше з тим; лапки ставлять на живих птахів, якось ігноруючи існування птахів мертвих; чуєш їхнє цвірінькання? Бачиш, які вони голодні і холодні, як пожадливо дзьобають зерно, розсипане попід їхньою неволею, може, смертю — отже, лапка все-таки для мертвих — у майбутньому — птахів? Лапка для того, щоб живих зробити мертвими, дай си спокій, — все більше листя між рамами й на підлозі, у відрах з водою і навіть у чашці з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись, — але яким робом можна заспокоїтися, коли ти без попередження і сповна потрапляєш до цілковитої картини Бройґеля, до шістнадцятого століття? — «То не шістнадцяте століття». — «Яке ж?» — «То вічність». Такі маленькі, ніби колібрі — а зима все ближче, все більше дзвінкого повітря в твоїй величезній квартирі — ти спрагло ковтаєш дуже міцний і дуже гидкий чай, який відгонить мастилом, зате дуже дешевий, ідеш по сеймовій кризі з горням у руках; діти з ковзанки прибігли подивитися на тебе, подивитися на тебе, подивитися на тебе і на те, як парує чудернацький напій, і на те, як ти балансуєш на слизькому, остерігаючись підковзнутися і розхлюпати бодай краплю, яка пропече кригу, підпалить сніги, оберне на попіл увесь цей краєвид — або автопортрет Бройґеля — із поштової листівки, краєвид або автопортрет, у якому ти несміло посміхаєшся дітям, щосили притискаючи горня до серця. «Де твоя Андруся?» — «де, де твоя Андруся?» — насмішкувато питаються діти, підступаючи все ближче, підморгуючи одне одному, ховаючи за спинами руки з камінням. «Звідки вони знають про Андрусю? хто їм розповів? хто сповістив їх?» — дивуюся я, задкуючи, і все ще посміхаючись жалюгідною посмішкою, і цієї миті одна з каменюк влучає мені в праве плече, а друга — просто у горня біля серця. «Ой-ой-ой!» — волаю я, падаючи на коліна, намагаючись долонями позбирати те, що розпливається темно-каштановою плямою по кришталевій поверхні твердого яблука, але вже пізно, марно, безповоротно, неминуче, — спалахують верболози й осокори, спалахує білий-білий-білий сніг, червоно-чорне полум'я лиже пагорб і церкву на ньому, листівка згортається, темніє, зникає — і листя голосно шелестить під ногами, коли ти переходиш з холодним горням від одного вікна до іншого, не вірячи, що вже падає перший сніг.
