Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин (электронная книга txt) 📗
Вона прислУхалася до голосів знадвору, — так, це папа розмовляв з учорашнім сержантом; рожево-зелене повітря за вікном, червень, її знову спіймали, ну і плювати, може, вона сама цього хотіла.
— І тоді вони припинили стрілянину?
— Так, пане генерале.
— Гм… ну, гаразд, хоча й дивно. Ти хоч трахнув її?
— Ні, пане генерале.
— Гм… Теж дивно. Ну й дурний, треба було трахнути. Щоб знала наступного разу…
— Так, пане генерале.
— Гм… здається, ти не такий уже й дурний. Добре, скажеш командирові роти, що ти вже старший сержант. Або ні, ліпше я записочку йому напишу…
— Так, пане генерале.
Генерал Д. дістав з машини планшетку і почав писати записку, не звертаючи уваги на заспану Оттлу, яка вийшла з КПП.
— Могли б і тихіше триндіти, горлаєте на весь кордон, наче хтось вас ґвалтує, — сказала вона.
— З тобою буде окрема розмова, — сказав генерал. — Сідай ззаду.
— А я хочу спереду.
— А я тобі сказав: ззаду. У тебе й так усе спереду.
— Тоді я не їду.
— Дістанеш. Втім, ти й так дістанеш.
— Плювати, — сказала Оттла і сіла ззаду.
Генерал вручив сержантові записку, поплескав його по спині, і броньований автомобіль щез за пагорбом.
Пахло пилюкою і молодим полином. Жодної хмаринки не було на чистому літньому небі, співав якийсь жайворонок, дзюрчала вода з крана, — Оттла напилася і забула закрутити. Старшому сержантові скажено і люто хотілося спати; він зняв гімнастерку і почав обливатися холодною, як лід, як крига, як сніг, як іній, як град, як каміння з неба, як погляд генерала Д., як погляд ротного, як погляд Оттли, як погляд власних, червоних від безсоння очей у дзеркалі, зеленому від часу, довгого і незрозумілого як життя, холодного як вода з крана; на деякий час це допомогло, в голові потеплішало, час став трохи коротшим і, як уже було зазначено, деяким, очі не пекли, але зміна все одно не приходила.
Старший сержант іще не знав, що вся його зміна напилася цієї ночі до поросячого вереску, відлупцювала ротного-рвотного, того самісінького, якому писав генерал Д., — п'яна зміна підняла над казармою повстанський прапор і повмирала в страшних муках, бо антифриз виявився неякісним, недоброякісним, злоякісним, хріновим, лажовим, сука, виявився антифриз для зміни, на яку чекав ново-створений генералом Д. старший сержант, який не трахнув, не взув і навіть не виграв цієї ночі Оттлу, не виграв ні ночі, ні Оттли, яка втекла з дому втретє, і вчетверте, і вп'яте, і вшосте, а може, і всьоме, хто його зна, вона вже й сама втратила лік своїм втечам, «це в неї як місячні», — сказав недавно генерал Д., добре, що Оттла цього не чула, а то б вона показала йому і місячні, і земні, і небесні, і водяні, і підводні.
«Кобили — не товсті й не тонкі жінки в них довгі ноги й товста задниця чудова комплекція високий але не широкий лоб обійми їхні палкі а поцілунки міцні кріпкі і ходять вони швидко-швидко і люблять червоні квіти — мак жоржини троянди — та червоний мов мак жоржини і троянди одяг а коли кобила збуджена розбуджена і пробуджена то вгамувати її жагу майже неможливо нереально ілюзорно майєво примарно хтозна саме як тоді вгамувати її божевільну скажену нелюдську кобилячу пристрасть до любощів б'є вона ще й щипає партнера під час акту кусає і дряпає гризе і роздирає його на дрібнесенькі кавалки завбільшки з пелюстку маку жоржини або троянди», — прочитала Оттла, відклала журнал убік і замислилася. Майже все правда, за винятком червоних квітів та одягу, — якраз такі кольори вона ненавидить. Хіба може що-небудь у світі дорівнятися до жовтих хризантем або… або… Оттла пошукала очима по кімнаті; її речовий мішок так і лежав зав'язаний, під телевізором. Оттла стрибнула з канапи, розв'язала мішок і між джинсів, блузок, панчіх і трусиків з бюстгальтерами знайшла свою жовту спідницю, найулюбленішу в світі, страшно пожмакану, але чисту, — в цій спідниці вона танцювала з полковником Р. і тільки якась божевільна, якась несповна розуму жлобиха рогата, рогулиха жлобата, лошара якась і бодилюка могла б віддати перевагу червоній спідниці, яка, до речі, теж була в Оттли, але цієї миті їй чомусь перемкнуло і вона забула про існування й буття червоної спідниці, натомість без успіху намагаючись пригадати, де вона запхала праску. Праски не було й не існувало нідЕ, хоч ти піди й заріжся; розлючена Оттла вискочила на сходи, готуючись несамовито закричати: «Марто!!!», — але їй повністю відібрало мову, руки й довгі ноги, коли вона побачила, що поруч з її дверима стоїть письмовий стіл, за столом стілець, а на стільці сидить лейтенант, — найжахливіше, що може бути в природі, — незнайомий, невідомий, приблудний лейтенант, мабуть, з отих, певно ж, з отих, — бо де ви ще, крім як серед отих, бачили лейтенанта в окулярах? «Ну, папа, — подумала Оттла нарешті, — оцього я тобі вже не подарую». Дар мови теж повернувся до неї і Оттла негайно ним скористалася.
— Слухай, очкарик, а що ти, власне, робиш? — спитала Оттла, сідаючи на стіл.
Очкарик трохи подумав, а тоді несподівано високим — аж у Оттли все померзло всередині — голосом сказав:
— Виконую свій патріотичний обов'язок.
— Тут? — здивувалася Оттла.
— Патріотичний обов'язок можна і треба виконувати всюди, — доповів очкарик.
— А кілько баб ти вже трахнув? — поцікавилася Оттла.
— Жодної.
— Нема нічого дивного… Хочеш, я буду твоєю першою? — пошепки спитала вона і поклала на його холодну долоню свою гарячу.
— Ні, не хочу, дякую.
— Чому? Адже це так приємно…?…? може, ти боїшся? Не бійся, гусенятко…
— Я не боюся нікого в світі. Я боюся тільки одного: не виконати свого патріотичного обов'язку належним чином і у визначений термін або строк.
— Ага, ясно, — сказала Оттла, забираючи свою руку, — тільки такого імбецильного кастрата він і міг сюди поставити. Ну, о'кей, виконуй свого патріотичного обов'язка, а я піду пошукаю праску. Покажу тобі, як роблять холодну яєшню.
— Поверніться до кімнати, вам заборонено!
— Срати я хтіла на ваші заборони, — сказала Оттла і почала спускатися сходами.
— Якщо ви не повернетеся, я змушений буду стріляти по нижніх кінцівках, — застеріг її голос за спиною.
— Хо, хо, хо, — демонічним басом засміялася Оттла і тієї ж миті пролунав постріл; повз її ліве вухо свиснула куля.
Оттла зблідла як смерть і озирнулася. Лейтенант стояв за столом і цілився їй в обличчя.
— То ти так, — тихо сказала Оттла, — то ти ось як, засранцю, виродку, педерасте, гоміку, імпотенте, лейтенанте…
І знепритомніла.
Знизу вже гупали чобітьми двоє солдатів з караулу. Вони обережно підняли Оттлу і занесли її до кімнати. Лейтенант зайшов услід за ними, прибрав з канапи жовту спідницю і акуратно розвісив її на кріслі. Оттлу поклали на канапі; вона розплющила очі, побачила над собою обличчя в окулярах і виблювала просто в нього.
Генералові Д. належав увесь третій поверх, на першому й другому поверхах розташувався штаб округи. Кімната Оттли раніше належала її мамі; коли мама померла, генерал зробив з дитячої свій домашній кабінет, а Оттлу переселив сюди. Вікна цієї кімнати виходили на схід, і прокидаючись уранці, Оттла любила милуватися вранішнім промінням і його шляхетним відблиском на маминих книжках. Книжки стояли в старовинній дубовій шафі, щільно притулившись одна до одної, ніби захищаючись таким чином перед незрозумілою долею жити в генераловому домі, — Флобер і Музіль, Пруст і Кафка, Шекспір і Рільке, Гельдерлін і Вірджинія Вулф… Усі ці книжки Оттла прочитала після маминої смерті, багато чого не розуміючи, більше вгадуючи, ніж усвідомлюючи, а часто взагалі не розуміючи того, що було безпосередньо в тексті, — одначе, розуміючи і уявляючи в сто разів більше, ніж того, може, хотіли б самі автори.
Найбільше вона любила Пруста, — інколи їй здавалося, що цю епопею написала її мама, коли була ще зовсім молодою, — ну, такою, як Оттла тепер, — і сховалася за чоловічим псевдонімом, на зразок Жорж Занд; мама сховалася за псевдонімом «Марсель Пруст» від генерала Д., бо той убив би її, якби довідався, що вона написала так багато і все — французькою мовою.
