Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин (электронная книга txt) 📗
Розсипались на вітрі — і висять довільні, невблаганні карти долі, та крізь брудні дими із урнових багать хіба розгледиш їх? Та й королі всі — голі. Ба й ти незгірш: в тобі ось не на жарт метро собі червоне збудували страхи і сумніви — обранці сил могутніх. Та знаєш ти: ще не перемішали байдужі руки тих байдужих карт, і дурень зріє в кожному з присутніх.
До Політехнічного вони з Філом доїхали без пригод, але на шляху до швидкісного трамвая розірвалася ще одна пачка. Філ вийняв із кишені наступний пластиковий пакет і Костик позбирав своє неслухняне багатство. Щоб убезпечитись від подальших несподіванок, Філ купив ще два пакети у нічному кіоску, прикрашеному рубіновими і сапфіровими вогниками. Це виявилося недаремним кроком, бо коли вони виходили з трамвая, у двох попередніх пакетів обірвалися ручки, а третя пачка висипалася на колію. Вечірня публіка насолоджувалася безкоштовним шоу: двоє інтелігентів повзали по запльованому соняшниковим лушпинням снігу і збирали книжки, не звертаючи уваги на розпачливе дзеленчання трамвая. Нарешті вагоновод не витримав і, не вимикаючи дзвінка, спрямував трамвай на Костика, який послизнувся і впав на колію. Філ вихопив його з-під коліс в останню мить і поскаржився, витираючи піт з чола:
— Щось жарко стало надвечір.
— Щоб я… коли-небудь… після того всього… писав вірші, — задихаючись, сказав Костик, — та ніколи в житті, беру тебе свідком.
— Заспокойся, — втішав многотерпеливий Філ, — усе гаразд. Головне залишитися живими і дістатися до Героїв Севастополя. Може, з часом цю вулицю перейменують на нашу честь — Героів Самвидаву. От якби ти писав історичні романи, ми б їх напевно не довезли. Почекай тут, я сходжу, візьму пляшку якої-небудь анестезії. Свято, як-не-як.
Філ пішов до кіоску в підземному переході, а Костик залишився з «кравчучкою» і трьома напхом напханими пакетами.
Біля нього одразу вродилося двоє міліціонерів.
— Ти шо тут продаєш?
— Нічого.
— Розказуй. Ми бачили, як он отой-о брав у тебе здачу. Ліцензія єсть?
— То мій друг і я йому давав гроші на сигарети.
— Ага. Де ви напистили стіки книжок? Пропаганду распространяєм… У, очкарики дохлі, нема на вас харошої вірьовки. Ану, показуй. Карочє, ви влипли. Щас пройдьом в отдєлєніє, составим протокол. Переночуєте там, утром визовем слєдоватєля…
Один з них узяв Костикову книжку і почав гортати.
— Тю, дак це ж стіхі.
— Яка разниця, — сказав другий. — Десь обобрали склад. Ці чотириглазі знають, шо брать.
Костик вийняв спілчанське посвідчення і заходився пояснювати, хто він такий і чому в нього так багато книжок. Йому анітрохи не хотілося йти в отдєлєніє, де сиділи п'яні бомжі і хворі СНІД'ом проститутки, а міліціонери, забувши про все на світі, до ранку грали в підкидного дурня. Йому хотілося доповзти до Філового дому, випити трохи московського антидепресанту, чого-небудь попоїсти і загрітися врешті бодай раз за весь цей несамовитий день.
— А, дак це пісатєль, — здогадався один і повернув посвідчення. — Дурний всігда з писаною торбою, а пісатєль — з книжками.
Вони зареготали і пішли геть, лускаючи соняшник.
Удома Філа й Костика зустріли так, як і належить зустрічати героїв. Зберігаючи кумедну поважність, Філ розповідав батькові і сестрі про льодовий похід і дорогу життя, сповнену випробовувань та спокус, про численні небезпеки, які на кожному кроці чигали на їхню свободу й гідність.
— Тоді Костик, гнівно задравши окуляри, каже їй: «Українські поети так дешево не продаються, мадам!». І рве купюру на тисячу дуже дрібненьких центів.
— А вона?
— А вона тепер цілий вечір сидітиме сумна. Заговорила на свою голову з романтиком. Читатиме для розрядки Костикову книжку. А потім на нас напав трамвай…
Вони сиділи у Філовій кімнаті і слухали добрий старий «Пінкфлойд». Філ щедро частував гостя, розповідаючи про тонкощі догляду за молодими невихованими собаками. Його Джессі, яка уважно стежила за розповіддю, лежачи під столом, переводила погляд на Костика і він потай від Філа — бо той якраз наводив п'ятнадцятий неспростовний аргумент проти годування молодих невихованих собак чужими — кидав їй черговий шматочок котлети.
Згодом вони довго міркували над тим, де взяти машину, щоб відвезти книжки у Біличі і нарешті згадали про Сашка.
Сашко був однокурсником Костика по Літературному інституту. Вони разом їздили на сесії до Москви, разом відвідували і прогулювали лекції, ходили до музеїв і на виставки, жили в одній гуртожитській кімнаті. Власне Сашко і познайомив його з Філом. Одного разу Філ, який їздив у відрядження до Нєвінномиска, застав їх обох на сесії і залишився в літінститутському гуртожитку на дві доби. По тому він цілий рік переконував усіх киян, що був у раю. Йому показали такий буйний літературний процес, що пізніше захоплені відгуки про «Московіаду» Андруховича не викликали у Філа нічого, окрім сардонічної посмішки.
— Бліда копія, — зверхньо говорив Філ. — Андрухович підслухав непевні плітки, які вряди-годи сублімували на його сьомий поверх. А я, я сам, — Філ значуще піднімав вказівного пальця, — разом з Костиком і Сашком ходив по горілку у таксопарк о третій годині московської ночі. Що ж він там пише, той ваш Андрухович? Нібито люди падають із сьомого поверху і розбиваються вдрузки, бо їх не випустила з гуртожитку вредна москалька-вахтерша. І одразу закочує істерику: ах, як ви можете жити у такій країні, де люди гинуть серед ночі від тоталітаризму і абстиненції, ох, чому ж ви так просмерділися несвободою тощо. Створює прокляті питання ваш Андрухович. А я — я! — мушу застерегти, що то все художній домисел, фікція і підступна інсинуація проти золотої душі, баби Кіри. Вона один раз не пустила Андруховича по горілку — і на, маєш, він на двох сотнях сторінок строчить оскарження і вирок цілій Імперії. А до баби Кіри треба підходити вміло. Ми з Сашком і Костиком уміли підходити до баби Кіри, і тому сказали їй: «Бабусю, голубко, ти всім помагаєш; яке у нас горе, ти, може, вгадаєш?» Баба Кіра каже ритуальну фразу: «Ребята, у вас опять закончилась водка; но я вас никуда не пущу, идите спать, вам же завтра на занятия». Але ж це ПАРОЛЬ! I треба знати ВІДГУК, інакше вона пошле вас туди, куди й Андруховича послала. Тому треба нахилитися ось так і прошепотіти їй на вушко, заросле сивою щетиною: «Бабушка, но ведь мы же и вам нальем!» I — все! Жодних проклятих питань, усі двері — навстіж і ціла Москва поКІРно лягає до ваших ніг! Свободи у Москві стільки, що в ній можна втопитися, недарма ж є приказка: «Не знаючи броду, не лізь у свободу!» Ми з Сашком і Костиком ходили по свободу тричі! А під ранок бабуся Кіра нам іще й огірочків солоних винесла.
За роки, що минули після інституту, Сашко став статечним київським буржуа. Він одружився з гарненькою жвавою дівчинкою, заснував власний культурно-мистецький часопис, у якому друкував і Костикові твори, не забуваючи платити гонорари, а ще носив окуляри з круглими скельцями, галюцинаційно нагадуючи Миколу Зерова. Його витончені вірші також сповнював дух живої неокласики, тож Костикові не раз спадало на думку: а що, коли це дійсно Зеров у своєму новому втіленні? Зеров, який повернувся до Києва і надолужує те, що урвала енкаведистська куля. Сашко відмахувався: «Ні, я не Зеров, я інший, не прищеплюй мені роздвоєння особистості».
Отже, вони зателефонували до Сашка, передали йому вітання від баби Кіри і виклали суть справи. Сашко подумав і сказав, що попрохає машину в батька.
— Навіщо тобі та сотня доларів, коли ти маєш сотню друзів? — посміхнувся Філ. — Я ж казав, що все буде гаразд.
Серед ночі Костик зненацька прокинувся. Спочатку здалося, що розбудив стукіт коліс електрички й оте характерне ритмічне погойдування засвідомості, яке виштовхує речення і образи втіленими, тільки бери й записуй, мерщій, поки все це триває, і він уже пошкодував за самопискою та чистим аркушем паперу, які вдома завжди лежали на стільці біля ліжка, саме для отаких випадкових невідворотностей; і розізлився на себе за те, що він не вдома, а тиняється по чужих містах і людях, якими б привітними і гостинними вони не були. Але, прислухавшись до себе, він зрозумів, що це не вірш, принаймні, не його вірш, це пульсував ритм довгожданої відлиги, елегійне коливання, точні й розмірені сполохи крапель, які йшли відсторонено, не до Костика, ні до кого, впізнавані і нічиї, ні про що, але разом з тим сенсовні й відчутні, як дотик. В осінні вечори, у вечори студені, непевне все якесь, як ворожбитський віск…
