Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин (книги читать бесплатно без регистрации txt) 📗
Досягнувши власних верховин, Тема кристалізується в небагатьох підсумкових висновках. Інколи це може бути одне слово. Інколи — одне мовчання.
3. З а к і н ч е н н я. Дійшовши такого висновку, думка учасників ритуалу починає відпружуватися. Тема віддаляється, — наче хмара, яка пролилася благодійним дощем у спраглу за небом землю. Про Тему більше не згадують. Її більше нема. Вона відтепер є завжди, — адже вона стала учасниками ритуалу, які допивають останні краплі схололого чаю. Так само, як чай, вистигає палкість духу. Пора розходитися.
Чайний ритуал створює для його учасників свій власний час, принципово відмінний від усіх «довколишніх» часів. Чай «оживляє» час, конденсує його, кожну хвилину наділяючи приналежністю до чайного ритуалу, а відтак здобуваючи для неї місце, роблячи її необхідною, невипадковою, даючи кожній хвилині своє походження, даруючи їй цінність і закономірність, наділяючи її присутністю в ладі й причетністю до ладу (космосу), відбираючи її з відсутності, з безладдя (хаосу), перетворюючи і перевтілюючи її. Перетворена таким чином хвилина починає нарешті б у т и. Хвилина чайного ритуалу — це жива хвилина, тотожна в своїй дарованій ритуалом якості хвилині знову ж таки з музичного твору, де жодна мить не є випадковою, довільною або неосмисленою, де без неї неможливо обійтися. А те, без чого неможливо обійтися, і є цінністю. Свого роду посередником між буттям і цінністю хвилини виступає її наповненість смислом. Тому можна сміливо говорити не тільки: «Добре темперований клавір», але й: «Добре темперований чайний ритуал», — де темперація веде своє походження від належного співвідношення частин у часі. Час чайного ритуалу — це час т в о р е н н я ч а с у.
З душею холодною, мов лід, але з чашкою гарячого чаю у правиці сідаєш до столу під яблунею. Кожне слово неквапно береш до рядка, озирнувши попередньо найменшу його грань, прожилку форми. Поспішати вже нема куди — попереду неоглядна вічність: і для тебе, білобрового, і для чорнобривців на квітнику. І навіть для вишні під вікном із кухні, хоч зеленіти їй лишилося кілька тижнів. Я дам їй змогу ще подихати і помилуватися дзвінкою осінньою блакиттю. Хоч попереду в усіх нас вічність, ні сьогодні, ні завтра я не буду її рубати. Хай віджевріють чорнобривці, відрожевіють завжди хворі флокси. Вічність така солодка, однак лиш мить теперішня, а не завтрашня, хай і щедра на обіцянки-цяцянки, єднає нас із вічністю. Відгавкають нехай пси, відсміються птахи, відстраждають люди… Всьому свій час.
… І коли береш рукою чашку з двома золотавими обідками і допиваєш останні краплі схололого чаю, почуваєш власне серце так виразно, наче кожен із десяти пальців на руках, і тихо сумуєш, що вже тане крижана душа: як віск, як тогорічний густий мед, як для коханців час… А попереду — вічність, у холодній блакиті котрої знову заціпеніє все тепле, протічне. Хвала тобі, чашко з чаєм, що з'явилася до мене зі щедрих земель посланницею тепла. (Володимир Кашка, «Чашка чаю».)
Тепер кілька слів про неґативні наслідки чаю, можливі в тому разі, коли дія його не є цілеспрямованою, зорієнтованою на інтенсифікацію творчого процесу чи на створення суто ритуального духу бесіди-медитації. Про це влучно сказав Андрій Деркач: «Коли ти перебуваєш у доброму, дійсному настрої, чай підхоплює і розвиває цю погоду духу; коли ж у стані депресії або розпорошеності, тоді чай поглиблює і депресію, і розпорошеність». Чай дуже не любить механічного, автоматичного ставлення до себе. Він потребує осмислення. Сам по собі чай не може створити передумов для написання вірша, пісні, «сполоху», для проведення суто «чайної» медитації на належному «даківському» рівні. Передумови мусять бути створені передусім для самого чайного ритуалу. Він повинен відбутися «так, як треба», «саме так, а не інакше». Можна сказати, що поняття «самості» стосується не лише архетипу колективного несвідомого, а й архетипу чайного ритуалу. Порушення, спотворення, розщеплення такого архетипу несе в собі загрозу найперше для «порушника». Це, скажімо, загроза безсоння. Випитий надаремне чай, енергія якого не сублімувалась у звичні для ДАКу форми, діє у зворотному напрямі. Перезбуджена думка втрачає «добре темперований» плин і починає ринути бурхливим потоком, руйнуючи греблю поміж Ід та Еґо. Чай з б у д ж у є підсвідомість, але не вміє пробуджувати свідомість, — це повинен самотужки робити той, хто їй належить. Дуже злим є чай, випитий натщесерце, — тремтіння рук, запаморочення, зрештою, нудота й інші нервові та фізіологічні негаразди не забаряться. Надто міцний чай, або надто велика спожита кількість його дуже шкідливо діють на серце, печінку, шлунок і нирки. Погано впливає чай, який заварений удруге або залишився в заварнику з вечора й перестояв ніч. Аксіомою є те, що чим дешевший чай, тим він шкідливіший.
Чай уміє як концентрувати роззосередженість, так і роззосереджувати концентрованість. Чай може бути добрим і злим, другом і ворогом, — як кожна людина. Втім, за п'ятнадцять літ свого існування ДАК чудово вивчив фарватер чаю, розвідав розташування всіх отих під-чайних рифів і тепер досвідчено лавірує поміж ними.
Нарешті, гадаємо, настав вищий час поговорити трохи про відсутність чаю. Вона не означає відсутності нових віршів і дружніх бесід. Але в таких випадках вони втрачають характерні напругу, трансцендентність і міцність (недаремно ж хтось із ДАКу пожартував, що можна й отак: «Святий Чаю, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний…», а інший хтось додав, що перед Трійцею Рубльова стоїть чаша з чаєм, а не з вином, отрутою, кров'ю чи іншими напоями).
Із відсутністю чаю доводилося боротися, а коли боротьба виявлялася безуспішною, — миритися. Змирення з відсутністю чаю виховує терплячість і вичікування, подібне до вичікування, чатування вартового. Представник ДАКу — це вартовий, що вичікує зміни, — зміни цієї парадигми, в якій відсутній чай. Цілком можливо, що замість коробки індійського чаю до нього прийдуть кілька рядків нового вірша. «Надія ж, коли бачить, не є надією; бо, якщо хтось бачить, то чого ж йому й сподіватись? Але коли сподіваємося того, чого не бачимо, тоді очікуємо в терпінні» (Рим. 8, 24–25). Стан вичікування-вартування вимагає усунути напруження. Речі повинні йти своїми, лише їм відомими Шляхами до свого буття у вигляді речей.
Сутність цього вичікування містично відлунює в одному старому слов'янському слові: ч а ю. Наприклад, у Символі віри: «Чаю воскресіння мертвих». В українській мові воно частково збереглося в слові «відчай» — тобто цілковита безнадійність і зневіра, коли я вже «не чаю» порятунку. Хто хоче, може поміркувати над тим, що в англійській мові tea — чай, a teachier — вчитель.
Дні змінюються ночами, ночі — днями. Той, хто пив чай, І чудово про це знає. Він знає, що чай — це не замінник буття, не сурогат буття, на кшталт алкоголю. Він знає, що чай — це і є буття, яке приходить на зміну відсутності, постає тоді, коли цього вже дійсно треба. Буття — це дійсний дар, який веде своє походження з дійсності. Дар вічно несподіваний і доречний, неминучий і неминущий. Усі ми четверо — Володимир Кашка, Микола Туз, Андрій Деркач і я істеменно звідали, щo є містикою чаю, таїною, непередаваною на вербальному рівні. Для того, щоб навчитися плавати, треба зайти в ріку. Для того, щоб містичний дар чаю запалав у серці, треба пити чай. Тому відсутність чаю — це теж складник чайного ритуалу. Адже кожний справжній ритуал потребує своєрідного аскетизму. Великодню передує Великий піст. Відсутність чаю — це присутність посту.
Спочатку до нього важко звикнути, і «перо затнеться на мить, відчувши безодню» (Микола Рябчук), і розмова про поезію Юрія Тарнавського або Івана Малковича якийсь час не потраплятиме до звичного русла. Але пам'ять про чай зруйнує німоту, лід початкової нездатності до бесіди скресне, пам'ять народить пісню, вірш і «сполох».
Здійснюваний ритуал — це зактуалізована потреба живої присутності Святого Духа тут-і-тепер, до краю відчута й усвідомлена потреба стати дітьми, — не знову, а вперше і востаннє (в тому розумінні, як про це говорить Ісус Христос: «Істинно кажу вам: якщо ви не навернетеся і не станете як діти, не ввійдете до царства небесного»; Мт. 18, 3–4). Дуже просто і зримо цю усвідомлену потребу духовного навернення до дитячої пра-чистоти, потребу припинення Богозалишеності висловлено в такому ось вірші:
