На дикому Заході - Герштеккер Фридрих (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Невже він загине такою жахливою смертю? Вовки вили чимраз ближче. Зв'язаний знову напружився, аж йому жили набрякли. Відчай додав йому сили, і все ж Джонсон не зміг порвати індіянинових пут. Раптом він завмер і прислухався, напружено вдивляючись у яр. До нього долинув поклик, знайомий, втішний поклик. То був крик пугача, що ним Джонсон та його приятелі порозумівалися між собою. Отже, поблизу має бути Еткінс чи Котон. А може й обидва разом. Вони йдуть рятувати його, а він — він лежить зв'язаний, із заткнутим ротом і не може відгукнутися. Ось уже поклик лунає ближче, голосніше. Джонсон розгледів навіть постать, що рухалася на темному тлі. Знову гукнув пугач, голосно, настирливо. Спочатку тричі, потім чотири рази. Джонсон корчився, як черв'як, та все дарма.
Нарешті він почув і ходу, але всі його відчайдушні спроби звернути на себе увагу йшли намарне.
Тоді постать підійшла зовсім близько. То був Котон. Він знову закричав пугачем і, прислухаючись, озирнувся на всі боки. Та ніхто йому не відповів. Він ще трохи постояв, потім швидко й нечутно подався в гущавину. Тепер уже не було ніякої надії на порятунок! Охоплений відчаєм, Джонсон безсило закляк у своїх путах. Він більше не зважав на голодних вовків, що вили неподалік, йому стало байдуже, житиме він чи помре. Він ще раз, востаннє, глянув на зоряне небо й заплющив очі.
РАУСОН У РОБЕРТСІВ. ПОЛЮВАННЯ НА ДИКИХ ІНДИКІВ
Було по обіді. Робертси та їхні друзі сиділи біля порога й говорили про те, про се, а найбільше про майбутнє весілля. Раусон присунув свого стільця до Маріон і тримав її за руку. Він дослухався до розмови, але сам рідко встрявав у неї.
— Буде, мабуть, громовиця, — сказав Робертс. — Надто парко стає. Ану, гляну лишень на термометр. Раусоне, знаєте, хто ті люди, що ми їх бачили біля соляниці перед обідом? — згадав він, ідучи до хати. — Теннессієць з родиною — колишній наш сусіда. Стівенсон його прізвище. Дуже добрий чоловік. Я так зрадів, коли побачив його.
— Чого ж вони до нас не заїхали? — спитала місіс Робертс. — Так рідко доводиться бачити давніх друзів. Ви також знаєте Стівенсона, містере Раусоне?
— Не пригадую його, хоч маю добру пам'ять, — відповів той.
— Він саме був на Арканзасі, коли там недавно забито торгівця, — мовив Робертс, вертаючись до хати з термометром. — І бачив убивцю.
— Як він міг бачити вбивцю? Кажуть, що той чоловік сам застрілився. Слідів же ніяких не знайдено.
— То пусті балачки, — мовив Робертс. — Стівенсон стояв за деревом і бачив двох чоловік, що проїхали повз нього. А хвилин через п'ять по тому пролунав постріл. Стівенсон божиться, що пізнав би вбивцю серед тисячі людей.
— А містер Стівенсон думає побути тут ще кілька днів? — спитав Раусон.
— Він начебто згоден і взагалі тут осісти. Але жінка й дочки відмовляють його. Бояться конокрадів.
— Ну, їх уже боятися нічого, — озвався Баренс. — Ми скоро з усією бандою покінчимо.
Раусон усміхнувся.
— Люди завжди перебільшують. Фурш-ля-Фев має набагато гіршу славу, аніж заслуговує, і…
— Чого то собаки гавкають? — схопився Робертс.
— Там унизу, на потоці, є дикі індики, тату, — мовила Маріон. — Ми з Елен їх сьогодні бачили. Цілий табунець!
— Чого ж ви відразу не сказали? — спитав Робертс. — Я вже вісім днів як не вполював жодного індика. Підете зі мною, Баренсе?
— А то ж як!
Баренс зайшов до хати, взяв рушницю, й вони з Робертсом побігли до собак, що, люто гавкаючи, гасали навколо дерев — певне, й самі до пуття не знали, на якому з них сидять індики. Аж ось Баренс вистрілив, а відразу по тому й Робертс. Дві птиці важко впали на землю.
Місіс Робертс з Гарпером тим часом пробували завести розмову з проповідником. Однак Раусон був сьогодні неговіркий і якийсь на диво неуважний.
Зате не мовчали дівчата, що, взявшись за руки, походжали по подвір'ю. А коли Робертс з Баренсом повернулися від потоку, дівчатам додалося ще й роботи — вони мусили патрати індиків.
Раусон тим часом заспокоївся. Здавалося навіть, що він надумав на цей вечір скинути з себе машкару поважного, суворого проповідника. Він став жвавий, веселий, і навіть Маріон позирала на нього прихильнішим оком. Місіс Робертс була захоплена, а господар двічі відводив Баренса вбік і по секрету звіряв йому свою надію, що проповідник, видно, переміниться. Одне те, що він ось уже шість годин гостює в них і ще не починав казати проповіді, а друге, що він не тільки розмовляє невимушеніше, але й рухається якось інакше. Таким Робертс його ще ніколи не бачив. Та все ж молитва Робертса не минула, бо, перед тим як іти спати, Раусон проказав таку довгу та єлейну проповідь, що чоловікам ледве вистачило терпцю її дослухати.
Другого ранку, снідаючи, — а то була неділя, — Робертси складали план на день. Господиня пропонувала відразу ж вирушити всім гуртом до хати її майбутнього зятя, гарно прибрати там, пообідати, а вже звідти поїхати до судді. Раусон згодився, але просив товариство почекати його з півгодини, бо він, мовляв, ще має кудись навідатися, а за півгодини неодмінно вернеться.
Він сів на коня й швидко поїхав дорогою.
ЗАСІДКА
Коли Вестон вийшов з Еткінсової хати, регулятори відчули себе вільніше.
Картіс підійшов до дверей і задумливо глянув на чорні хмари, що насувалися з заходу.
— Здається мені, що буде сьогодні буря, — мовив Еткінс. — Хоч би не знявся, ураган. Шість років тому на Вайтрівері отаке насувалось, а потім як почалося!
— А ви шість років тому жили на Вайтрівері? — спитав Кук.
— Так. Милі за дві нижче від дороги, що веде з Мемфіса на Бейтсвіл.
— Мешканці Вайтрівера твердо обстоюють своє право, — засміявся Кук. — Конокрадові зразу — як вони кажуть? — чіпляють банта на шию.
— А я їх за це й не звинувачую, — озвався Картіс. — Жодна порядна людина не стане жаліти конокрада, а насамперед той, хто має коні. Правда ж, Еткінсе?
— Ваша справедливість дуже однобока, — ухильно відповів той і перевів розмову на інше: — Ви вже, мабуть, зголодніли? Я зараз…
— Дякуємо, дякуємо, — сказав Картіс. — Ми добре пообідали, тож можем почекати.
— Ну, то я принесу світло, бо вже темніє. А хай йому чорт, який вітер надворі!
Він вийшов з кімнати, І регулятори лишилися самі.
По хвилі Кук озвався:
— Мені справді шкода, що Еткінс теж належить до цієї банди…
— Говоріть тихіше, — спинив його Картіс. — Дідько його знає, чи там нагорі ніхто не сховався. Мені теж шкода. Еткінс взагалі непоганий чоловік, мені він завжди подобався.
— Цікаво, що вони з ним зроблять, — задумливо казав далі Кук. — Я б не хотів, аби його повісили. Кару він заробив, але вішати…
— Ні, вішати його не можна, тільки…
— Цитьте, він іде, — перебив його Кук. Господар зайшов до кімнати із світлом.
— Багато людей з Пті-Жана було на зборах? — спитав він.
— Не дуже, — відповів Кук. — Завтра ж у них відбудуться свої збори. Там був один чоловік, що шукає своїх покрадених коней.
— Напівіндіянин? Він і в мене був, питався, чи не бачив я коней. Але, на жаль, я нічим не міг його потішити.
— То ви ніде не бачили їх? — пильно глянув на нього Кук.
— Звичайно, ні. Де ж би я міг їх бачити, — відповів Еткінс. — Я ось уже два тижні взагалі не відлучаюся з дому.
— Чого то собаки так гавкають? Хтось прийшов, чи що? — мовив Картіс.
— Може, — погодився Еткінс. — Зараз погляну.
Він вийшов надвір. Картіс прошепотів Кукові:
— Тихо, то Стівенсон! Але він прибув невчасно. Треба було неодмінно перечекати бурю.
— Чи далеко звідси ще до річки Фурш-ля-Фев? — гукнув голос знадвору, перекричавши гавкіт собак.
— А бий його лиха година! — пробурмотів Еткінс сам до себе й зіскочив з ґанку. — Щось надто швидко, коли це вже другий табун. Джонс казав же, що коні будуть аж через вісім днів.
