Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
XVIII
Роман Яцюк жив на тихій затишній вулиці. Трофиновський піднявся ліфтом і подзвонив. Його довго роздивлялися у вічко, перш ніж спитали:
— Ви до кого?
— До Романа Васильовича Яцюка.
— У якій справі?
— Роман Васильович дома?
— Зайнятий. Навіщо він вам?
— Вибачте, ви не могли б відчини двері? Адже так розмовляти незручно.
Оббиті чорним дерматином двері повільно відчинилися, і слідчий побачив перед собою високого широкоплечого чоловіка з великим м’ясистим обличчям, густими, насупленими бровами, що сходилися до орлиного носа.
— Я до вас ненадовго.
— Якщо ненадовго… А я вас щось не пригадую… — Чоловік все ще загороджував прохід.
Трофиновський показав посвідчення, і тоді Яцюк відійшов убік.
— Проходьте, сусід зі своїми скаргами уже й до вас добрався?
— Добрався, — зітхнув слідчий, проходячи за Яцюком до великої кімнати, умебльованої просто і зручно.
На письмовому столі знаходився якийсь розібраний апарат. Тьмяно поблискували схеми і різнокольорові дротинки.
— Ось магнітолу взявся лагодити, — кивнув на апарат Яцюк. — Зламалася.
Трофиновський підійшов до апарата ближче. На магнітолу не схоже.
— Я її трохи вдосконалив, — тієї ж миті відгукнувся на його думки господар квартири. — Додав механізм пошуку і прискореної перемотки…
— Цікаво, — погодився слідчий. — Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумієшся. А у мене з технікою негаразд…
— А ще краще, якщо техніка не виходить з ладу, — злегка усміхнувся вдоволений Яцюк. — Думаю поставити тут ще один діод, — коротким товстим пальцем він тицьнув у схему.
Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою і, обійшовши апарат, глянув на шкалу.
— Чотири діапазони…
— Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.
— Цікава картинка, — сказав Трофиновський, зупиняючись біля стіни і розглядаючи підпис художника.
— Репродукція з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Після смерті це помітили всі. — В останній фразі чулася гірка іронія.
— Степура… — вголос прочитав Трофиновський. — Так ви знали його?
— Знав. Сергій Степура. Навіть дуже близько знав, — все з тією ж гіркою іронією промовив Яцюк, і його темні очі задивилися вдалину. — Навіть побилися одного разу.
— Що було приводом?
— Спитайте — хто? І відповідайте: хто найчастіше служить приводом для бійки серед молодих хлопців? Відомо хто, — дівчина. Давно це було…
— Ви неодружені?
— Ні, залишився нежонатим. Між іншим, з вини тієї ж дівчини… Ось як буває…
— А Степуру давно бачили?
Яцюк усім корпусом рвучко повернувся до слідчого:
— Ви заради нього прийшли?
— Так, — підтвердив Трофиновський. — У вас нема здогадок, що могло послужити причиною…
— …Його самогубства? — закінчив фразу Яцюк. — Багато думав над цим… Ось бачите, репродукцію купив. Звичайно, вона не відповість… хоча, може, й зберігає якісь сліди… В речах, кажуть, відбиваються біотоки їхніх творців. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика…
— Поки що?
— А в майбутньому — подивимось. Мені говорили, що він останнім часом став писати значно гірше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, років шість, хоча в одному місті жили… Що я тепер про нього знаю? Ось тільки шкода його, дуже шкода…
— До побачення, — мовив Трофиновський. — Ось мій телефон. Якщо згадаєте що-небудь…
— Звичайно, обов’язково зателефоную. Вибачте, що нічим не міг допомогти.
— Дякую за бесіду, — нахилив голову Трофиновський і подумав: “А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про інших, майже нічого — про себе. Випадково?”
Трофиновський повільно йшов вулицею, обмірковуючи план подальшого розслідування, повторював у пам’яті всі деталі розмови, що тільки-но відбулася. І раптом йому пригадуються власні вірші: “Зі схилом напівзігнуті дороги, машини вдалину…” Почекай, — каже він собі, — чому “зі схилом”? Погано, прозаїчно. “Мов луки, напівзігнуті дороги…” Так, це краще. В ці години “пік” дороги напружені, — порівняння підходить. А як далі? “Воїн на посту”. Трафаретно. — Але слова “на посту” викликають у нього якісь асоціації: — Ага, я ж зняв пости біля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно відновити, негайно!”
ХІХ
Знову осічка. Таня не розповідає, але я відчуваю: вона мені більше не довіряє. А я ж гадав, сподівався, що ця ніжна дівчина подарована мені долею. Її величність Природа іноді викидає такі жарти для різноманітності.
Скільки себе пам’ятаю, ніколи не користувався успіхом у дівчат. А був нібито не гірший за інших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпіони не вибився, але і слабаком ніколи не вважався. Відмінником був тільки в перших трьох класах, зате в двієчниках ніколи не ходив, одягався завжди модно, — якщо у всіх черевики на “змійках”, то у мене теж…
А от дівчатам ніколи не подобався. Чому? Що відштовхувало від мене цих незбагненних створінь, що вони думали про мене? Сірятина? Але Ваня Петренко за всіма параметрами був сіріший від мене, а як Зіна бігала за ним… І задачки, і домашні твори давала списувати, аби тільки він повів її в кіно. А на мене і не дивилася, які б колінця я не відколював заради неї. Чого ж у мені не вистачало? Якихось таємничих флюїдів? Її величність Природа в котрий раз зволила побавитися, виліпивши мене у вигляді ляльки-невдахи? О, так, це вона вміє! Наділяє всіх майже однаковими потребами, але не всім дає однакові можливості задовольнити їх. І коли, як мені здається, єдиний раз в житті, в мене без пам’яті закохалося прекрасне створіння, де не візьмись цей ненависний слідчий! Своїми розпитуваннями він роз’ятрив їй душу, посіяв у ній отруйні зерна… А він же говорив і з іншими моїми пацієнтами, розпитував, підбурював проти мене. Уявляю, що тепер думає про мене красуня-балерина, вона й раніше мене не полюбляла. Дивилася, як на порожнє місце, як на одного з поклонників, призначених лиш обслуговувати її, слідкувати за дорогоцінним здоров’ям. Певно, у неї добре зіпсувався настрій, коли підвернулася її струнка ніжка після сеансу нормалізації! Ну, чому б їй не побути такою, як всі? Звикла, бачите, щоб перед нею падали навколішки. А воно, коли поміркувати та глянути у джерела, все пояснюється тим, що її Величність десь трохи порушила хід реакцій якоїсь залози. До того ж і вродою не обійшла її природа. От якби балерина ставилася до таких сірячків, як я, не гордовито, а з розумінням і співчуттям і розгледіла б за сірою личиною Еталон Норми, то, дивись, і здоровішою була б…
Ні, я не мстив їй, не хотів лиха, сам був прикро вражений, коли почув, що вона пошкодила ногу, що не може танцювати. І це сталося одразу після сеансу нормалізації. Випадковість? Збіг у часі? Чи це додаткове свідчення ефективності мого приладу? Це треба негайно перевірити, поки у гончака-щасливчика не минув ефект опромінення!
