Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Звідкись іздалеку наступали на іппівців дві темно-бурі смуги — то тісними шерегами зімкнулися марсіани-ботокуди, готові до гібридизації в ім’я недостатньо дослідженого досі феномена однохребетного колективізму.
Оперативно працює Вотоло, блискучий початок!
Імператор спохмурнів…
Камера комп’ювізора пішла на останнє коло, час од часу затримуючись на обличчях — жорстоких, тупих, безпорадних, як у всіх колишніх і нинішніх ворогів імперії, котрі ще не відають про даровані їм імператорські милості.
Іппівці поглинали екран, як до цього свої бутерброди.
Вотоло спостерігав з-під набряклих повік, він розумів історичну значимість події, не те що Вонад і Яіре, які просто відчували, хворобливо насолоджуючись тим, чого не було, але мусить небавом статись. Уява братів працювала швидше, ніж розум Вотоли, ровесника Нілата і лакея імператора, Вотоли, котрий надто собі дозволяє, щоб можна прощати йому безконечно. Третій тиждень слідкують за ним агенти з кастрованих та без’язиких, записано всі розмови, розшифровано всі листи, знято фільм про відвідання ним ув’язненого батька — цього досить, аби… Імператор на мить завагався… Досить щоб гібридизація марсіан-ботокудів почалася з… Вотоли, лакея відступника, таємного агента Землі й Венери — ще вчора він бачився з дівкою, під лівою груддю якої кастровані та без’язикі тавро поставили…
“Фас!” — ледве сіпнулась губа імператора.
Але цього разу з Марсом заминочка вийшла, бо хтось таки щось переплутав, як завжди, у вирішальну мить. Механічного зрощення марсіан-ботокудів — спина до спини — не відбулося… Вони почали зростатись лицем до лиця. Кузьма з жахом помітив, як Вотолу почали бити судороги, як він одпихався коліньми, хапаючи ботокуда за плечі пещеними пальцями вічного лакея, та губи обох вже зробилися бргокавим шлангом — зрослися… Рипіли надбрів’я, носи й підборіддя, аж Вонад з Яіре на мить відвернулись, їм важко було повірити не в те, що Вотоло ворог, а в те, що уява у них поетична, такого вони не чекали, сопіли і витирались. А Нілат подумав, що треба надіслати телеграму і висловити співчуття з приводу трагічних подій на далекому Марсі: чим зможемо — допоможемо, вишлемо групу спеціалістів, відкриємо госпіталь для постраждалих із центром досліджень нового явища. Бачити еволюційну перспективу, значить, бути милосердним.
На цій думці імператора глухо забахкали гармати, кольорові декоративні вогні накрили ІПП — колишня Держава Суверенів нагадала, що життя-буття прекрасне завжди.
Нілат розпорядився, щоб головного фейєрверкера із сто сьомого штату повісили на майдані Суспільної Цноти як учасника групи Вотоли, і всі зраділи, що державний переворот не відбувся.
Відповідальним за мораль та інформатику призначено Нінаглу — лакея ще зовсім юного, та бувалого — вмів непомітно закрить імператору рот, коли тому щелепи зводило…
Кузьму перевели на першу категорію утримання. Тепер він сидів не в темниці, а в кліті посеред гаю реліктових теренів та бузини, що мала б нагадувати йому батьківщину.
Яіре і Вонад уже не допитували його, приходили погомоніти. Вонад посивів. Яіре охрип, тепер його тенор нагадував скрегіт мантачки й сичання старого селезня. Лакеї так само любили свого імператора, звинувачували Землю в агресивності, та вже горбилась їхня спина — одна на двох, а привид Вотоли затьмарював їхню свідомість, і тоді вони діставали ікс-шпагатівку, пили й напивались, хоч п’яними їх не бачили, мабуть, пили й раніше — звикли. Кузьма зневажав п’яничок, а тут — аж розсердився сам на себе — поспівчував калічкам: “Дивіться, хлопці, бо так і лакейство утратити можна…” Вонад кліпнув лівим оком, Яіре незмигно свердлив Кузьму правим.
— Попіл Вотоло обпікає серце, — кліпнуло ліве око.
— Посип голову тим попелом, дурню, — засичало праве, та Кузьмі здалося, що обидва лакеї випробовують його.
На що? Спроба дешевої провокації чи бажання поділитися сокровенним? Авжеж, сокровенним! Якби ж у катів та було воно, сокровенне! П’яні, от і кортить язики почесати. Що ж, видно, й вони підупали духом, думав Кузьма, сидячи в кліті, немов канарейка, не встряючи в розмову, та й що вони можуть сказати, хіба що влаштують іще один допит, страшний і останній, як гібридизація марсіан-ботокудів. Та він не прохопиться й словом, мовчатиме, як краснодонці, як Карбшнев, як Калнишевський, як хто ще?.. Мовчатиме, як риба на березі… Думки плутались, голова важчала, і крутило суглоби немилосердно, невже ревматизм почався?.. Але те, що Кузьма їм і слова не скаже… і слова — це точно! Слово — усмішка бога, згадалося знову. Кузьма з відчаєм дивився на бузину й терен, і пахло йому домівкою, бабиним городом, батьковим тютюном, іще чимось, що там, на Землі, в круговерті студентських буднів, уже почало й забуватись, а може, й забулося б зовсім — “Ікар” полонив їхні душі, тепер же — полон фізичний, ці Вонад, Яіре, Вотоло — лакеї і самоїдці, що визнали рабство вершиною розвитку і панацеєю від усіх бід… “Приходьте і володійте нами!” — хочуть вони почути від Кузьми, та він їм цього не скаже, мовчатиме, щоб там вони не робили, мучили, катували, він вже набачився дечого. Він вже не хлопчик з “Ікара”. Він уже — слово Землі, і не куплять його сатрапи й лакеї за мисочку сочевиці, не куплять…
Вонад і Яіре ще випили ікс-шпагатівки, і вже веселіше дивились на все довкола, заразом і на бранця, що мовчки сидів у кліті.
— Гордий, як води в рот набрав, — скривився Яіре.
— Наче дулю ковтнув, — промимрив Вонад, закинувши руку за плече і підлоскочуючи брата, а той — коп його п’яткою, і обоє розреготалися тихо. Кузьма ж їх почув і сказав ну точнісінько баба Марта: “Пішли б та проспались, чи що…”
— Заспівала пташечка перед вирієм на той світ, — вказівний палець Яіре прохромив небо, а великий палець Вонада підтвердив туманно:
— Біосистема зв’язків — всесвітнє панування… Яіре тусонув брата, як той його на суді:
— Ти чого?
— А того, — визвірився раптом Вонад. — Того! Доки наш імператор гратиметься в демократію, не бачити нам Землі, як своїх загривків!..
Кузьма звівся на прямі, підступив ближче.
— Знаємо без тебе, — перебив Яіре. — Мудрі ті, що мовчать на цьому світі, не на тому… Переконатися хочеш?
Як же так! Чи Яіре забув, що вони з Вонадом однохребетні, отже, і доля одна?
— Знаю, я все знаю… Вотоло — зрадник і ворог, він із тим фейерверкером замах на імператора готував, а я — патріот, от і кажу, що Кузьма — біосплав… якщо зараз не вирвати…
— Цить!.. — засичав Яіре.
— …то ніякий пучок плазмової есенції не проткне космічний кордон Землі.
— Ти п’яний, ти божевільний!..
— Е, ні, це ти божевільний, а я щасливий, бо люблю імператора, хоч він і тюхтій, і Вотолу нізащо… А біосистема — величина змінна, змінна… — поривався іще сказати, та Яіре закинув руки за голову і рвучко вхопив ними брата за барки.
Вонад захрипів, ошкірившись, важко дихаючи. Ледь зігнувшись, Яіре пішов, несучи Вонада на одній для обох спині — так, наче то клумак який.
Кузьма сторопіло дивився на безформну масу, що даленіла у сутінках гаю. До нього поволі доходило сказане Вонадом, значить, вони все знають… Все? Ні, не все… тільки принцип, їм не стачае… Чого? Згоди Кузьми повернутись на Землю, згоди, яка утворить Поле Довір’я, а формулу біокоду виведуть миттю, вони це вміють. А він? Що він вміє, що він може тепер? Мовби поруч почулося батькове: “А як вас до людського приучають?” Потому порада Вотоли: “І зробіться політиком. На одну мить. На мить, від якої залежить багато, якщо не все…” Що ж, настав час відповісти обом. Кузьма зауважив зорі, великі та менші, вони запливали у темні провалля ночі й знов виринали звідти, мов грали у піжмурки з темним веселим братом. Смерть його тут або рабство — свобода й життя на Землі й самої Землі… Людина не частка, а ціле… А він, Кузьма? Смерть або рабство — ось вона, альтернатива свободи по цей бік межі допустимого…
На відміну від зрадника Вотоли, лакей Нінаглу політиком народився і хотів би ним умерти, а ще краще — жити вічно, не знаючи старості — цілком природне лакейське бажання. Проте Нілат не був би імператором, якби за зовнішнім лиском лакейських манер не вмів розпізнавати природніх бажань лакеїв. Розпізнав одразу. Уже й хотів сказати рішуче “Фас!”, та раптом згадав про лист деяких дослідників старовини, які твердили, що півтора століття тому предки чистокровних іппівців викидали поперед себе десницю і вигукували “хайль!” — багатозначне вітання-заклик, вітання-присуд. Згадавши про лист, Нілат згадав Вотоло, терориста від народження — собаці собача смерть! Так он воно що! “Фас!” — це команда для псів, яким був Вотоло, он де коріння його інструкції, ои через що він намовив Нілата бути обачним з фашистським вітанням, мовляв, конституцією заборонено. Смерть конституції! Я — конституція! Хайль! Смерть Нінаглу! Хайль! Першим лакеєм у імператора Нілата буде лакей Нілат, котрий теж хоче жити вічно й не знати старості, і це йому вдасться — вічно живе імператор, а лакеї старості не знають.
