Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь (хорошие книги бесплатные полностью txt) 📗

Вода сягала мені трохи вище пояса. Зробивши відчайдушне зусилля, я рвонувся туди, де вона була мені до стегон. Далі вирішив повзти. Уперся колінами й долонями в дно і спробував просунутися вперед. Та марно: хвилі відтягували мене назад. Дрібний шерехатий пісок роз’ятрив рану на коліні. В цю хвилину я знав, що спливаю кров’ю, але болю не відчував. Пучки пальців стерлися до живого м’яса. Пісок боляче впивався мені під нігті, та, незважаючи на це, я вчепився пальцями в дно і знову спробував повзти. І вже вкотре мене пойняв жах: земля, позолочені сонцем пальми на моїх очах почали рухатися. Майнула думка, що піді мною сипучі піски і земля поглинає мене.

А втім, це, мабуть, була галюцинація, спричинена виснаженням. Думка про сипучі піски надала мені сили — незважаючи на біль, не шкодуючи своїх рук, з яких зійшла шкіра, я відчайдушно продовжував повзти всупереч хвилям. Через десять хвилин всі прикрості, десятиденний голод і спрага навалилися на моє тіло. Ледь живий, я витягнувся на твердій і теплій землі, ні про що не думаючи, нікому не дякуючи, навіть не радіючи, що мені стало сили волі, надії і нестримного бажання вижити, щоб досягти цього безмовного й невідомого клаптика землі.

Сліди людини

Перше, що вражає на землі, — це тиша. Нічого ще не усвідомлюючи, поринаєш в абсолютну тишу. За мить, прадавній і сумний, долинає до тебе удар хвиль об берег. Потім шелест вітерця в кронах кокосових пальм вселяє впевненість, що ти на суходолі. І віру в те, що ти врятувався, хоча й не знаєш, в якій точці земної кулі перебуваєш.

Я опанував себе і, лежачи на березі, став оглядати місцевість. Природа довкола була дика. Мимоволі став шукати сліди людини. Метрів за двадцять од себе побачив загорожу з колючого дроту. Поруч пролягала вузька дорога, на якій виднілися сліди якихось тварин. Обабіч дороги валялися шкаралупини розбитих кокосових горіхів. Найнезначніша ознака людської присутності була для мене в ту мить найважливішим відкриттям. Не тямлячи себе від радості, я притиснувся щокою до піску і став чекати.

Чекати довелось хвилин десять. Сили поступово поверталися, до мене. Була вже сьома година, сонце стояло на видноколі. Біля дороги серед шкаралупи лежали цілі кокосові горіхи. Я доповз до них, сперся об якийсь стовбур і затиснув між колінами гладкий міцний горіх. Став шукати у ньому слабкі місця, як за п’ять днів перед тим шукав їх у риби. Повертаючи горіх у руках, щоразу чув, як всередині переливається сік. Від цього глибокого гортанного звуку знову відчув спрагу. Живіт підвело, рана на коліні кровоточила, стерті до м’яса пальці страшенно боліли. За десять днів плавання мені жодного разу не здалося, що я божеволію. Вперше таке враження виникло саме тоді, коли я перевертав кокосовий горіх, шукаючи, в якому місці його розбити: в моїх руках переливався сік — свіжий, чистий і неприступний.

У верхній частині кокосового горіха є три порожнини, розташовані у формі трикутника. Але, щоб знайти їх, треба обдерти кокос з допомогою мачете. А в мене були лише ключі. Раз за разом марно пробував розколупати ключами шерехату й тверду шкаралупу. Зрештою здався. З люттю жбурнув горіх, почувши наостанок, як всередині у нього переливається сік.

Останню надію я покладав на дорогу. Розбиті шкаралупини, які лежали з мого боку, свідчили, що хтось-таки, певно, прийде збивати горіхи. Хтось приходив сюди щодня, видирався на пальми й збивав горіхи. Отже, можна було зробити висновок, що люди живуть десь поблизу, бо ніхто б не долав значну відстань лише задля того, щоб назбирати кокосових горіхів.

Я розмірковував про це, притулившись до стовбура, коли раптом здалека долинув собачий гавкіт. Я насторожився. Нашорошив вуха. За хвилину виразно почув металевий дзенькіт, що лунав усе ближче.

Це була молода негритянка, хирлява, у білому вбранні. В руці вона тримала алюмінієвий казанок, погано припасована кришка дзеленчала при кожному її кроці. “Що це за країна?” — запитував я себе, спостерігаючи, як вона наближається, — такого типу негритянки живуть на Ямайці. Я подумав про острови Сан-Андрес і Провіденсія. Перебрав у пам’яті всі Антільські острови. Молодиця була моїм першим шансом, але могла стати й останнім. “Чи розуміє вона по-іспанському?” — міркував я, намагаючись розгадати це з обличчя негритянки, котра безтурботно, все ще не помічаючи мене, ледь пересувала ноги у вкритих дорожньою курявою шкіряних пантофлях. Я так боявся втратити свій шанс, що мені запала в голову безглузда думка, буцімто, якщо заговорити з нею по-іспанському, вона не зрозуміє мене й залишить лежати на узбіччі.

— Хелло, хелло, — гукнув я стривожено.

Молодиця подивилася на мене великими від страху очима.

— Хелп мі! [15] — прокричав я, певний, що та мене розуміє.

Вона якусь мить вагалася, обдивилася довкруг і, перелякана, побігла геть.

Чоловік, осел і собака

Я відчував, що помру від розпачу. Уявив себе на цьому місці мертвого, подзьобаного коршаками. Та враз знову почув собачий гавкіт. Він лунав усе ближче, і серце моє калатало сильніше. Я уперся долонями в землю. Підвів голову. Зачекав хвилину. Другу. Гавкіт чувся ще ближче. Раптом усе стихло. Лише з плескотом накочувалися хвилі і вітер шумів у кронах пальм. Проминула хвилина — мабуть, найдовша в моєму житті, — і на дорозі з’явився худющий собака, за ним плентався осел з двома кошиками. За ними блідий білошкірий чоловік в сомбреро і підкочених до колін штанах. За спиною в нього висів карабін.

Він вийшов з-за повороту дороги й одразу здивовано втупився в мене. Зупинився. Собака, задерши прямий хвіст, підійшов, щоб обнюхати мене. Чоловік мовчав не рухаючись. Тоді скинув карабін, уперши приклад в землю, не спускаючи з мене ока.

Не знаю чому, але я гадав, що можу бути де завгодно на Карібському узбережжі, тільки не в Колумбії. Не дуже впевнений, що він мене зрозуміє, я вирішив звернутися по-іспанському:

— Сеньйоре, допоможіть!

Мужчина відповів не одразу. Продовжував уважно розглядати мене, не моргаючи, з карабіном, упертим в землю. “Не вистачало тільки, щоб він увігнав у мене кулю”, — відчужено подумав я. Собака облизував моє лице, але в мене не стало б сили відігнати його.

— Допоможіть! — повторив я з відчаєм, певний, що мужчина не розуміє мене.

— Що з вами? — лагідно запитав він.

Почувши його, я збагнув, що дужче за спрагу, голод і розпач мене мучило бажання розповісти комусь усе, що довелось пережити. Ковтаючи слова, випалив єдиним духом:

— Я Луїс Алехандро Веласко, один із моряків, які двадцять восьмого лютого впали в море з есмінця “Кальдас”.

Я вважав, що весь світ неодмінно знає про цю подію. І щойно назву своє ім’я, чоловік кинеться допомагати мені. Але його обличчя лишалося незворушним. Він стояв, як і перед тим, і розглядав мене, навіть не відігнавши собаки, що облизував рану на моєму коліні.

— Ви курячий матрос? — запитав, гадаючи, либонь, що я плаваю на якомусь із каботажних суден, які перевозять свиней і свійську птицю.

— Ні. Я служу у військово-морському флоті.

Тільки тоді він поворухнувся. Взяв карабін, відкинув за спину сомбреро і проказав:

— Я відвезу до порту дріт і повернуся за вами.

Я відчув, що й другий шанс вислизає в мене з рук.

— Ви справді повернетеся? — благально перепитав я.

Чоловік запевнив мене. Мовляв, неодмінно повернеться.

По-дружньому всміхнувся і пішов собі позаду осла. Собака продовжував обнюхувати мене. Коли чоловік уже відійшов досить далеко, мені спало на думку гукнути йому вслід:

— Що це за країна?

І він, анітрохи не здивувавшись, гукнув у відповідь несподіване:

— Колумбія!