Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Бен приготував кави і, п’ючи її, ми наговорили всяких злих слів на адресу Цяці. Так їй і треба було! Вона ж так підступно повелася з нами!
Зрештою ми позагорталися в ковдри і вже не морочилися нічним чергуванням. Оскільки Елмер вийшов з гри, стерегтися було зайве.
Наступного ранку нога моя ще поболювала, і я лишився в таборі, а Бен з Джіммі пішли дослідити долину з руїнами міста. Я ж потихеньку обійшов круг Цяці, приглядаючись до її боків. Не було найменшої можливості забратися всередину. Люк був припасований так ідеально, що навіть помітити тоненькі як волосина обводи його можна було тільки зовсім зблизька.
Та навіть і опинившись на борту Цяці — чиж спромоглися б ми взяти її під контроль? Правда, була в неї і рубка для аварійного керування, але сумнівно, щоб вона могла ще стати нам у пригоді. Адже Цяці вона не завадила викрасти нас. Цяця просто вивела її з ладу, і ми опинились у глухому куті.
І якби ми силою увірвалися всередину, то довелося б зіткнутися з Елмером, а Елмер це така тварюка, що краще його обійти десятою дорогою.
Отож я рушив назад до табору і, походжаючи взад-вперед, став міркувати, що нам тут слід таки навсправжки влаштовуватися. Треба збудувати хатину, запастися харчами, і взагалі підготуватись до самостійного існування. Бо розраховувати на допомогу Цяці не доводилось.
Бен з Джіммі повернулись ополудні, й очі їхні збуджено горіли. Вони розстелили ковдри й висипали з кишень купу найнеймовірнішого добра.
Не сподівайтеся, щоб я його описав, — даремно й пробувати. Що з того, коли я скажу, що ось така-то річ схожа на металевий ланцюжок і що вона жовта? Словами не передаси відчуття, як той ланцюжок переливався поміж пальців, як дзенькотів, як посувався, не розповіси про його яскравий колір, цю своєрідну живу жовтизну. Це однаково, якби сказати про славетну картину, що вона квадратна, плоска й синя, а де-не-де зеленувата й червона.
Крім ланцюжка, там було ще багато розмаїтих предметів, і кожен такий, що аж дух забивало.
Уловивши німе запитання у мене в очах, Бен потис плечима.
— Не питай. Ми взяли лише краплину. В печерах повно такого добра. І ще багато чого іншого. Ми брали навмання то там, то тут, — що трапляло на очі й що влазило в кишеню. Всякий дріб’язок. Зразки. Не знаю.
Мов діти, подумав я. Чи то сороки. Нахапали блискіток, що привабили формою чи матеріалом, а самі поняття не мають, що то за речі й навіщо вони.
— Ці печери, мабуть, правили за склади, — сказав Бен. — Вони вщерть заповнені всякою всячиною, і жодна річ на іншу не схожа. Немов тутешні мешканці факторію відкрили й зібрали зразки товарів для оглядин. Перед кожною печерою щось подібне до запони. Дивишся — а воно мерехтить, і чутно шурхіт, а коли крізь неї проходиш, нічого не відчуваєш. А по той бік запони все лежить чистісіньке й блискуче, наче мешканці щойно покинули печери.
Я подивився на речі, розкидані на ковдрі. Важко було втриматися, щоб не взяти їх до рук, такі вони були привабні й на доторк, і для очей, і вже самим цим викликали якесь тепле, приємне відчуття.
— З цими істотами щось скоїлося, — сказав Джіммі. — Вони знали, що має скоїтись, і зібрали речі в одне місце — все те, що вони зробили, чим користувалися, що було їм любе. Адже завдяки цьому в разі, якби одного чудового дня хтось сюди добрався і знайшов це все, ні ці істоти, ні їхня культура не пропали б марно.
Це тільки занудний романтик на кшталт Джіммі міг нагородити такої сентиментальної бредні!
Але незалежно від того, з якої причини вироби зниклої раси опинилися в печерах, знайшли їх ми, і, отже, надія, що таким чином рештки цієї цивілізації уникнуть безслідної загибелі, не справдилася. Якби ми навіть здогадалися про призначення цих речей, якби навіть з’ясували основи цієї давньої культури, все одно користі від цього не було б ніякої. Ми ж нікуди не можемо перелетіти й нікому не передамо своїх знань. Нам суджено вікувати на цій планеті, і після смерті останнього з нас усе знову повернеться до прадавньої тиші, все знов опосяде те саме забуття. І ми нікуди звідси не виберемося, і Цяця. Подвійний закут.
А шкода, гадав я, бо Землі могли б знадобитися знання, вирвані в печер та могильних пагорбів. І за якихось сто футів від нас стояло знаряддя, спеціально для того й призначене, щоб добувати ці самі безцінні знання, коли кінець кінцем людина на них натрапить.
— Жахливо усвідомлювати, — повів далі Джіммі, — що всі ці речі, всі знання, пориви й молитви, всі мрії й надії приречені. І що весь ти, все твоє життя і твоє розуміння життя просто зникнуть і ніхто нічого про це не довідається.
— Ай правда, хлопче, — підтримав його я.
Він звернув до мене зболений напівпритомний погляд.
— Може, саме тому вони й поскладали все до печер?
Коли я бачив це його хвилювання, страждання у нього на обличчі, мені раптом зблиснув здогад, чому він був поетом — чому він не міг ним не бути. Хоча все одно він був сущою карою божою.
— Земля повинна про це знати, — категорично заявив Бен.
— Авжеж, — погодився я. — Зараз я збігаю й доповім їй.
— Усе спритняка вдаєш, — огризнувся раптом Бен. — Коли ти перестанеш пускати дотепи й візьмешся до діла?
— Наприклад, примусити Цяцю, щоб відкрила люк.
— А чом би й ні? Нам треба якось повернутися на Землю, і Цяця — єдина змога це зробити.
— Може, ти, мудрію, і здивуєшся, але я подумав про це раніше за тебе. Я сьогодні підійшов і оглянув Цяцю з усіх боків. Отож якщо ти знайдеш спосіб, як у неї влізти, я визнаю, що ти розумніший, ніж я думав.
— Інструменти, — сказав Бен. — Якби нам тільки…
— Вони у нас є. Сокира без топорища, молоток і пилка. Маленький ломик, рубанок, струг…
— Ми могли б самі деякі інструменти зробити.
— Знайти руду, розтопити її…
— Я ось надумав про ті печери, — сказав Бен. — Там можуть бути якісь інструменти.
Я не хотів цим навіть голови морочити. Я знав, що це ні до чого.
— Може, там є якась вибухівка, — не вгомонився Бен. — Ми могли б…
— Послухай, — озвавсь я, — ти що хочеш — влізти на борт Цяці чи підірвати її? Хоча й це навряд чи ти зможеш. Цяця ж самовідновлювальний робот, хіба ти забув? Проколупай у ній дірку, і вона її заліпить. А почнеш надміру товктися поблизу, видобуде дубця й гепне тебе по лобі.
Очі Бенові горіли від люті й розгубленості.
— Земля повинна дізнатися! Ти розуміш чи ні? Земля повинна про це дізнатися!
— Ясна річ, — погодився я. — Безперечно.
Уранці, гадав я, він охолоне й побачить, що це абсолютно неможливо. Конче треба у цьому пересвідчитись. Перше ніж снувати які-небудь плани, слід врахувати, проти чого ми збираємось виступати. Тільки так можна заощадити чимало енергії й уникнути численних помилок.
Але вранці його очі горіли все тим самим божевільним відчаєм: Бєна проймала рішучість, породжена безмірною розгубленістю.
Після сніданку Джіммі заявив, що не йде з нами.
— Чому це не йдеш, дозволь поцікавитись? — спалахнув Бен.
— Я не встигаю зі своїм твором, — зовсім не знічено відповів Джіммі. — Я ще не скінчив саги.
Бен хотів уже зчепитися з ним, але я осмикнув його, зневажливо махнувши рукою:
— Ходім самі. Однаково з нього ніякого пуття. Що було святою правдою.
Отож до печер пішли ми вдвох. Я побачив їх уперше, а там було на що подивитись. Кільканадцять печер — і всі вщерть натоптані. У мене голова паморочилась від самого тільки ходіння від однієї до іншої, від розглядання всіх цих пристроїв, чудернацьких приладів чи як їх там назвати, про призначення яких ми не мали бодай зеленого поняття. Стояти й непорозуміло витріщатись на них — уже саме це приводило до знетями; пробувати вгадати, для чого всі ці речі призначалися, — то була чиста мука. Але Бен мов наврочений усе силкувався докопатися до сенсу цих речей, затято вірячи, що ми таки зможемо знайти пристрій, який допоможе нам подолати Цяцю.
Ми працювали до самого вечора, і я стомився, як чорт. Жодного разу за весь день нам не трапилось ані однієї штуковини, в якій би ми добрали сякого-такого глузду. Спробуйте собі уявити наші почуття, коли ми стояли там, оточені всіма тими приладами, знаючи, що ось поряд є такі речі — якби тільки правильно ними скористатися, — які відкрили б принципово нові шляхи перед людською думкою, технікою і уявою. А ми стояли там, як безпорадні, темні чужинці.
