Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Побачивши високе вікно, два знайомих крісла, скляну перегородку, за якою була лабораторія, полиці з книжками, ти з полегкістю зітхнув, готовий у ту хвилину присягтися, що ріднішої, затишнішої кімнати не знав за своє життя.
— Я заблукав, — мовив ти до Ерні.
Він байдуже кивнув і показав на крісло, помітивши, напевно, що ти ледь тримаєшся на ногах.
Ти впав на м’яке піддатливе сидіння і раптом помітив, що тримаєш у руці револьвер. Ерні влаштувався навпроти і пильно дивився на тебе. Він не зронив і слова. Ти засунув револьвер до кишені, не збираючись нічого пояснювати, і втомлено заплющив очі.
Ерні не квапив тебе. Безодня втоми, апатії, байдужості поглинула тебе й, не розплющуючи очей, ти вимовив у порожнечу:
— Я згоден…
Літо кінчалося. Все рідше випадали сонячні теплі дні. Майже весь свій вільний час Крістіна проводила в саду, зі своїми квітами. Вона зробилася мовчазною і задумливою. З кожним днем між вами росла стіна відчуження, яку вже ніхто не міг зруйнувати. Інколи навідувався по гроші Ерні, ти виписував чек на суму, яку він називав, і він зникав. За час, що минув після вашої першої зустрічі, Ерні спав з лиця, і, здавалося, ще більше почорнів. Ти ніколи не цікавився, як у нього йдуть справи. За будь-якої погоди він приходив пішки. Навіть коли дощ лив як з відра.
Коли він з’являвся перед тобою, думаючи про щось своє, заляпаний грязюкою, з чужими порожніми очима, ти був певен, що він навіть не помітив, як пройшов оті кілька миль від старого парку сюди. Крістіна ніколи не питала про його візити, і ти був вдячний їй за це.
Раз чи двічі на тиждень ти сам їздив до Ерні.
За старим будинком, на галявині закінчувалося будівництво невеликої електростанції. Ти зупинявся неподалік і спостерігав, як два літні гладкі муляри старанно клали червоні цеглини. Ти ніколи не підходив близько, уникаючи запитань і розмов.
За ті кілька місяців, що ти знав Ерні, ти лише одного разу бачив його матір — у вікні третього поверху, під самісіньким дахом. Вона сипала щось на карниз, по якому надувшись і воркочучи походжали голуби. Ти вклонився їй, але вона не помітила тебе.
Ерні поспішав закінчити переобладнання лабораторії й будівництво електростанції до зими.
— Я люблю працювати взимку, взимку в мене все виходить. — Кілька разів говорив він тобі.
У кінці жовтня пішли безперервні дощі. Одного вечора на порозі твого кабінету несподівано з’явився промоклий до нитки, забрьоханий багнюкою Ерні.
— Я закінчив обладнувати лабораторію і хотів би, щоб ви подивились на неї.
Навіщо це було йому потрібно так нагально? Прагнув похизуватися? Почути від тебе слово схвалення? Чи знайти підтримку перед вирішальним кроком?
Ти кинув погляд на калюжу, яка натекла з його плаща, й уявив, що діється зараз надворі.
— Пусте, ми доберемося каретою. Вона біля воріт.
Ти підвівся й мовчки пішов одягатись. У спальні Крістіни не було. Ти обшукав увесь будинок. Вона сиділа на підвіконні в маленькій наріжній кімнаті й безгучно плакала, дивлячись у сад. Невже вона вже тоді знала, що чекає вас попереду — тебе і її?..
Ти не наважився підійти до неї і тихо вийшов.
…Додому ти повернувся лише наступного дня опівдні, тупо прочвалавши грязюкою кілька миль під дрібним холодним дощем. Ерні вперше пропонував тобі залишитися, перечекати негоду, але тобі хотілося спокою, хотілося опинитись у себе вдома й нікого не бачити.
Дорогою тебе почало лихоманити. Інколи, опам’ятавшись, помічав, як розмовляєш сам із собою. Перехожі зупинялись і вражено дивилися тобі вслід.
Ти не пригадуєш, як доплентався тоді додому, як перелякана Крістіна вибігла до тебе на ґанок, як відмивала потім у гарячій ванні, як сиділа три доби біля твоєї постелі, коли ти метався в гарячці й лікар, рахуючи через кожних п’ять хвилин твій пульс, не дивився на Крістіну й лише хитав головою.
Про все це ти дізнався потім, коли твоя хвороба відступила…
Промайнув тиждень. Попередивши одного разу Крістіну, що маєш справи у банку, ти поїхав до Ерні.
У коридорах горіло світло. Ти вже не відчував ворожості кімнат, дверей, повз які проходив, немов вони зрозуміли й прийняли тебе.
Бібліотеку важко було впізнати. Замість книг на полицях у безладді лежали і стояли колби, змійовики, великі й малі слоїки із зеленого скла. Пахло горілим і ще чимось, незнайомим тобі. В деяких склянках, наповнених каламутною рідиною, ворушилася якась сірувата безформна маса, і ти гидливо здригнувся, глянувши на неї. Відчинилися завішені фіранкою двері, й на порозі став Ерні.
— Книги довелося перенести до іншої кімнати — мені не вистачало в лабораторії місця. — Він не привітався, не поцікавився твоїм здоров’ям, немов бачилися ви якихось півгодини тому. Ерні помітно змарнів, став ніби ще нижчим на зріст. Густа чорна багатоденна щетина була, мабуть, жорсткою й колючою, як дріт.
— Ніколи й поголитися, — махнув він рукою. — Та й навіщо?.. За три дні можна починати. — Обличчя Ерні ховалося в присмерку. Він трохи помовчав і провадив далі із зупинками, немов засинав на середині фрази. — Для одержання першої дози… вистачить п’яти діб… Потім… піде швидше… Хоча й не набагато… Але до того нам треба з’ясувати одне питання… Ви знаєте яке.
Так, ти знав: кому належатиме перша доза? Хто перший стане безсмертним?
Ти думав про це вже давно. Мало не від першої вашої розмови. Думав, прокидаючись ночами. Думав, забуваючись за столом, відповідаючи не до ладу Крістіні. Ти думав про це і вирішив…
— Перша доза повинна належати мені! — Ти хвилювався, й приховати це не вдавалося. — Я готовий пояснити чому. Ви володієте секретом виготовлення препарату — я ні. Припустимо, перша доза ваша. Ви нарешті досягли свого. Але навіщо тоді вам я? Що примусить вас виготовити препарат і для мене? Обов’язок? Слово честі? Повага? Дружба? Порядність? Смішно, мабуть, нам з вами говорити про ці речі! Єдина, хоча й досить непевна гарантія для мене — ваші боргові розписки. Але й тут ви в кращому становищі. Що п’ять-десять років тюрми для людини, попереду в якої — тисячоліття?
— Я розумію вас. І загалом не збираюся оскаржувати ваше право. Хоча де в чому можу й заперечити. Наскільки я встиг взнати вас, вам потрібна усього одна доза. Ні-ні, не перебивайте! — Ерні витягнув уперед руку, немов хотів тебе відсунути, не підпустити до себе. — Лише одна доза. І, одержавши її, ви… Чого ж вам ще бажати? Навіщо вам я? Я відразу ж стану на заваді вашій одноосібній могуті, вашій неординарності.
— В такому разі, що ви пропонуєте?
— Звичайно ж, розумний компроміс! По-перше: як ви розумієте, препарат не випробовувався, а отже — випадковість виключити неможливо. Звідси — чи в такому вже й виграші опиниться той, хто буде першим? По-друге: ви, мабуть, забули, що у мене є мати. Звичайно, молодою я її не зроблю, але хай вона залишиться зі мною назавжди такою ж, як зараз. Більше мені ніхто не потрібен. Отже, я щонайменше маю одержати дві дози. І по-третє: у нотаріуса зберігається пакет, який належить відкрити відразу після моєї смерті в присутності свідків. Де б і від чого б та смерть не спричинилася. Як ви здогадуєтеся, в листі повідомлятиметься, кого вважати винним у тому, що трапиться зі мною. Я сподіваюсь, вам не треба говорити, чиє ім’я там стоятиме. Але що робити? Мушу ж я якось застрахуватися від “нещасливих випадків”. І ще одне. Саме тепер, на останній стадії роботи, я, на жаль, не можу обійтися без помічника. Ось вам іще гарантія…
Просперечавшись до світанку, ви так ні про що й не домовились. Уперше ти не поїхав ночувати додому. Коли почало сіріти, ви розійшлися. Ерні — до себе, а ти замкнувся на ключ у кімнаті навпроти бібліотеки. Вирішено було відіспатися, все продумати і того ж дня досягти згоди.
Увечері ви домовилися, що ти на якийсь час переїздиш до Ерні й житимеш тут доти, доки все не скінчиться. Першу порцію препарату ви негайно розділите порівну, і кожен зберігатиме свою половину в себе. Коли сконденсується друга порція, вона теж буде розділена, і, таким чином, кожен матиме повну дозу.
