Таємнича Африка - Фрайберг Герман (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
НА РІЧЦІ КАЙТІ
Колись торгівля невільниками була дуже поширена, і більшість работорговців страшенно багатіла на ній. Покласти їй край було не так просто. Минало багато часу, поки якийсь новий закон перемагав опір. Адже ці закони підривали інтереси работорговців, а також суперечили релігійним і громадським звичаям, які глибоко вкоренилися в суспільстві білих народів. Утруднювало справу також те, що в Африці були недосліджені місцевості, де важко простежити, як виконується закон.
Одна з причин, за яку чіпляються торговці невільниками і яка нібито виправдовує їхню брудну справу, — це величезна нестача робочої сили. Работорговці століттями по-розбійницькому вивозили людей, внаслідок чого цілі райони Африки обезлюдніли. Тропічне сонце швидко виснажує людину, і це дуже знижує працездатність. Тому відповідно треба наймати більше робітників, щоб якось урятувати становище. Якщо в себе на місці робочої сили не вистачає, її шукають деінде. Як і колись, намагаються купити людей, зробити їх своєю власністю, бо при такій умові невільники обходяться дешевше, ніж машини.
Мандруючи в районі Шарі, на схід від озера Чад, я дістався до місцевості, куди дуже рідко навідуються європейці. Там на річці Кайта живе маловідоме негритянське плем'я кайта, або, як його ще називають, заракаба.
В минулому на це мирне плем'я мисливців часто нападали работорговці і завдавали йому багато горя. Вони пробиралися в селища і викрадали не тільки чоловіків, а й молодих дівчат. Кайта — стрункі негри з гарною поставою. Работорговцям, мабуть, особливо подобались їхні дівчата, і їм загрожувала найбільша небезпека.
Обличчя ж сучасної дівчини-кайта викликає в сторонньої людини жах. Навіть око розбійника-работорговця не знайшло б тепер у ньому нічого привабливого. Його спотворюють величезні губи, вивернуті, як качиний дзьоб, часом такі завбільшки, як блюдце. Жоден работорговець не поквапиться на таку «красуню». Проте чоловіки-кайта задоволені цією жахливою «модою», бо завдяки їй дружини й дочки їхні не мають більше попиту на невільничих ринках. Вони навіть пишаються своїми губатими жінками і вважають їх вродливими.
Мабуть, багато років тому якомусь особливо розумному знахареві спало на думку знівечити в такий спосіб дівчат свого племені, щоб уберегти їх від рабства. Їм змалку затискають губи дерев'яними пластинками, які згоном заміняють дерев'яними кільцями; котрі час від часу збільшують. Отже губи розростаються, поки не стають такі, як блюдце. Як це не боляче, жодна дівчина-кайта не відмовиться витягнути так собі губи, бо кожна з них хоче стати «вродливою» і вийти заміж. Нормальні маленькі губи тут вважають негарними, а якій дівчині хочеться бути негарною?
Жінки кайта не виймають з губ кілець, навіть коли їдять. Відкинувши голову назад, вони наливають у рот каші і ковтають її. Мова цього племені для нашого слуху різка й неприємна, хоч при розмові кільця й не клацають одне об одне.
Мене захоплювала мудрість негритянського знахаря, який додумався так захистити жінок і дівчат свого племені від работорговців.
Коли я 1958 року відвідав негрів кайта, вони були у великій скруті. Їм жити не давали крокодили. На річці Кайта завелися крокодили-людоїди. Всього через кілька днів після мого приїзду одна з цих ненажерливих тварюк ударом хвоста збила з ніг жінку, що пішла по воду, і затягла її в річку. Негри, які самі не мали рушниць, просили мене звільнити їх від цих потвор. У багатьох місцевостях тому, хто вб'є крокодила або знайде в піску і знищить крокодилячі яйця, навіть видають премію.
Полювати на крокодилів небезпечно, але дуже цікаво. Я попросив негрів дати мені човна і так замаскував його гіллям, що він скидався на маленький острівець і ним можна було непомітно наближатися до крокодилів. Я порадив неграм-кайта відгородити частоколом місця, де вони беруть воду і купаються. Такі частоколи мені доводилось бачити на інших африканських річках, де теж багато крокодилів.
У мене про цих тварюк залишились неприємні спогади. Я мав колись верхового коня, який переніс страшну сонну хворобу, дуже поширену в районі річки Кванзи, і вона більше йому не загрожувала. Я слідкував, щоб він не ходив без нагляду. Але одного разу, коли я з протилежного берега вистежував у бінокль бегемотів, мій кінь сам, без пастуха, підійшов до річки напитися води. Ледве встиг він умочити морду, як величезний крокодил схопив бідолашну тварину і почав тягти за собою. Кінь упирався передніми ногами, я стріляв, та все марно. Боротьба тривала недовго: велетенська ящірка затягла голову коня під воду, і він захлинувся.
На річці Кванзі в Анголі я був якось свідком такого випадку: одна негритянка, співаючи, безтурботно сиділа на боргу човна і кликала до себе тих, що стояли на березі. Випливши на середину річки, вона раптом несамовито крикнула і впала у воду. То крокодил ударом хвоста збив її з човна. Бідолашна жінка зникла в річці назавжди.
Отже, жаліти крокодилів не доводилось. Я спрямував свій плавучий острів до лагун Кайти. Крокодили лежали біля самого берега, особливо багато їх було на піщаних мілинах. Вони могли годинами нерухомо лежати з роззявленими пащами, гріючись на сонці. Між зубами в них, такими як палець завдовжки, походжали живі зубочистки. Ці крихітні пташки на високих тоненьких ніжках, з довгими гачкуватими дзьобами, яких негри називають «крокодилячими птахами», викльовували з зубів залишки м'яса і риби. Я помітив, що ці відважні пташки залізали крокодилові в пащу на десять-двадцять хвилин, не боячись, що могутні щелепи розчавлять їх. Певно, крокодилові це було приємно, і він чекав, поки пташка закінчить свою роботу.
На березі, десь недалеко від води, у піску або під захистком кущів, самиці крокодилів кладуть свої яйця, до шістдесяти штук у гніздо. Крокодиляче яйце завбільшки як гусяче. Крокодили завжди тримаються поблизу гнізда і навперемінки охороняють його. Тропічне сонце вигріває яйця, і через чотири тижні з них вилуплюються малята. Маленький крокодил скручений у тісній яєчній шкаралупі спіраллю. Вилупившись, він уже досягає тридцяти сантиметрів завдовжки. Відтепер крокодили-батьки більше не турбуються про дітей, які тут же сповзають у воду і самі добувають собі їжу. Спочатку вони харчуються різноманітними дрібними істотами. З шістдесяти крокодиленят виживає понад сорок. Тому легко уявити собі, що крокодили стали справжнім лихом для населення.
Я полював на крокодилів не вперше і знав, що ця небезпечна ящірка дуже живуча. Щоб убити її одним пострілом, треба влучити точно між оком і вухом. Навіть з розтрощеним черепом у більшості крокодилів вистачає сили кинутись у воду. Добре прицілившись, я стріляв у крокодила, потім трохи чекав, а як тільки він починав рухатися, стріляв ще раз у те саме місце. Аж після цього крокодил був смертельно поранений і не міг уже добратися до води.
М'ясо крокодила на вигляд схоже на риб'яче, однак місцеве населення гидує ним, бо в річках вистачає риби. Навіть після того, як я знімав з крокодила шкіру, тіло його ще довго здригалося, наче під дією електричного струму. Негри, бачачи це, казали: «Цей ганду (так вони називають крокодилів), мабуть, їв людей, бо он який живучий».
