Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
А втім, я легко й швидко відвикнув од солі і не почуваю ніякої шкоди через її нестачу.
15 серпня
Ранком на полюванні, коли я йшов стежкою біля плантації, мене змусило зупинитися шамотіння між сухим листям. Прислухавшись, я помітив кроків за двадцять між деревами, коло сухого пня, невелику тварину. Це був невеликий кенгуру рудувато-сірого кольору, якого тубільці звуть «тиболь». Я вистрілив і поранив тварину, так що її не важко було зловити. Зрадівши своїй здобичі, я повернувся негайно додому, забувши, що не застрілив нічого на сніданок та обід, але мені було не до того, щоб думати про це. Ось уже близько року, як я тут, і це був перший екземпляр тиболя, якого мені пощастило забити. Досі я не бачив такого.
16 серпня
Мене запросили до Бонгу, щоб покуштувати ще невідомої мені страви «таун», приготування якої досить складна справа. Спочатку з цих горіхів знімають шкаралупу, горіхи складають у кошики й вимочують їх днів десять або й більше в морській воді; потім їх розтирають і змішують з нашкрябаним кокосовим горіхом, після чого добуте тісто, поділене на порції, загортають охайно в бананове листя й варять близько трьох годин, і тоді вже таун готовий, і його розкладають у невеликих пакунках на чисті мати. Таун мені подобався, незважаючи на якийсь гнилий запах — горіх, мабуть, частково гниє, перебуваючи в морській воді. Беручи до уваги складність готування тауна, важко збагнути, яким способом тубільці дійшли до відкриття таких страв. Усе селище бере участь у таких екстраординарних частуваннях.
Бачив сьогодні в Бонгу найбільшу кам'яну сокиру, яку тільки траплялося мені бачити; завширшки вона була близько дванадцяти сантиметрів і надзвичайно добре відшліфована.
20 серпня
Я сидів у Горенду, куди прийшов по аян, і розмовляв з тубільцями, що оточили мене, коли зненацька почулися пронизливий лемент та голосіння, цілком подібні до тих, які я чув у Гумбу на похороні Бото. Голос був жіночий, і незабаром з'явилася і сама плакальниця. Обома руками вона затуляла очі або витирала сльози, йшла поволі й протяжно голосила якісь слова; трохи далі за нею йшло кілька чоловіків, жінок та дітей, також понуривши голови, але мовчки. Я спитав: «Чого це плаче й кричить Кололь?» (жіноче ім'я). Виявилося, що вночі здохла її велика свиня, бажаючи продертись між кілками паркану на город. Кололь подалася до себе в хатину й голосила далі, як по небіжчику. Таку прив'язаність жінок до свиней можна частково пояснити тим, що в цих краях деякі жінки годують поросят грудьми. Так було і в цьому випадку. Коли я, сміючись, зауважив, що свиней багато, вона відповіла, показуючи на груди, що цю вигодувала сама.
Такі сцени трапляються тут у селищах частенько. При кожній невдачі, втраті, смерті жінки мають за обов'язок кричати, голосити й плакати. Чоловіки ходять мовчки, насупившись, а жінки виють. Двоє тубільців принесли здохлу свиню. Асель, якому вона належала, призначив послати п на подарунок у Бонгу, куди її й понесли. Такі обопільні подарунки одного селища другому — тут загальне правило. Коли свиню виносили з Горенду, вдарили в барум. Десь півгодини згодом почувся барум у Бонгу, що означало одержання свині та початок «ая».
22 серпня
Учора ввечері зібрався до Білі-Білі, зав'язавши обоє дверей не мотузкою, а білою ниткою, якою обплутав їх, як павутинням. Уночі вітер був легкий; проте брижі на морі були величенькі; на світанку, після невеликого шквалу з дощем з північного заходу, зовсім усе стихло. Повеслувавши з годину, а це було дуже тяжко через штиль та велику спеку, ми під'їхали близько до Білі-Білі. Тубільці йшли натовпом уздовж берега, виспівуючи пісень, в які часто вплітали моє ім'я. Кілька пірог виїхало до нас назустріч, і жителі Білі-Білі, силкуючись говорити діалектом Бонгу, який я розумію, наввипередки запевняли мене, які вони будуть раді моєму приїзду. Гарненький острівець з густою рослинністю, юрба тубільців, прикрашених квітами й листям, піроги навколо шлюпки, пісні, гучна розмова, жарти й крики тубільців — усе це яскраво нагадувало мені опис остров'ян Тихого океану в перших мореплавців. Вибравши місце коло берега, я скерував туди мою шлюпку. Коли вона врізалася в пісок, десятки рук потягнули її вище на положистий берег. Була вже дев'ята година, й, випивши води кокосового горіха, я почув велике бажання заснути, бо всю ніч не довелося спати. Це бажання не важко було виконати, і я розташувався, як і в перший приїзд, в тубільній пірозі.
Відпочивши, я взявся рисувати. Рисував усе, що траплялося: хатини, піроги, робив і портрети, знімав факсиміле з різних папуаських орнаментів, видряпаних на бамбуці. Обходячи селище, я спинявся біля багатьох хатин. Коло одної з них кілька тубільців працювало над великим веслом, причому можна було бачити, що залізо легко витісняє вживання черепашок та каменів як знаряддя. Невеликий поламаний цвях, ретельно обточений на камені у вигляді долота, в руках спритного тубільця виявився чудовим інструментом, щоб вирізувати прямолінійні орнаменти. Робота була довга, але все ж легша й простіша, ніж вирізувати каменем або черепашкою.
Коло багатьох хатин висіли щойно пофарбовані білою та червоною фарбою щити, яких я не бачив у своїх сусідів, але які дуже розповсюджені серед жителів інших островів, наприклад, Тіари та Мітебогу. Вони круглі й зроблені з одного шматка дерева. На передній стороні, коло краю, вирізьблено два концентричні кола; фігури всередині бувають дуже різноманітні. Щити ці розфарбовують тільки у виняткових випадках.
Кілька тубільців, бажаючи показати мені свою спритність, схопили списи, взяли щити на ліві руки так, що середина щита припадала майже коло плеча, і почали виробляти всякі войовничі рухи, причому щит захищав голову й груди і міг до певної міри боронити їх проти стріл та списів.
23 серпня
Зібрався вирушати в Тіару (острів і селище тої ж назви), який лежить сам не знаю де, але через те, що віє свіжий норд-норд-вест і на морі великі брижі, тубільці просять почекати доброї погоди. Цей вітер, що дме з відкритого моря, звичайно супроводиться досить великими брижами й зветься в тубільців «карог»; вест-норд-вест також дуже звичайний тут вітер, але він не супроводиться великим хвилюванням, бо дме з берега; він зветься «явар».
Виходив острів по всіх напрямках; на березі знайшов черепашку.
24 серпня
Вітер усе ще сильний, тубільці просять почекати. Мені однаково, бо скрізь і завжди робота в мене напохваті, тільки дивись, дізнавайся й записуй; матеріал невичерпний.
Зранку майже всі юнаки рушили з чотирма пірогами на особливе святкування або, точніше, бал у Богатім (вітер туди був їм попутний). Обличчя молодиків, яких я добре знав, були так розмальовані, що я мусив був пильно вдивлятись у знайомі лиця, щоб розпізнати їх; до такої міри звичайний вираз і риси обличчя змінювалися кількома кольоровими візерунками. «Сарі» різної форми та невеликі барабани, яких вживають під час танцю, теж не були забуті. Вирушаючи до своїх пірог, тубільці, на розвагу мені, провели на положистому, вогкому (був відплив) піщаному березі своєрідну репетицію танцю, який мали виконувати ввечері в Богатім. При цьому вони тримали в зубах свої сарі, що являли собою кумедно прикрашені білими черепашками язики. В лівій руці в них було по барабану, в який вони били правою. Під час танцю, який складався з граціозних рухів, вони не тільки співали (причому внаслідок тримання сарі в зубах, спів їхній мав дивний звук), але й били в барабан, який то опускали на землю, то піднімали над головою. Танець був надзвичайно оригінальний.
