Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Кашуба Володимир (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Довго мовчимо, доки я на стелі не помічаю масну чорну кіптяву. Невже? Здригаюся від здогаду.
— Петю, скажи чесно, ти?!
— Тільки не хвилюйтеся, Іване Пилиповичу, — блідне Петро. — Мама розмовляла із заввідділенням, і та натякнула, що… Я вирішив спробувати, правда, боявся, раптом нічого не вийде…
Намацую Петрову руку й тисну її доти, доки він не обхоплює мою долоню ще тонкими, проте вже тужавими пальцями. Моїй волі знову підвладне моє тіло! Пробую перевернутися на правий бік і впадаю в небуття, може, до наступного ранку, а може, їх минуло вже кілька.
Я все ж повертаюся на правий бік і бачу свого сусіда в жовтими-прежовтими руками, оголеними до ліктів. Наче вихвецькашши вохрою. Вивчаю свої руки, вони білі мов крейда. Сусід уважно слідкує за мною. Біля нього нишкне літня жінка.
Коли до мене знову повертається свідомість, жінки в палаті вже немає, а сусід відкашлюється і на мій запитальний погляд роздратовано кричить:
— Ти такий же, як і я, зрозумів? — І уточнює: — Тебе також привезли після операції рівно через двадцять хвилин. Розрізали і зашили…
Сусід заходився кашлем. Це триває так довго, що я більше не витримую, сповзаю з ліжка, добираюся до сердеги, хапаю за жовті руки, трясу з усієї сили доти, доки він не змовкає. По хвилі я чую докірливий шепіт:
— Навіщо ви це зробили? Мені було так добре!..
Я звівся на ноги й незчувся, як опинився в коридорі. Медсестра, в рукав якої я вчепився, зіпала щербатим ротом, розмахуючи вільною рукою:
— Вмерти людині не дає! У нього агонія, а ти, як манія, вештаєшся тут!
Серед ночі сусід захрипів. Мене від того стало лихоманити. Я спробував зосередитися, зіжмакав навколишню темряву. Зовсім поряд відчув чуже натужне дихання і всім своїм єством уп’явся в щось жилаво-пульсуюче, бридке. Коли моя воля видобула його із сусідового тіла, воно випорснуло й, звившись угору, спалахнуло жовтуватим полум’ям. Я не спав до ранку, а коли розвиднілося, помітив на стелі ще одну темну пляму.
Петро, який саме нагодився, зрозумів усе без слів.
Я попросив його принести мені чистого паперу й конверта. Він миттю збігав у кіоск, і я сів писати листа Свєшникову:
“Добридень, Миколо!
Вибач за тривале мовчання — сталося непередбачене. Я вже зібрався їхати на твій експеримент, коли мене несподівано поклали до онкологічного диспансеру й тут-таки зробили операцію на шлунку. Видно, аналізи, що їх узяли в мене напередодні, виявилися досить невтішними. Відтоді минуло тижнів зо три. В цей час сталося некгадне, воно має.зацікавити й тебе. Здоров’я до мене наче поволі повертається, проте поки що я ні в чому не впевнений у цих стінах. Тож поспішаю розповісти тобі давно обіцяне, щоб не було пізно.
Мої здібності, як і твої, виявилися несподівано в найекстремальніших, я б сказав, умовах. У 41-му в Криму я потрапив в оточення і дві доби пробув у концтаборі. На третю вранці нас вишикували в колону й погнали на залізничну станцію. Коли ми йшли через села, кілька чоловік втекло — дорога в’юнка, вартових не дуже багато, при великому бажанні — можна. Нарешті наваживсь і я. Години дві пролежав у кукурудзі, потім, помітивши на подвір’ї господаря, попросив у нього щось попоїсти й притулку. Чоловік той, пам’ятаю, випіс крижалку печеного гарбуза і відвів мене в погрібник, де я й заснув. Розбудив мене чоботом німецький солдат і повів за село у глинище. Емоції я полишу, хоч вони у цій історії зіграли не останню роль. У глинищі солдат навіть навів на мене автомата і перед тим, як стріляти, надумав помочитися, Регочучи, він за кілька кроків від мене мочився на лопушиння, а я, не відриваючись, дивився на цівку автомата, звідки мала вилетіти моя смерть. Дивився з жахом доти, доки мені здалося, що дуло автомата стало плавитися і металеві краплі з шипінням пропікали мокре лопушиння Помітивши це, солдат розгубився не менше, ніж я, і ми чимдуж чкурнули одне від одного. Доки я перебрався до своїх через лінію фронту, мене в такий же спосіб водили на розстріл ще двічі. Перемогу я зустрів у Трансільванії без жодної подряпини й переконаний: усі, хто був під час бою обіч мене кроків за 15–20, завжди залишалися живими-здоровими. Я плавив кулі, снаряди, міни і навіть бомби. Про це спробував якось заїкнутися комбатові, той сказав, що досить з нього й одного Мюнхгаузена, хоч, гадаю, не без комбатової участі я врешті-решт опинився серед саперів, де й прослужив до пенсії. Все інше тобі відоме.
Звичайно ж, як і ти, де б я не був, завжди придивлявся до людей, щоб, бува, не розминутися з таким же, як сам. І, знаєш, іце до тебе якось на заводському стадіоні знайшов одного хлопчину. Для розваги його ставили на ворота, і тоді ніхто не міг забити гол. М’яч шугав мимо воріт, потрапляв у штангу, а то й репався на льоту. З Петром ми все ж найшли спільну мову, хоч у нас довго й не клеїлося. Тепер ми друзі. Петрові 16 років, він вчиться в ПТУ, живе лише з матір’ю. В разі чогось несподіваного (ти розумієш, Миколо, що я маю на увазі) Петро звернеться до тебе, і я сподіваюся, ти не залишиш його напризволяще.
Тепер про найцікавіше. Щоб якось зарадити мені, безнадійному, Петро вдався до того, що ти називаєш методом Ікс. Я провів такий же експеримент над сусідом по палаті. Якщо наші з Петром сподівання справдяться, нам з тобою буде що обміркувати”.
Десь через тиждень я написав Свєшникову більш оптимістичного листа, оскільки мій сусід швидко одужував.
У нашу малесеньку палату спочатку зачастили зграйки студентів, а потім і солідні служителі медицини. Від надмірної уваги й численних аналізів ми страшенно втомлювались і, коли нас тимчасово залишали у спокої, безпробудно спали.
Незабаром я навчився вирізняти з-поміж білохалатної челяді нашого відділення його завідуючу — невисоку бідову молодичку з м’якими кучериками під накрохмаленою шапочкою. Пильно вдивляючись мені й сусідові в очі, вона довго розмовляла про наше самопочуття, про погоду з її незліченними магнітними бурями, циклонами й антициклонами, що останнім часом так нахабно збиткуються над нами, бідними людьми. Коли під час обходів завідуюча торкалася пальцями мого тіла, я був готовий впасти у відчай від несподіваних дрижаків.
— Що то значить жити без жіночої ласки! — жартувала при цьому завідуюча, натякаючи на моє сімейне становище. — Як одужаєте, обов’язково подумайте, що ви втрачаєте.
Одного разу завідуюча обмовилася, що їй вдалося — на мені й моєму сусідові — успішно випробувати абсолютно нову методику відомих нам операцій. Якщо цю методику вдасться до кінця відпрацювати й закріпити, то… Що конкретно станеться при цьому, завідуюча не уточнювала, лише багатозначно розвела руками, а я в цей час з легким серцем згадав свою племінницю Надійку.
І ось настав день, коли мого сусіда виписали додому, а зі мною завідуюча провела бесіду, з якої стало відомо, що мене на сто процентів вдалося врятувати від смертельної недуги, проте контрольні спостереження наді мною вестимуться не один рік, оскільки вони становитимуть виняткову цінність для медицини.
— Чому б вам, Іване Пилиповичу, не піти до нас санітаром, — раптом запропонувала мені завідуюча. — Добре подумайте, а як надумаєтеся, неодмінно приходьте.
Така пропозиція великою мірою співпадала з моїми та Петровими планами, відтак я обіцяв написати заяву, хоч щось нерозпізнане запротестувало в моїй душі. Може, то був підсвідомий протест проти ритуалу, який незмінно виконувався в останню п’ятницю кожного місяця: щербата сестра обходила палати й ніби між іншим повідомляла, що наступного понеділка у завідуючої відділенням день народження; що в останній понеділок місяця у кабінет до завідуючої займали чергу ходячі хворі й родичі лежачих. На мої обурення, пам’ятаю, сусід по палаті порадив: “Будь вище цього, і ти досягнеш істинних висот у житті”. Ми тоді довго сміялись. День у день ми набиралися сил, отож будь-який жарт, каламбур присмачував наше одужання.
…Вдома я остаточно зміцнів і в один з вихідних запросив Петра до Голосіївського лісу. Дув холодний вітрисько, натрапивши на затишний ярок, ми вмостилися на пеньках, і я переповів Петрові останнього Свєшникового листа, в якому йшлося про експеримент, проведений його групою. Вони вирішили, застосувавши метод Ікс, розсипати на пісок чотириповерховий будинок, призначений для знесення. Для повної безпеки навколо розставили людей, і Свєшников подав знак. Та нічого очікуваного не сталося! Засмучені невдачею хлопці вже хотіли були махнути рукою на свій намір, коли Свєшников здогадався зайти до будинку. Вже на першому поверсі вій побачив занехаяну болонку, що спала в кутку крихітної комірчини на злежаній лахманині. Собака в руки не далася, зі скавучанням кинулася надвір. Після цього експеримент повторили, і будинок в одну мить безшумно перетворився на хмару пилу. Все це зафіксували на кіноплівку. Тепер Свєшников остаточно переконався: природа, допускаючи безрозсудний розвиток нищівної енергії, не могла їй нічого не протиставити. “Розшукуймо ж собі подібних і діймо! — закликав Свєшников. — Щодалі нас більшатиме й більшатиме”.
