Амок - Мавр Янка (бесплатная регистрация книга txt) 📗

І він зі смаком, поволі почав тягнути з своєї склянки. Нонг трохи відпив, а решту, скориставшись з моменту, непомітно вилив під стіл.

— От і добре! — похвалив Като, не помітивши цього. — Коли хочеш мати успіх у житті, треба вміти пить. Хто вміє пити, той уміє жити. Скільки у мене було товаришів, які не вміли ні того, ні цього. Вони тепер десь марно страждають, а я, як бачиш, живу і тобі бажаю так жити. Признавайся: ти, мабуть, зацікавився, чого це я виявляю до тебе прихильність, і, мабуть, не віриш мені, га?

— Правду кажучи, я нічого ще не думав. Бачу, добра людина — і все, — відповів Нонг з простакуватим виглядом.

— Звісно, добра. І зараз ти в цьому переконаєшся.

Като нахилився ближче і тихо запитав:

— Скажи, який вигляд у того другого туана, якого ти бачив у Бантамі?

«Починається!» подумав Нонг і весь напружився.

— Та я ж казав уже, — відповів він голосно. — Досить високий, років під тридцять п'ять чи більше, з чорним волоссям і бородою.

Здається, Като не помітив, що Нонг накинув тепер років з п'ять.

— Чорний? — знову спитав Като.

— Так. Що ж тут дивного?

— А які з ним були люди?

— Знову ж я казав: кілька провідників, слуг.

— А що він там робив?

— Не знаю. Я бачив його мимохідь. Здається, полював; крім того, я одним вухом чув, що він шукає якісь плантації.

— А ти б пізнав його, якби побачив знову?

Цього разу Нонг задумався, як краще відповісти.

— Не знаю. Я його зовсім мало бачив, — невпевнено промовив він.

— Ну то я тобі відкрию секрет, чому я так цікавлюся цим паном. Ти кажеш, що він хоче знайти землю під оренду. Сам знаєш, справа це нелегка. Ну, а я саме знаю відповідну ділянку. Коли ми знайдемо цього пана і запропонуємо йому землю, то можна буде добре заробити і від нього і від того, хто здає, бо пан цей, видно, багатий і грошей не пошкодує. Заробіток поділимо на двох — от і вся справа. Тепер розумієш?

Нонг зрозумів: Като хоче використати його, щоб знайти «тих». І придумав непоганий план. Ну що ж? Буде краще, коли Нонг весь час буде поруч з цим шпигом, щоб попередити «тих». За таких умов знайдеться випадок і назавжди позбутися його.

— Це було б дуже добре! — ніби радісно відповів Нонг.

— І це в значній мірі залежить від тебе. Ми б поїхали разом. Якби ти міг пізнати його, особливо, якби ти хоч приблизно міг знати, де його шукати, тоді ми швидко зробили б свою справу.

Нонг якось чув тоді в лісі, що хтось там збирається їхати в Суракарту. Але сказати про це шпигу він побоявся, бо той може кинути Нонга і поїхати сам. Тоді Нонг стане злочинцем, зрадником.

— Цього не знаю, — відповів він, подумавши.

— А ти краще подумай: може, щось чув? Хоч приблизно. Тобі ж краще буде.

Крики і суперечка серед матросів визволила Нонга од відповіді. Всі підхопилися: у кутку заблищали ножі, револьвери. Але зараз же з'явилась поліція і припинила сварку. Видно, поліція тут була завжди напоготові.

Після того Като зацікавився іншим. У вікно він побачив, що на набережній, проти таверни, виносили з корабля труну. Група китайців зустрічала її, всі плакали, голосили. За труною з сумним виглядом сходив з корабля китаєць, який, очевидно, привіз небіжчика.

— Цянь-Фу?! — пізнав його Като і дуже здивувався.

Китайці надзвичайно шанують свою батьківщину. Де б китаєць не був, він ніколи не втрачає з нею зв'язок. Завжди він прагне повернутись додому. І коли помирає, то просить, щоб труп його перевезли і поховали на батьківщині. Зрозуміло, таке бажання можуть виконати лише багаті китайці, але загалом на всьому світі таких набирається чимало, тому подорож китайських мерців є досить звичайною справою.

З часом цей звичай почали застосовувати навіть до тих покійників-китайців, які народилися не в Китаї, а на чужині. Тому привезення померлого китайця на Яву було нерідким явищем.

Але Като, очевидно, зацікавився не цим.

— Ходімо! — торкнув він за руку Нонга і вибіг з таверни.

Підійшовши до процесії, Като звернувся до однієї жінки, яка надто вже старанно виявляла розпач.

— Кого везете?

— Ой-ой-ой! Батько, батько повертається в такому вигляді! — відповіла вона крізь сльози.

Потім підійшов до Цянь-Фу.

— Добрий день, Цянь-Фу! Кого везеш?

— Батька довелося привезти. Велике нещастя. І коштує скільки!

Като відійшов і посміхнувся. По-перше, Цянь-Фу, як знав Като, був не настільки багатий, щоб дозволити собі таку розкіш. По-друге, та жінка не була ні сестрою, ні дружиною Цянь-Фу. І, по-третє, батько Цянь-Фу народився і жив у Китаї.

— Ходімо проводжати цього небіжчика, гроші заробимо, — підійшов Като до Нонга.

Той здивовано глянув на Като.

— Чого дивуєшся? Сам побачиш. Я ж казав, що навчу тебе жити на світі.

І вони приєднались до процесії.

Вже вечоріло, коли вони підійшли до китайського кладовища. Китайці швидко, абияк засипали труну і розійшлися. Але Като навіть і не чекав кінця. Він повів Нонга назад у місто і купив два заступи.

Нонг догадався, що задумав цей шахрай.

— Ну ні! На таке діло я не піду! — запротестував він.

— Дурний! Кажу ж тобі, що заробити можна.

— Таких заробітків я не хочу, йди собі сам.

— І піду! — вперто сказав Като. — А ти пожалкуєш. Ти навіть ще не знаєш, у чому тут справа, а вже відмовляєшся.

— У чому ж?

— Ходім, тоді побачиш.

Що тут було робити? Покинути його — значить, покинути «тих», відмовитись від допомоги їм, знати, що їм загрожує небезпека, і нічого не зробити. Доля так зв'язала Нонга з цим негідником, що треба або погубити «тих» або «приятелювати» з ним до кінця. Погубити «тих» Нонг не міг і пішов за Като.

Було вже зовсім темно, коли вони повернулись на кладовище. Підійшли зовсім з іншого боку і, натикаючись в темряві на могильні камені, почали тихенько підкрадатися до свіжої могили.

Серце Нонга стискалося від жаху. Чого було варте вже саме блукання вночі по якихось китайських могилках! А тут ще невідома, підозріла і, мабуть, небезпечна мета. Але мета Нонга була серйознішою і, зціпивши зуби, він ішов за Като.

Нарешті, підійшли до свіжої могили.

— Тепер давай копати, тільки швидше! — наказав Като і взявся за роботу.

Але Нонг не поворухнувся з місця.

— Мені це не треба, — відповів він рішуче.

— Та тут же багатство!

— Яке багатство?

— Контрабанда.

Лише тепер Нонг зрозумів, у чому справа. Цієї миті поряд підвелася якась темна постать і хутко побігла геть.

— Держи його! — крикнув Като і кинувся навздогін.

Нонг лишився на місці, не знаючи, як поводитись в цих незвичайних обставинах.

Через кілька хвилин повернувся, захекавшись, Като.

— Утік, холера йому на голову! Це був, мабуть, їхній вартовий. Тепер він їх попередить і приведе сюди.

— Значить, нам треба тікати, поки не пізно, — сказав Нонг.

— І не думаю! — рішуче відповів Като. — Ми ще з ними потягаємося.

— Ну, а я то зовсім не маю бажання ні тягатися, ні зустрічатися з ними, — сказав Нонг і попрямував геть.

— Стривай! — зупинив його Като. — Гаразд, я згоден, іди собі, але не виходь зовсім, почекай, сховавшись, там далі. Коли тут щось трапиться, пролунають постріли, чи що, тоді біжи і приведи поліцію. А якщо все буде тихо, я сам прийду до тебе, ми спокійненько вийдемо, а ти одержиш свою частку. Як бачиш, ти нічим не рискуєш. Згоден?

Нонг охоче погодився. Ця пропозиція цілком відповідала його бажанням. По-перше, він не розлучався з Като назавжди, по-друге, не рискував, а по-третє, мав надію, що китайці уб'ють Като. Це був би найкращий вихід. А поліцію Нонг покликав би лише тоді, коли б переконався, що його «приятель» убитий; навіть сам добив би його, якби треба було.

Като також був задоволений…

Через півгодини він помітив, що попереду щось ворушиться. Обережно, від каменя до каменя, сунули тіні. Треба було або бути сміливим до божевілля, або дуже хитрим, задирливим і впевненим, щоб триматися так спокійно, як тримався Като.