Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Дівчинка посміхнулась і змовницьки прошепотіла:
— Я завжди так роблю, коли заб’юся. А бабуся каже — треба йодом, чудів не буває.
— Як тебе звуть, дівчинко?
— Ася…
— Асенько, де ти живеш?
— Близько. Он мій дім.
— Асенько, люба дівчинко, я тобі напишу телефон, ти можеш мені подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тільки обов’язково!
— Я сама вмію дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?
— Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твій песик?
— Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.
— Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранці, і ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе!
Наталя Паняєва
Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ВАС
Оповідання-феєрія
Глібов сидів у фотелі посеред майстерні і напружено вдивлявся в прихилену до стіни картину. На величезному полотні у бузково-багровій гамі мчали вершники. Дибився і хрипів фіолетовий кінь, косячи кривавим оком.
— Загнуздали!
Сіверський засовався у своєму кутку, але промовчав. У підвалі було похмуро. На підлозі повільно згасав відбиток світлого вікна.
— Мені не подобається, — по хвилі продовжив свою думку Глібов. — Ні.
Сіверський знову завовтузився на канапі. Ця протерта до дірок, заляпана фарбами і олією канапа, майже ніколи не бувала порожньою, приймаючи на свої заіржавлені поламані пружини то одного, то другого безпритульного. Та й сам Сіверський частенько змушений був підночовувати на цьому скрипучому мотлосі.
Глібов витяг із задньої кишені штанів маленький пістолетик-запальничку і пачку “Кемела”. У нього сьогодні був вільний день. Вранці зайшов до перукарні, а потім, посвіжілий і напахчений, довго блукав містом, доки не забрів до підвальчика свого приятеля художника.
Сіверський зрадів, побачивши Глібова, метушливо обнімав його, показував нові роботи, переповідав плітки. І зараз, сидячи у фотелі посеред майстерні, Глібов розглядав вершників і втішався тим, як вигідно контрастує його елегантний костюм зі стареньким светриком Сіверського.
— Їх треба звільнити, — нарешті зробив висновок Глібов. — Так, звільнити.
Різко викинув руку вперед і чотири рази клацнув запальничкою.
Сіверський відчув запах гару, який перебив запах плісняви й олії.
Глібов затягнувся сигаретою. Мчали фіолетові коні, розметавши вуздечки.
Сіверський тоненько звереснув.
— Ти що, Іване? — Глібов байдуже повернувся до канапи. — Невже тобі не подобається? — Розтоптав недопалок на брудній підлозі і підвівся. — Давай-но ще раз спробуємо.
Сіверський мовчав.
Глібов пройшовся вздовж стіни, вишукуючи інше полотно. Торкнув носком черевика натюрморт з ядучо-жовтими плямами в неоковирному, схожому на старий чобіт глечику. Гмикнув і клацнув запальничкою. Знову запахло гаром.
Ядучо-жовті квіти лишилися стриміти в глечику-чоботі.
— Не вийшло. Мертва картина, — констатував Глібов.
На сходах почулися кроки.
— С-с-славко, — затинаючись з переляку, прошепотів Сіверський, — с-сховай!
— Що? — не зрозумів Глібов.
— К-коней.
— Навіщо? — Глібов здивувався.
— Йдуть! — гикнув Сіверський.
— Нервовий ти якийсь став, Іване. — Глібов неквапом напнув на картину брудне простирадло, на якому спали всі клієнти старої канапи.
У двері вже сунули гоcті.
— Іване! — кричала спортсменка Лариса, розмахуючи руками. — Великі новини!
Вона метушилася, стягуючи з себе шубу і водночас намагаючись доторкнутися до Сіверського яскраво нафарбованими губами. Сіверський ухилявся, він знав, що Ларисина помада змивається погано.
Товстий і вусатий Богданов важко кректав у кутку, викручуючи собі руки, бо пальто було йому замалим.
Лариса, почепивши шубу на вішалку, вирвалася на вільне місце і, крутячись на каблуці, вигукувала:
— Великі новини!
Глібов мовчки спостерігав цю метушню. Потім мовчки підняв запальничку. Клацнув.
Лариса зникла.
— Метеор-баба, — Богданов витирав хусточкою спітнілу лисину, — зникла зі швидкістю звуку.
Сіверський знесилено опустився на долівку.
— Що з Іваном? — запитав Богданов, ховаючи хусточку в кишеню піджака. Піджак теж був йому замалий.
— Нервовий він, — відповів Глібов, знімаючи простирадло.
Знову по майстерні заметалися, форкаючи, фіолетові коні. Вуздечки зі свистом розтинали повітря. Безладно метлялися стремена.
— Добре! — прогув Богданов. — Як живі! Дихають.
— По-моєму, навіть форкають.
— Експресія! Молодець, Іван!
— Молодець Глібов, — сказав Глібов, але Богданов не зрозумів.
Сіверський потроху приходив до тями.
— Слухай, Іване. — Богданов присів біля нього навпочіпки. — Це надзвичайно! Лариса вже казала. До речі, зникла кудись. Метеор-баба, затягла мене сюди, а сама пурх — і нема. Ні. Глібов неправий. Картинка прекрасна. Так от. Великі новини. Виставка. Я не знаю — яка. Якась. І хто у виставкомі — теж не знаю. Іване, ти нічого не чув? Ох, які ж вони славні, ці конячки. Люди повинні їх побачити. Світ повинен дізнатися про них! Дай їх світові, Іване! Ти будеш благодійником людства. Ви, Глібов, бажаєте бути благодійником людства? Не вийде — не старайтесь. У мене теж. Я все життя малюватиму квіточки в банці з-під сметани. Золотих рибок. Сині очі. Світ я не переверну. І ви, Глібов, не перевернете…
— Переверну, — впевнено відповів Глібов і підняв руку з пістолетом-запальничкою.
Сіверський заскиглив у кутку.
На сходах почулися кроки.
До майстерні ввалювалися гості.
— Нездари! — горлав високий і худорлявий, якого кликали Гошею. — Войовничі нездари і занюхана сірість! Це я про вас, чуєте, нівельовані особистості! Що ви можете? Вас усереднили.
Дами хихотіли.
— Ні, — мотнув головою Глібов. — Мене не можна усереднити. Я з біса талановитий.
— Ти?! — Гоша аж задихнувся від обурення. — Ти приміти?в.
— Примітиви зараз у моді, — пробурчав Богданов, але Гоша не зреагував на його репліку.
— Ти малюєш чорні квадрати на чорному тлі і вважаєш, що це — живопис.
— Я малюю вільних коней, — гордовито мовив Глібов.
— Вільні коні— анархізм. Я беру зелену фарбу…
— Ти не будеш благодійником людства, — перервав його Богданов. — А Сіверський буде.
— Кому потрібне твоє занюхане людство? Нехай плазує, метушиться у багні. Нехай тоне в болоті міщанства. Я — над цим. Я не буду благодійником. Сіверський приміти?в. Хай буде благодійником.
Гоша метушився і махав руками. А позад нього вовтузилася тінь Сіверського, намотуючи простирадло на фіолетові морди коней. Сіверський хотів залишитися примітивом.
Усі галасували, кричали, розмахували руками, витягували картини з купи, лаяли їх і недбало кидали назад. У хвилях диму миготіли дивні постаті.
У голові Глібова стиха дзвеніло.
Було гидко. Про нього забули.
Він одягнувся й вийшов.
На вулиці було темно й холодно.
Глібов підійшов до ліхтарного стовпа і почав длубатися в кишенях. Витяг носовичок, гребінець, три червоні олівці, сигарети, ланцюжок від годинника, кілька монеток, запальничку.
Подумав, що тепер мусить купити сірники, бо користуватися запальничкою небезпечно. Поклав усе назад до кишені. Огледівся — куди йти? Побачив тінь, яка прилипла до стіни ближчого будинку. Пізнав Сіверського.
— Славко, куди це ми? — прошепотіла тінь.
— Вперед! — Глібов викинув поперед себе руку.
Темний і кривий провулок вивів їх на темну вулицю. Сіверський боязко тримався в тіні будинків, тиснувся до стін. Йому було страшно, але він уперто чвалав за Глібовим, не розуміючи, куди й навіщо вони йдуть. Інколи десь зовсім близько лунав цокіт копит і пролітали фіолетові тіні.
Чорні квадрати поглинула густа темрява. Довкола ані душі.
Місто спало. Лише в одному вікні горіло світло. Звідти линув гомін. Глібов повернув до дверей. Сіверський рушив слідом.
