Амок - Мавр Янка (бесплатная регистрация книга txt) 📗
— Зате не спаде нікому на думку й шукати його там, — зазначив Сурат.
— Завчасно міркуєте, — сказав третій товариш. — Невідомо ще, чи знайдемо що добре.
Назавтра зійшли на головний вулкан. Але не так легко було це зробити, як сказати. Витратили вони чотири години, поки продерлися крізь пущі, перелізли через скелі та ущелини і зійшли на гору. Зате краєвид, який вони побачили, і враження від нього було чудовою винагородою.
Кратер вулкана скидався на озеро з кілометр навколо.
У цьому озері, ніби в казані, кипіла лава. В одному місці вона була покрита твердою корою, наче кригою, у другому — легко, поволі кипіла і булькала, мов каша. При цьому щоразу здіймався стовп пари та газу.
Раптом вітер подув з другого боку, і мандрівників мало не обпекло. До того ж вони відчули шкідливий сірчаний запах.
Усі покотилися вниз.
— Ого! Кепські жарти! — закричали вони.
— Так він нас коли-небудь і зовсім уб'є, якщо ми притулимося до нього. Він може і залити нас своєю кашею.
— Будемо сподіватися, що він стримається кілька тижнів, а там ми й самі залишимо його. Та й взагалі такі вулкани дуже рідко виливаються.
Треба додати, що такі вулкани справді діють спокійніше. Звичайно вони не гуркочуть, не руйнують околиць. Покиплять собі потихеньку — і все. Такими вулканами особливо славляться Гавайські острови в Тихому океані. Звісно, це не значить, що вони ніколи не можуть наробити лиха. В цьому самісінькому гнізді раніше, очевидно, відбувалися великі і грізні події.
— Берімося, товариші, за роботу! — наказав Сідан.
Слід сказати, що робота виявилася надто важкою. Все це гніздо мало принаймні десять кілометрів довжини і ширини, а це складало сто квадратних кілометрів площі, яку треба було обслідувати, та ще й як обслідувати! Глянути за кожний камінь, навіть під корч, пролізти в кожну щілину, спуститися в кожну ущелину, в кожне провалля. Навіть коли тут і є потрібний закуток, то натрапити на нього можна лише випадково. А в гіршому разі його може й зовсім не бути.
Першого дня шукали з запалом, другого дня — з упертою енергією, а третього почулися голоси: «Чи не даремна праця?»
А тут ще й харчі вийшли.
— Товариші! — підбадьорювали Сідан, Сурат і найактивніші матроси. — Все одно, так або інакше, нам треба знайти притулок: чи тут, чи там, але шукати треба. Ну, гаразд: коли тут не сподіваєтесь, шукайте в іншому місці — це все одно. Але зовсім припинити всю нашу справу, рискувати таким великим для нас багатством, як зброя, ми не можемо.
Довго доводити не треба було, бо кожен і без того добре розумів становище. Виділили п'ять чоловік на полювання, а самі знову взялися за роботу.
Як на лихо, і мисливцям не пощастило. Провештались вони півдня і, крім кількох маленьких мавп, нічого не бачили. Біля одного струмка помітили були сліди носорога, але його самого знайти не змогли.
— Нічого не зробиш, доведеться тоді мавп стріляти.
— Та й їх уже не видно! От так не везе! — скаржилися мисливці.
Відпочили трохи і знову почали ходити. Неглибокою улоговиною, вкритою вулканічним туфом, попрямували далі від вулканів, до моря. Вони йшли так собі, аби тільки йти, навіть рушниці закинули за плечі.
І ось зовсім несподівано з якоїсь папороті вискочив дикий кабан і побіг улоговиною. Поки мисливці скинули рушниці, він завернув убік і зник.
Мало не плачучи від невдачі, побігли наші мисливці слідом. Завернули і побачили лісок з величезних тамариндів. Він тягнув праворуч і ліворуч кроків на сто, а далі зводилися вивітрілі скелі. Пройшли кроків з двадцять вперед і наткнулися вже на тверду стрімку скелю.
— Товариші! Швидше назад! Станьмо з того боку! Кабан повинен бути тут! Він нікуди не міг утекти! — зраділи мисливці.
Вони вишикувалися шеренгою вздовж відкритого боку і з рушницями напоготові почали просуватися вперед, обслідуючи кожен крок. Щохвилини напруження збільшувалось. Ось лишилося кілька кроків до стіни, а звіра все нема.
Нарешті, підійшли до скелі впритул — і все одно нікого!
— Не може бути! Що це таке? Куди ж він міг подітися?
Пішли назад, оглянули кожний кущ, кожне дерево і знову нічого не помітили.
— Стривайте! Куди ж він міг утекти? На передню круту стіну вилізти він, безумовно, не міг. Лишається обшукати бокові скелі, вони, здається, крихкі.
Уважно оглянули ці скелі — і теж ніяких слідів не помітили.
— Може, це нам так здалося? Може, це не кабан, а якийсь чорт? — чи то жартуючи, чи то серйозно сказав один з товаришів.
— Хай буде і сам чорт, а ми повинні його знайти! — сказав другий.
— З голоду можна буде і його підсмажити та з'їсти, — засміявся третій. — Я ні разу не їв смажених чортів.
— Може, на дерево виліз? — пожартував четвертий.
— Але все ж таки що нам робить?
— Почнемо колупати кожну п'ядь землі, особливо біля коріння — обов'язково знайдемо.
Почали знову шукати і, нарешті, під великим коренем тамаринда, біля тих вивітрілих скель, що були по боках, навіть не в кутку, а біля самісінького краю, — справді помітили невелику дірку, зарослу травою.
— Ось куди він подівся! — зраділи мисливці і почали розширювати дірку.
Повиривали траву, відгребли пісок, потім якесь, ніби скляне, каміння.
— Еге! Та там, видно, величезне порожнє приміщення!
— Може, чого доброго, і для нашої справи згодиться!
Жарти жартами, а дірка справді вела кудись углибину. За землею пішли цілі гори скляного каміння. Найголовніше ж — ці камені не були суцільними, і їх легко було брати шматками. Траплялися часом дуже цікаві і гарні брили з цього дивного каміння.
Нарешті, щілина стала такою, що в неї можна було пролізти. На мить товариші нерішуче спинилися: дідько його знає, куди ще потрапиш?
— Ну, якщо дикий кабан проліз, то ми — тим більше, — сказав перший і обережно почав спускатися.
Але і обережності ніякої не треба було: каміння спускалося всередину поступово, ніби приступками.
— Ідіть сюди! Нічого особливого нема! — крикнув той зсередини.
За хвилину вже всі були там.
— У кого є сірники? Засвітіть!
Блимнув вогник — і наші товариші аж вигукнули від здивування. Вони потрапили у величезний зал, кінець якого навіть губився десь там у темряві. Але найдивнішим було те, що він здавався, скляним, та ще й з різнобарвного скла. Стіни, стеля, підлога — все було з скла; зверху ще звисали скляні напливи. Все це від світла заграло різними барвами, ще більш нагадуючи казковий палац.
— Ну от, я ж казав, що то був чорт! А це його палац, — сказав той же товариш. На цей раз здавалося, що говорить він майже серйозно.
— В такому разі треба буде подякувати йому за чудове приміщення для нашої зброї.
— А де ж наш кабан подівся?
— Ну, тепер про нього нема чого думати. Та він і не втече. Хай хто-небудь приведе наших хлопців. От зрадіють вони!
Через деякий час таємнича печера наповнилася веселим людським гомоном. Посередині палало багаття, від якого дивно іскрилися скляні стіни і цяцьки на стелі. Але там далі загрозливо чорніла таємнича темрява.
— Ходімо, товариші, на полювання, а разом з цим дослідимо наш палац, — запропонував Сідан.
Хоч і стомлені були наші мандрівники, але перед таким незвичайним полюванням забули про все на світі. Зараз же наламали смолистого гілля, зробили смолоскипи і рушили в дорогу.
Наскільки казковий був палац, настільки і процесія була казкова. Попереду в ряд ішло п'ять чоловік з гвинтівками напоготові, інші йшли позаду, піднявши високо над головою смолоскипи. Вогонь крок за кроком розсіював темряву і відкривав усе нові й нові кімнати, зали, коридори, закапелки — і всі воші були з скла, всі чудово іскрилися різними барвами.
Вгорі заметушилися кажани, навіть якісь пташки, внизу забігали ящірки, якісь звірята; ось почулося тупотіння великого звіра, але побачити його не можна було.
— Ось він де, наш кабан! — догадалися товариші. — По справедливості треба було б помилувати його за те, що привів нас у цей палац, але, на жаль, їсти дуже хочеться.
